Цю розповідь я колись почув від свого тата, який за совітів не один рік у суді “служив” народним засідателем. Розлучалися двоє. Чоловікбув тверезий, підтягнутий, врівноважений, подейкували, що добрий господар і майстер. Жінка – досить приваблива, але галаслива, жадібна і брехлива, бо молола таке, що не трималося купи.

Батькові тоді дуже сподобалося, як тримався отой чоловік. Бо він ні на що не претендував. Від-мовився від своєї частки спільно нажитого майна: “Нехай зостається для донечки. Аби здоров’я і руки, то голим-босим не буду”.

Відмовився від свого кутка в новій хаті, яку, розповідали, сам і збудував. – Залишаю дитині. Як і машину…

А на зауваження судді, що це похвально, але й він має на щось претендувати, відповів:

– Нехай поважний суд дозволить мені пожити до весни у літній кухні.

– Що?! А ніколи того не буде! – заверещала його дружина.

– Ще й як буде! – скипів судця, але тут же опанував себе і запитав того чоловіка, чи має він іще щось до суду.

– Маю запитання. Скажіть, чи мушу я доглядати мого старенького сусіда, купувати йому ліки і таке інше, адже він нині лежить у лікарні, бо моя жінка перебила йому ногу за те, що його курка ускочила і порпалася в нашому городі?..

Суддя якийсь час сидів із роззявленим ротом, а потім окинув оте люте бабисько направду злим поглядом…

До чого я веду? А до того, що нині Київ розлучився з Москвою, а суду нема. І наче б не передбачається… Але ж мусить бути суд праведний, міжнародний над галасливим, підступним, захланним, ненаситним, брехливим, вилицюватим бабиськом із широким ротом, яким воно перетрощило долі мільйонів людей, в тому числі власних дітей і дітей сусідських, яким і сьогодні намагається вставити палиці в колеса і не давати жити по-людськи?

То буде суд чи ні?

Богдан Бастюк, письменник.