Іван Потій. Засвіт. Поезії. -Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012.-144с.
Про доробок поета Івана Потія пишуть нечасто. Ім’я автора не потрапляє у престижні обойми. Та поза сумнівом можна говорити, що він все ж є присутній у літературі. Та не тільки тому, що належить до Національної спілки письменників України. (Пригадується, що недавно один пародист у своєму творі обурювався через це, не розуміючи прописної істини, – пародію Поетові ще треба заслужити). Регулярно приходить до читачів альманах «Курінь», який він редагує. Та й книги виходять постійно. «Засвіт», про який піде мова, – восьме його видання.
І свої роздуми про нього хочу почати з непростого для багатьох питання. Маю на увазі національну ідентичність ліричного героя, хоч дехто й кидає шпильки на адресу націоналізму, звинувачуючи його патріотичне акцентування. Попри всі кпини вона все ж кличе до себе і змушує кожного замислитися над важливістю родовідної основи.
Чому саме з цього починаю бесіду? Для мене, як людини, котра захоплена поезією,важливою є відповідь на питання: як поет говорить про рідне і відстоює у слові його інтереси. А вже потім мене приваблюють до себе оригінальність мислення і поетика. Переконаний, що підхід мусить бути сааме таким. Сумніваюся, що неперебутність мислення можлива без занурення у рідність. Нобелівський лауреат Маріо Варгас Льйоса заперечує сам собі, називаючи націоналізм «культурою неосвічених». Ніколи не можуть притягувати до себе космополітичні твори.
Якщо з цієї точки зору говорити про поезії Івана Потія, то можна сказати, що його вірші пронизані національним зболенням. Знаючи автора не один десяток років, не сумніваюся в органічності почувань. І мимоволі з розумінням ставлюся до його болісних роздумувань «Вкраїна – це не вишиванка, це ще непізнані світи», «Інший світ, який би він не був там, Ви одно для мене – чужина». Ці цитування можна продовжити, бо у книзі вистачає вдалих висловлювань. Головне, що без застороги віриш їхній ненав’язливості та зболеності. «Хтось Україну обезлюднити хоче І покласти під москаля», «Ми за волю крові не пролили, чим за це платитимуть сини?»Чи варто після цього мовити про те,що відсутність національних ознак має бути свідченням поетичної справжності?
Національна ідентичність вказує на світлість поета. Та не лишень вона. Якщо перечитувати збірки віршів за останній час, то не можна не помітити, що все більше поети тяжіють до Божої правди. А деякі літературознавці на цьому навіть вибудовують свої концепції оцінки літератури. Не маю сумніву, що Іван Потій знайомий з деякими з них. Та водночас не вірю, що може писати на догоду їм. Це була б силуваність, яка ніколи не народила б відвертості. «Хочу прихилитися до Бога, того, що не можна розп’ясти». І знову ловлю себе на думці, що хотілося б продовжити цитування. Але зумисно не робитиму цього. Підкреслю лишень одне: коли поет душею прихиляється ло Всевишнього, то народжуються строфи, у які віриш. Таке осяяння бачимо на прикладі творів Богдана Лепкого, Євгена Маланюка,Івана Гнатюка, Степана Савпеляка….
Ще одна тема, яка домінує в українській поезії. Маю на увазі оспівування краси рідної природи, данину якому віддає й Іван Потій. Мені здається, що в осягненні цієї теми можуть допомогти рядки: «Щоб пізнати Всесвіт, не потрібно космосом смішити небеса». Справді, в душі віршотворця настає час, коли вона прихиляється до маргінесу і не може себе уявити без нього. Хочемо того чи ні, а саме сповідування цієї теми ще раз нагадує про наіональну ідентичність – неодмінну складову української поезії. По-моєму про це ще раз свідчить цикл «Місту моєму», який відкриває «Засвіт». Не бачу потреби аналізувати його, бо ліпше поринути почуваннями у строфи про древнє місто над Іквою. «Я до нього серцем зболеним приріс», «У Кременці хати спинаються на гори, Щоби Почаїв чув, як півень заспіва». «Милий дим батьківщини малої, Більш ніде я гнізда не зів’ю». Здається, що усе є зрозумілим і без коментарів?
