Кілька років тому я перебувала в госпіталі для воїнів-«афганців» «Лісова поляна», та досі не можу забути сусідку по палаті. Маленька, сухенька, сиділа тихенько в куточку і дивилася на доріжку, що веде до головного корпусу. Спочатку мені здалося, що бабуся дуже старенька, але я помилилася років на тридцять. Очі були у неї такі жваві, та дуже збляклі від постійних сліз. Такими роблять наших мам життєві втрати. Ми багато розмовляли, і ось коротка невигадана історія із життя.
Людмила Бенедиктівна виростила з чоловіком синів-красенів. Сільське життя нелегке, вдома господарство, город, тож росли хлопці дужими й роботящими. Молодший – Микола працював у колгоспі майже з дитинства, спочатку допомагав батькові, потім після закінчення школи сам сів за кермо трактора. Дуже любив хлопець землю, тож завжди трудився з натхненням. Але найбільше подобалося йому обробляти ділянку край села, бо звідси і краєвид чудовий, і до хати близенько. Так і повелося на селі називати цю місцину Миколиним полем. А коли на початку вісімдесятих прийшла чорна звістка, що загинув хлопець в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок, ніхто вже інакше те поле і не називав.
«Все робота, робота… Ніколи було йому навіть погуляти, не знаю, чи й дівчину яку цілував у своєму житті, чи закохувався», – бідкається матуся. Згодом помер батько Миколи. На щастя, є діти у старшого сина, тож радіє бабуня онукам. Щоразу із їдальні приходила із вузликом, якось я побачила, що вона носить, і розгубилася.
Все, що смачненького давали за столом, чи то йогурти, чи апельсини, чи печиво, старенька не їла – складала для онуків, вони ж бо чекають із гостинцями.
Приїхала вона до госпіталю вперше, раніше й не знала, що можна тут безкоштовно і так добре підлікуватися. А коли їхню районну спілку очолила Тамара (так звуть голову громадської організації), то саме вона майже силоміць відправила бабусю на лікування. Сама привезла, сама і забрала й до самої хати довезла. Я поцікавилася, як живе, в яких умовах. Пропонували квартиру у райцентрі, із водою та центральним опаленням, але ж хіба покине вона свою стару хату, рідні могили. Он у їхньому районі одна мама теж отримала цинкову труну, але не побоялася, настояла, щоб відкрили, а побачили там шматок скривавленого бушлату, якісь обгорілі дроти і каміння. І та мати зробила пам’ятник, заховала труну, але вірить, що якась фатальна помилка сталася, може, синочок у полоні, може, скалічений або втратив пам’ять, або живе за кордоном і повернеться скоро. От і ходить інколи вона до могилки, але щодня вдома розмовляє з фотографією сина, наче з живою дитиною.
– Може, і мій Миколка живий, – не втрачає сподівання мати. Вона ж труну розкрити не здогадалася, за те і картає себе до сьогодні. Та чомусь і досі живе надія в її серці на щасливе повернення сина.
– А як же він мене буде у районі шукати? Він же піде відразу додому. Найкоротша стежка від станції у село через Миколине поле, наша хата звідти крайня. Буває, насниться він мені – веселий, сміється, кудись бігти збирається, то я зранку пиріжків напечу, вийду в поле із вузликом і чекаю перший автобус. Я ж так колись йому в поле сніданок та обід носила. Ой як же любив він мої пироги…
Згадує мама, і обличчя її стає світле-світле, і наче молодшає, зацвітають вогнем очі.
Інколи спливає у пам’яті така картинка, бачена мною в уяві: стоїть край села бабуся, із вузликом у руці, а правою рукою затуляє очі, мов козирком, від сонця, і пильно вдивляється в обличчя перехожих, що йдуть навпростець від станції через Миколине поле.
Цей вірш присвячую всім мамам, які втратили на Афганській війні своїх дітей, та не втратили надію.
.
Назвали поле іменем Миколи,
«Афганець» не прийшов з війни,
Він потом зрошував те поле,
А мама полива слізьми.
Волошки в полі, наче очі,
До сонця віями тремтять,
Колосся, мов коса дівоча,
За обрій хвилями струмлять.
Похнюпилась старенька хата,
Ростуть онуки – не сама…
І років вже сплило багато,
І батька вже давно нема.
Та ранок кожен на кордоні,
Край поля жде вона, стоїть,
Бо найкоротша із району
Тут стежка втоптана біжить.
Цілую руки ваші, мамо,
Схиляю вам в уклін чоло
За те, що зрошене сльозами
Хлібами поле знов зійшло.
Ніна Гурська.