Під склепінням старенької Вознесенської церкви слова звучать особливо свято. Скільки переслухали їх ці прадавні стіни за свій довгий-довгий вік! Лиш затаєно мовчать. А може, ще й досі зберігають німу скорботу за втраченими літами, що відійшли-не повернуться?

Та тужити випадає, направду, скоріше нам – тим нещасним нащадкам, котрим дістались у спадок духовне убозство, вузькість чисто людських інтересів, десятиліттями проповідувані або ж насаджувані великодержавними ідеологами тоталітарної адміністративно-командної системи. І відлітали, немов сполохані птахи, батьки наші подалі від рідного гнізда, боязко озираючись на своє святе, тамуючи в серці розпуку… Випадає нам тужити за їх згаслими зорями-долями, за тим, що не змогли-не посміли заронити у душі наші, нащадків своїх, зерна справжньої духовності…

Повертаємось тепер до їх осиротілих колись дум. Мов кволі пташенята, прикипаємо до рідних гнізд, свято віруючи, що лиш у них – і прихисток наш, і будуччина… І коли осяває нас найвище з усіх духовних начал – Любов, коли зближуємося у прагненні робити Добро, просимо благословення у Неба.

«Сам Владико, Господи Боже, вислухай благання слуг Твоїх! Поблагослови цей шлюб і дай цим слугам Твоїм спокійне життя, довгий вік, непорочність, взаємну любов, що є запорукою нащадків, котрі довго проживатимуть, вдячність за дітей та нев`янучий вінець слави…».

Направду, знає Церква слова, що виводять душу на ту єдину висоту, де належить їй бути. Словам цим – віки.

«Я, Богдан, беру собі тебе, Ірину, за жінку і обіцяю тобі любов, подружню вірність і чесність та що тебе не покину аж до смерті… Боже, у Святій Тройці єдиний, і всі святі, поможіть мені це виконати…».

«Я, Ірина, беру собі тебе, Богдана, за мужа і обіцяю тобі любов, подружню вірність, чесність і послух та що тебе не покину аж до смерті… Боже, у Святій Тройці єдиний, і всі святі, поможіть мені це виконати!..».

Здається, у їх зіницях застиг цілий світ. І, здається, я знаю про них найголовніше – вони вступають у шлюб по Любові. Уперше. І – навік.

«Що Бог злучив, людина нехай не розлучує… І я, негідний слуга Божий, даною мені властю злучаю вас у це святе подружжя і властю святої Церкви і знаком святого Хреста укріплюю. Во ім`я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь…».

 Через десятиліття німотної тиші знову лунають у цьому храмі слова Божого благословення. Через десятиліття нашої духовної глухоти. А значить – ми одужуємо. В період, коли критерії, орієнтири нашого буття хиткі й химерні, віра дає моральну опору, вистояну тисячоліттями.

Ольга, наречена: «Чому вінчаємось у церкві? Вірю, що взятий тут шлюб допоможе нам вистояти, зберегти любов і вірність».

Ігор, наречений: «Християнська мораль вчить любити ближнього як самого себе. Хочу вірити, що моя дружина любитиме мене так само, як себе. І я її так само…».

Галина Федорівна, мати нареченої: «Між близькими людьми повинна бути щирість і правдивість. Найстрашніше, коли подружжя, розлучаючись, намагається дошкулити одне одному, вразити чиєсь самолюбство. Дуже боюся розводів. Вірю: свята Церква вбереже моїх дітей від цього зла».

А тим часом щосуботи і неділі входять під склепіння старенької церкви, де затаєний дух минулих століть, майбутні подружні пари. У добрий час, на многая літа благословляє їх духовний пастир. Вершиться Свята Тайна Подружжя. Започатковується Богом бажане і уряджене співжиття між чоловіком та жінкою…