Та все ж один момент, на якому потрібно акцентувати увагу. Як і в попередніх книгах, тут теж присутнє зачудування красою лісу. «Ліс цей перечитую, мов книжку, де усі герої, живі», «Неохоче дуб скидає патли носить їх, як «хіпі» до весни», «Опале листя, наче мертві душі». Невипадково виділяю цей аспект творчості Івана Потія. Бо любов поета до лісу – це, якщо хочете, його улюблена тема. Можна, звісно, іронізувати з цього приводу. Але чи варто вдаватися до такої реакції, коли з усією гостротою постає питання про довіру до слова? А рядкам кременчанина віриш. Хіба не це є головним?
Коли вже зайшла мова про улюблені теми поета, то «Засвіт» змушує зачепити ще один аспект. У книзі є вірші з присвятами Павлові Вольвичу, Василеві Цибульському, Миколі Гненному, Аркадієві Пономаренку. Це твори про людей, які по-своєму є дорогими для поета. Приміром у книзі віршів «Судинна пошта» Павла Вольвача є рядки з посвятою Іванові Потію. І дехто може вважати невеликий цикл віддякою київському поетові, з яким пов’язує міцна чоловіча дружба. Не заперечуватиму цього, хоча б тому, що окремі рядки мені доводилося чути ще задовго до оприлюднення поезії Павла Вольвача. «Вольвач – круто Схід, я – круто Захід. Але Україна в нас одна!»Хіба це не є відповіддю горе-політикам, які і досі мріють розділити нашу державу навпіл?
Між іншим, вірші Івана Потія зачіпають ще одну непросту тему. Письменник Петро Сорока в одному із своїх денників сказав: Іван Потій, маючи за плечима понад 50 літ, залишається у своїх вчинках таким непогамовним, як і в юності. Хоча заради істини варто сказати, що мотиви ностальгії за молодістю все іноді з’являються у рядках: «вже далеко з молоком не кров я хоч і без тернового вінця». Що вдієш, коли плин життя є невблаганним і це вдало ілюструє вірш.
Коли перечитував його, то свідомість спіткнулася в інший рядок: «Я пройду уже ніким невидимий Вулицею імені свого». І подумалося, що раніше таких інтонацій у творчості краянина не було Чомусь згадалися рядки із поперніх книг: «Я – не поет. Я лише записую. Поети всі на небесах». Захотілося по іронізувати з цього приводу: мовляв,запрагнув поет возвеличення. Та осікся, бо подумав, що відвертість людини набагато ліпша за потайну думку на таку ж тему. Та й чи варто клинити, коли думку висловлено щиро і навіть несподівано?
І ще про одну тему в новій книзі віршів поет змушує говорити. У розділі «Освідчення» зібрано його вірші про кохання. «Впевнений, що не любити – гріх!», «Я хочу з тобою прийти поклонитись природі». Зрештою, вдалі рядки з цього циклу можна нанизувати один за одним. І постало запитання: чи з’явилися б вони, якби не поетове жадання кохати й страждати. І сам собі даю ствердну відповідь. Розумію, що дехто неоднозначно сприйматиме ці поетові відвертості. Та давайте, поклавши руку на серце промовимо самі до себе: неприхована любов до особи протилежної статі у зрілому віці не принижує, а до певної міри возвеличує людину. Хіба не про це думав поет., коли писав: «Життя – це згусток щастя, згусток болю. І якби часто гірко не ставало, хоча б заради зустрічі з тобою Приходити на землю вартувало»?
…От і перечитана книга віршів. Та спокою не дають ще декілька моментів «Засвіт» засвідчив про нові обшири «сповідальної» поезії, якщо можна так сказати. Справді, на її сторінках немає пишних висловлювань, несподіваних метафор, та коли зустрічаєш рядки на кшталт «Та квітнева відчайдушна злива До землі, як чайка, припада» чи «Мало подивитися на небо, треба здиватися хоча б», то з’являється налаштованість ще раз узяти в руки цю книгу без поетмодерністських штучок. Хіба це не є свідченням того, що маємо справу із справжньою поезією?
І на цьому фоні якось не хочеться говорити про огріхи. Бо не вони визначають лице книги. Але вважаю, що треба мовити і про них. Бо прикро, що і в майбутніх книгах при теперішньому мовчанні поет може знову стати заложником редакторських недоглядів. Не можна скидати з рахунку і те, що деякі рядки звучать пародійно. «Я опустів, як в пияка кишеня», «Я двісті грамів мекнув І зрозумів».
Та ще раз повторю, що не ці «ляпи» визначають лице книги. «Засвіт» відбувся! Хіба не варто заради цього мережити строфи?
Ігор Фарина.
