Архітектурна спадщина Тернопілля

Найдавніші пам’ятки архітектури на Тернопіллі знаходяться в Борщівському районі. Перша з них — Траяновий вал, який тягнеться уздовж Збруча від села Гермаківкн до Дністра. Друга — давньослов’янськнй печерний храм язичників у селі Міжгір’я. Коли говорити про архітектуру періоду Київської Русі, то треба відмітити, що у ранній період української історії житло й інші будівлі були з дерева і в силу цих причин до нас не дійшли. Майстри наступних поколінь успадкували техніку дерев’яних будівель і поволі перенесли їх в будівництво кам’яних споруд.

Пам’ятки архітектури XIV—XVI ст. можна поділити на два основні типи: замки і культові споруди. Перші з них будували для оборони від зовнішнього ворога, а також як житлові приміщення для власника замку, його сім’ї і почоту. Такі замки будували нащадки багатих колись княжих родів Кориатовичів, Вишневецьких, Синявських, Збаразьких, Сапегів, Ка-линовських, Бучацьких. Будівельним матеріалом була цегла, вапняк або пісковик, які легше піддавались обтісуванню і краще надавались до різьблення. У цьому ж періоді (XIV — початок XVII ст.) в архітектурі формуються особливості українського стилю. Це помічаємо передовсім у кам’яному будівництві, де під західними впливами готичний та ренесансовий стилі гармонійно поєднувалися з українським народним стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди церков, замків, синагог, костьолів.

Литовські і польські магнати, закріплюючи у нас своє панування, будували оборонні замки-фортеці, а біля них виростали центри “торгівлі, промислу, тобто міста, і вони ставали оборонними центрами. Такими були Теребовля, Бучач, Крем’янець, Бережани, Язловець. Перший з них існував ще з князівських часів і був спершу дерев’яний, а згодом укріплення заступив камінь. Великий замок був не тільки палатою князя, але й вміщав у собі замкове управління, приміщення для сторожі. Замкове подвір’я оточене товстелезними стінами з однією велетенською баштою на краю гори і з напільного боку — трьома баштами, збудованими в 40—50-х роках XVII ст. Замкові споруди ніби продовжують гору, становлячи з нею одне ціле, тому величезні башти здаються ще більшими. В них привертають увагу бійниці оригінальної форми. У щокових стінах великих артилерійських бійниць зроблено отвори ще двох бійниць для легкої зброї, вони призначалися для захисту гарматної обслуги від вогню противника. На Тернопіллі є ще два такі замки — в Язловці й Бучачі, що технікою мурування та формою бійниць нагадують теребовлянський, але архітектурою відрізняються від нього.

Значне місце в системі оборонних укріплень на межі Волині й Поділля займав Крем’янець, відомий своїми оборонними спорудами ще з часів хана Батия (XIII ст.). Замок, руїни якого збереглись до наших днів, був збудований в XIV ст. після походу Бурундая на Україну. Це підтверджується і готичним стилем будови. Відомо, що в 1370 році польський король Казимир заповів значну суму золотом на відновлення замку. В 1648 році під час повстання Б. Хмельницького, після шеститижневої облоги, замок був взятий загоном полковника Кривоноса і під час облоги був зруйнований.

Замок у Бережанах розташований на одному з островів Золотої Липи. Тому він був зовсім неприступний, крім зими, коли ріки і болота замерзали, але за тих часів взимку майже не воювали. Зовні в ньому все позначене силою, величчю. У дворі його вигляд зовсім інший — мальовничий і затишний. Нерегулярний у плані двір утворений постановкою великих палацових і житлових корпусів повздовж двору, в зовнішніх стінах влаштовані бійниці. Портали й наличники — в стилі ренесансної та української народної і різьби по дереву. Отже, будівничі, так би мовити, поєднали замок з палацом. Тим-то ми й зараховуємо бережанський замок до перехідного типу.

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Це тридільні одноверхі або безкупольні хатнього типу дерев’яні церкви, найчистіші і найвиразніші зразки українського народного стилю. В цьому періоді утверджується поділ церкви на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Вікна мали шестикутну форму. Такі церкви збереглись в Щепанові Козівського, Урмані Бережанського районів. Миколаївська в самих Бережанах, Успенська в Чорткові, в селі Волиця Гусятииського району. Дерев’яні дзвіниці, відокремлені від церков, були подібні до оборонних башт, служили інколи як сторожові вежі. Такі дерев’яні дзвіниці збереглися навіть при кам’яних церквах.

