Маємо – волею Божою – найродючіші землі, найзапекліших чоловіків і найвродливіших жінок, добрих дітей і всепрощаючих матерів, всенький світ рятуємо ціною себе, не питаючи, хто єврей чи німець, а про себе й не згадуємо. І це не прикро, а шляхетно. Бо ми такі. Українці. Чужих дітей для нас не буває.
Під небом України
Чуєш, сурми заграли!
Саме заграли, а не почулися чи озвалися. Метал мертвий доти, доки не обернеться до нього непродажна душа, не притулить, не візьме до губ, доки не обійме і не поцілує – тоді озветься те, що до того звалось залізом чи міддю. І не затьохкає. Закурличе.
Мова завжди скромна, тому не “могуча”, а проста, не “великая”, а величава. Не краща й не гірша. Рідна. Але ми без мови – пройдисвіти і каліки. Хто ми без мови? Просто дим над згарищем.
Ми, українці, постали не тому, що нарешті стяглися на державу, – просто ми є не по світах, ми вдома.
Не треба скаржитись. Мабуть, дійсно годі на дзеркало тицяти, бачачи там не обличчя, а мармизу. Час пораховано не лише для нас.
Має статися повернення – і не в глиняну хату під стріхою, а додому під небом. Під тим небом, яке завжди дає, а не бере.
Маємо – волею Божою – найродючіші землі, найзапекліших чоловіків і найвродливіших жінок, добрих дітей і всепрощаючих матерів, всенький світ рятуємо ціною себе, не питаючи, хто єврей чи німець, а про себе й не згадуємо. І це не прикро, а шляхетно. Бо ми такі. Українці. Чужих дітей для нас не буває.
Я не уявляю Україну без любові. Без конституції, законів чи депутатів, партій чи президентів вона була й буде. Вона не може без солов’їв і туману, без доброї посмішки і майбутнього.
Дякуймо не кухарю за їдло – дякуймо вогню і воді – без того не було б і нас. Дякуймо землі, а не трактористу. Дякуймо хлібу, а не рукам, що його внесли.
Дякуймо небу, що тримає.
Досі ще сурми грають, а не ангели сурмлять, досі ще…
Скільки отого “ще”?