Небо ще з досвітка показало на дощ, а це вже капотить так рясно на опале листя… Чи й буде ще тепло, а чи пізня осінь таки не збирається баритися? Побачити б ще її… Певно, вже не доведеться, бо сили полишають щодень Івнове змучене, хоч і не таке древнє ще, тіло.

Звівся на лікті, аби роззирнутися по хаті. Нікого: донька порається десь у дворі, а сусіди нечасто тепер заходять. У кожного – то буряки незібрані, то губ`яку, яку не хоче прогавити, а то і саме немічне. Та й сусідів тих уже як кіт наплакав. Вимирає село, а молодь не спішить на поселення до батьківських гнізд, по містах щастя шукаючи.
Он і в самого так: восьмеро народили їх з покійною Ксенею, а у хаті батьківській одна лиш Валя залишилася. Та й як там залишилася: це останні два роки, відколи геть немічний став, перейшла з сусіднього села доглянути батька, залишивши власну хату і господарство на чоловіка з дітьми. Кликали до себе й Марина з Орисею, що теж по сусідніх селах заміжжя познаходили. Не захотів – як помирати доведеться, то у своїй хаті щоб. І хай уже як буде.
Своя хата – своя радість і горе своє. Все у ній пережив, перерадів і перестраждав. Вся молодість пройшла, поки звели її з дружиною. Будували велику, сучасну, з просторими світлицями і залом – щоб на всіх вистачило. Мріяли з Ксенею, як поз`їжджаються до неї з сім`ями найстарша Оля з Воронежа та менший на рік Михайло з Овруча, як приведе невістку на оглядини Назар, зятя – Валя, як гулятимуть весілля (ой, коли то ще буде, бо школярі ще) Маринки, Сашка, Орисі, як поведуть з нового двору через рік до першого класу Надійку…
П`ять років тішилися ладом і миром у хаті, лише п`ять років. Не зогледівся Іван, про господарство і нову повітку дбаючи, як підкрадалося горе до коханої Ксені. Гризло, десь-то, її непомітно, але нещадно. Недовго й мучилася, бідолашна. Все тамувала стогін і відвертала зболене обличчя від зляканих оченят малої Надійки. А вечорами, коли залишалася наодинці з чоловіком, журилася в розпачі:
– Як же ж ти будеш без мене, Іване, з дітворою? Їм же і їсти, і до школи, і одежини треба. Хоч би підросли ще трохи. Рано, ой же рано ще мені на той світ. Пожити б ще хоч кілька років, щоб менших трохи до пуття довести…
Важко мовчав на те Іван, бо чесним був, а правда була б для хворої невтішною. Лікар, якого привозив нещодавно, сказав тоді прямо:
– Надії немає. Протягне ваша дружина ще, може, з місяць. Готуйтеся до найгіршого.
Тугим клубком забивало Івану дихання, боліла, здається, кожна думка про неминуче горе. Не міг без сліз дивитися на хвору, тому брався до будь-якої роботи і працював несамовито, до знемоги – аби не сидіти й не чекати найстрашнішого.
Картав себе потім, уже після похоронів, за те, що мало коли й посидів біля дружини, що не наговорився, не знайшов потрібних слів для розради, що, може, не все можливе зробив для її порятунку.
Тож спокутував свою вину перед покійною, цілком віддавши себе дітям. Молодиці в селі не раз казали:
– Так, як Іван, мало яка й мати за дітьми доглядає. І чистенькі, й нагодовані, і вчаться добре. Та й сам тримає себе в руках – жодного разу ніхто його під чаркою не бачив…
Як міг, ростив дітей. Заплітав сам кіски першокласниці Надійці (самому довелося вести дитину вперше до школи). Прасував мереживні комірці Маринці й Орисі, поки ті не підросли. Разом з Сашком поклепали косу для першої в житті хлопця косовиці, а через кілька років разом із старшими, одруженими вже на той час Михайлом і Назаром, справили йому вечорину…
Весілля дітям Іван по смерті Ксені не робив. Знав, що краятимуть серця їм весільні нагадування про матір. Давав наскладану тисячу «на розвід господарства», і діти, розуміючи всю ціну батькової допомоги, жодне не дорікнуло, не нагнівалося, не мовило лихого слова. Приїздили потім з сім`ями, привозили до діда онуків, «трудовими десантами» сапували-копали-садили город, допомагали батькові у всьому.
– Славних дітей виростив ти, Іване, – яказав якось давній друг дитинства Яків. – Ми з дружиною ставимо тебе у приклад своїм синам. Ти один, як батько, виявився вартнішим за нас обох…
За вікном не вщухає дощ. У веранді почулися легкі кроки. Чудна Валя: думає, що я ще сплю. Не спиться мені, дочко, вже давно. Щось на серці мулько. Ксеня увесь час сниться обіймає, цілує, знову весілля наше гуляти збирається. А цієї ночі мовила дивне: «Зачекай, Іваночку, тиждень, я тоді з тобою повінчаюся». Ми ж не вінчані з нею були… Хай би Валя в Росію Олі подзвонила. Ніколи не просив про це, бо знав, що зайнята роботою – директор фабрики взуттєвої вона. А це так хочу, щоб приїхала з чоловіком, донечками. Михайло – військовий-пенсіонер, сам собі пан тепер, то хай забере машиною з Житомира Назара з сім`єю, як буде їхати. Дівчата, Марина й Орися, з сусідніх сіл за годину велосипедами будуть, а Надійка з онуком надвечір з міста приїдуть. Начебто й усі тут зберуться. Один Сашко десь «поза зоною», як каже Валя. Пусте, впіймають до вечора в ефірі – нині ж ці мобільні всіх на контролі тримають.
Хай зберуться діти. Хочу в очі кожному поглянути. Прощення просити, що без матері не дісталося їм вдосталь ласки й пестощів, що не скуштували заморських ласощів, не зносили чогось моднячого. Хочу вірити, що виростив їх добрими людьми. Хоу попросити їх жити в мирі і злагоді сестринській, братерській. Онукам – дев`ятеро їх у мене – по сто гривень хочу подарувати. Знаю, що небагато це, але стільки маю зараз, то скільки вже є.
О, був би забув про найголовніше: пам`ятник. На моїй могилі його не треба – під дерев`яним хрестом Суду Божого діждуся. А Ксені хай посадять багато-багато квітів різних. І обов`язково щоб – великі ромашки: букет з них вона тримала в руках на нашому весіллі…
У кімнаті світлішає. Погляд у вікно: хмари розсіюються і начебто сонце хоче визирнути. Ну, і слава Богу. Значить, ще діждуся дітей. Казала ж уві сні Ксеня, щоб зачекав тиждень.

Леся Гудзь

Leave a Reply

Your email address will not be published.