Українські дерев’яні церкви споруджувались без жодного цвяха і тримались на зарубках. Прикрашалися ззовні і всередині мистецькою різьбою та настінними малюнками, що надавало їм особливої краси. Різьбили майстри передовсім іконостаси. Орнамент нагадував рослини, гілки винограду, ягоди. Це був вплив візантійського мистецтва, яке на українському грунті набрало нових національних форм. Іконостаси трималися на зарубках і піднімались кількома ярусами вгору аж до купола. Згодом архітектурний стиль тридільної церкви перенесли у будівництво кам’яних церков.

З кам’яних будов цього періоду відома Миколаївська церква в Збручанському (Новосілці) Борщівського району. Сприятливі природно-географічні умови дозволили громаді села економічно зміцніти і замість дерев’яного храму збудувати кам’яний. Ця церква належить до найдавніших споруд Поділля і відображає важливий етап в розвитку української архітектури, коли відбуваються великі зміни в соціально-економічному житті, історичних умовах, естетичних смаках і світосприйнятті народу.

Окремого типу кам’яних споруд є церкви-фортеці і монастирі. Звичай захищатися від ворога в українській церкві дуже давній. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від Батиєвих орд у Десятинній церкві і там багато їх загинуло. Церковними твердинями були Миколаївська церква в Теребовлі, Успенська в Підгайцях, Миколаївська в Бучачі, Преображенська в Залужжі біля Збаража.

Монастирські укріплення допомагали боронитися від татар, турків, волхів. Такими монастирями-фортецямя були Угорницький (Василіанський) монастир та монастир кармелітів у Теребовлі, Почаївська Лавра, монастир бернардинів в Збаражі.

Угорницький монастир заснований ще в ХІІ ст. Проте будівлі, що збереглися, належать до XVI і початку ХVІІ ст. Церква була пристосована для оборони. У плані вона повторює класичні типи українських дерев’яних церков з прямокутним бабинцем і гранчастою апсидою. В північній стіні бабинця розташовані східці на горище та башту над бабинцем, що мали бійниці для вогнепальної зброї. Кутові оборонні башти, перекриті високими наметовими дахами, разом із стінами, зведеними з червоного й сірого теребовлянського каменю, й комплексом житлових, господарських та культових споруд являли собою не тільки міцний вузол оборони, а й дуже цікавий архітектурний ансамбль.

Золотою добою розвитку українського мистецтва треба вважати кінець XVII-XVIII ст. Живучи спільним мистецьким життям з Західною Європою, Україна переймає новий напрямок у мистецтві – стиль барокко. Для розкішного гучного життя потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури. Хоч зразки барокко приходили до нас з Західної Європи, але власною творчістю українського народу барокковий стиль набуває своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву українського барокко. Зовнішньополітичні обставини не перешкодили у цьому ж часі розгорнути на західноукраїнських землях будівництво церков, костьолів, монастирів та приватних резиденцій. Досить згадати хоч би костьол Домініканів у Тернополі, Троїцький костьол у Микулинцях, костьол Станіслава в Залішиках, єзуїтську колегію у Крем’янці, Троїцький собор у Бережанах, палац в Язловці, монастир Василіанів чи ратушу в Бучачі.

Найвизначнішим українським архітектором цієї доби на західноукраїнських землях був Німець за походженням Бернард Меретин, в архітектурі якого гармонійно поєднано західноєвропейські та українські національні риси. Меретин – творець славетної ратуші в Бучачі. На невеличкій ринковій площі архітектор не міг спорудити велику ратушу, тому він мусів розвинути її вгору і перетворити в струнку башту. В цій архітектурній пам’ятці переважають численні вертикальні членування, зроблені з великим художнім тактом. Своїм рухом, витонченим світлотіньовим рисунком вони надають споруді легкості, стрункості й динамічності. Як приклад оригінального синтезу мистецтв описувана будівля не має аналогії в архітектурі XVIII ст. Тут архітектура і скульптура, виконана Пінзелем, так органічно злиті, що цю ратушу не можна уявити собі без скульптур. Власне, вся споруда являє собою один великий скульптурний твір, розрахований на огляд з усіх боків.

