Наприкінці сорокових по сусідству з нами замешкали переселенці з Польщі, жертви ганебної операції «Вісла». Нам було «добре», а їм – ще «краще», бо на виселення з рідних домівок на Лемківщині поляки давали їм заледве… кілька годин.

Вуйко Михалко, наш новий сусід, став їздовим у колгоспі імені Жданова, тяжко працював на фермі, а тому вставав удосвіта.
Володів могутнім баритоном, тож коли йому розпрягався кінь, він «благословив» тварину такою сумішшю східноєвропейських прокльонів, що навіть москаль із його бридкими й ницими матюками роззявив би рота од подиву… І чув оті «благословення» увесь наш куток.
Пригадую, тато вранці будив маму словами: «Вставай, вставай, жінко, бо вуйко Михалко вже давно на ногах і вже третій раз творить вранішню «молитву»…
Голоси з дитинства: відчайдушна перекличка півнів, скрипіння хвірток, ґелґотання гусей, перекахикування качок, а над отим усім – соковиті й кучеряві висловлювання та «благословення» вуйка Михалка, адресовані, я тепер це усвідомлюю, не стільки бідолашним коням, скільки гіркій своїй долі і всім державним злочинцям і покидькам, які й донині не можуть насититися людською кривдою.

Богдан Бастюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.