Знаменитий Успенський собор Почаївської Лаври запроектований німцем Готфрідом Гофманом. Він був не тільки обдарованим архітектором, а й талановитим містобудівником. З великою майстерністю і тактом він використав скелясті тераси гори і перетворив її на масивний стилобат, що підноситься немов велетенська піраміда, а на її вершину поставив будівлю з широкою терасою навколо. Завершуються тераси величавим золотоверхим храмом, який сяє на тлі синього неба казковим, примхливо скомпонованим білосніжним кристалом. Все це надає усьому комплексові урочистої монументальності і не випадково Почаївську Лавру видно з відстані 25-30 кілометрів.

Згідно з давньою традицією розвивається в цьому ж періоді дерев’яна архітектура, а деякі народні будівничі виявили себе в житлових і церковних спорудах майстрами високого класу. Прикладом цього можуть бути церкви у Сапогові та Висічці Борщівського, Козина і Крогулець Гусятинського, Конюхи Козівського, Старий Почаїв Крем’янецького, Скорики та Козярі Підволочиського, Деренівка і Довге Теребовлянського, Новостав і Кордишів Шумського, Вознесенська церква в місті Чорткові.

Дерев’яні житлові будинки XVІІІ ст. збереглись тільки в Крем’янці, що ставить його в ранг виняткового міста. Ці будинки переважно були одноповерховими з мансардою або світлицею, влаштованою на рівні високого двосхилого даху. Конструкція стін завжди закрита глиняною обмазкою і побілкою. Червона дахівка або ґонт робили ці будинки надзвичайно мальовничими.

Зберігся в Крем’янці ще один тип дерев’яних будинків-заїздів. Заїзд поєднував у собі функції житла, готелю, корчми і закритої стоянки для коней та екіпажів. Розрахований для потреб людей, що приїздили до міста на возах або каретах на ярмарки і торги.

Близько стоять до українського барокко єврейські синагоги, нерідко з розкішним атиком та барокковими прикрасами, де зустрічаються східні мотиви левів, птахів тощо. Такі споруди збереглися в Бережанах, Гусятині, Чорткові, Підгайцях.

Напрямок класичності, як реакція проти бурхливого, напруженого стилю барокко, приходить ще в середині ХVІІІ ст. В таких спокійних логічних і навіть суворих класичних формах зведено палац у Вишнівці. Весь комплекс складається з палацу, двох флігелів, воріт і парку, розміщеного на території давнього (1395 р.) замку. Пам’ятка відображає важливий період в розвитку садибної архітектури – трансформацію оборонного замку в садибу.

У другій половині XIX ст. у всій Європі, а в тім числі і на українських землях, будівництво житлове і громадського призначення стоїть під знаком утилітаризму й перевантаженості. Архітектуру цих часів характеризує мішанина різних стилів або так званий еклектизм. Він був породжений розпадом класицизму, як стилю і як методу архітектурної творчості. Класицизм з певного моменту перестав задовольняти життєві ідеали.

В найновших часах найбільшого поширення здобуває західноєвропейський напрямок конструктивізму, що базується на принципі функціоналізму – пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних додатків. Конструктивізм широко послуговується залізобетонними конструкціями, склом та іншими новими будівельними матеріалами. До таких будов можна віднести будинок телеграфно-телефонної станції, палац культури “Березіль” в Тернополі.

Стародавнє українське зодчество має міцне й глибоке коріння, з якого росте і живиться сучасна художня культура, створена не вчора і не на порожньому місці, а на землі, обробленій працею багатьох поколінь українського народу. Спілкування з кращими творами стародавнього мистецтва і в наш час не тільки дає естетичну насолоду, але й збагачує людину духовно, допомагає пізнати минуле батьківщини, виховує патріотичні почуття, підносить творчі сили. Любов і повага до мистецтва минулих сторіч означає любов і повагу до героїчного минулого рідного народу, його славного сьогодення та майбутнього.

Ярослав ПЕЛЕХАТИЙ.