А час жорсткий, і ніжне серце вчиться бути сильнішим, й грізно-тривожно хвилює викрадена Богородиця з високої аж до неба гори Калитви. І бічним зором яснобачення ловиш неспинні миті неприручено-рослинного мислення, „щоб квітли очі”, і прялось „полотно, по якому біжать люди, мурахи, козак Мамай.., келих сміху, і келих сліз”
ВЧИТИСЬ НЕПРАВИЛЬНО БУТИ СОБОЮ
Поетично-малярські інтерпретації Раїси Лиші
З Раїсою Лишею ми знайомі неочно – як мовиться: ізнялися й полетіли, хто куди в електронних дібрах інтернету, але так сталось, що авторка книжки „Зірнула зірниця” (Київ, – Ярославів Вал. – 2010) зробила мені безцінний подарунок, і тепер я Ляховим бродом зеленим вовком вчуся бути вогнем, бо Жінка – водою.
Кожна інтерпретація мови инша, але ж мова одна й архетипи спільні! Й казкове очуднення просвітлено перевтіленої природи, атмосфера й духосфера української традиції бренять на струнах душі, й „золотий цілунок дивиться в очі”, й „горгопка” перегопкується з „бочалкою”, „сміється на вербі перелукавка”, „очеретові очі летять” „кострубатою прірвою” – і вже я вдома-дома: понад тисячу літ до нас! Недомовленість мови. Недовимовленість душі. Де-не-де вигулькне древня архаїка, але всю палітру пронизує Архетип: поетична ж тканина раю зшита його багрянородними нитками із шовку.
„Місяцю світлий, хто тебе вигадав, синій, вибагливий, наче кохання?.. Я до тебе пошлю пташину – може неба добудиться, досвітиться, долетить.” Зримо видно аж до дна, як граціозно „протіка лисиця” водами видінь і ще граціозніше летить лань понадсвітня. Звідки ж взявся цей образ: нема, то й нема – це я Вам, Раю, його дарую з глибин пам’яті. А „вирій кидається ві сні”. Й думки „на вигадки чубучі”, „а в білого козеняти на ріжках вечір”, біжать „маки до хати”, „іде на високий берег чілка – ледь прикриває самітню стежку”… Й „очі ростуть смереками” високо-високо. Чи не кожний вірш –автопортрет автора, як ось цей:„вікно знайшло циганку в любистку листок клена бере мене за руку а мене нема рослини і люди самотні ідуть на роботу.”
Беззахисно вразлива душа ліричної героїні. То показується в дзеркалі плеса, то знову ховається у задзеркаллі: вловно-невловні й сподівано-несподівані алюзії мов заново творять ілюзорну видимість дива, інакше кажучи – психологічну достеменність правдобачення, й дивиться на читача „біла тополя”, й „схилився деревій над саме серце.” Візуальне живописання мелодійно мерехтить, зависає сльозою край неба й бездоганно втікає у „дзіндзівіру” по червоній доріжці місяця. Пригадую мальвовий „сльоз” на маминому подвір’ї – коли він дозрівав, ми називали його плоди „калачиками”: дзвенить-вібрує в душі вкраїнська, хоч „дзіндзівер” виводять з давньоіндійської мови ПАЛІ, а то й з арабських чи й італійських мовних кресів.
А час жорсткий, і ніжне серце вчиться бути сильнішим, й грізно-тривожно хвилює викрадена Богородиця з високої аж до неба гори Калитви. І бічним зором яснобачення ловиш неспинні миті неприручено-рослинного мислення, „щоб квітли очі”, і прялось „полотно, по якому біжать люди, мурахи, козак Мамай.., келих сміху, і келих сліз”. „Несподівано голуб махнув голубими віями над трьома що сиділи у балці і цілували вино”. „І проникне нас усіх таємничість”, „голова річки у місяця на колінах”, „засвітлена музика затуливши лице водою”. „Рослина дивиться в очі вітру й хоче летіти дерева порозв’язували небо діти тримаються за пісок… ніхто не знає початку.” „У коні високі пробіліли ромашки”… й дивляться в зорі „маленькі рухи дівчини зі східною ходою”, як „жабенятко трави скаче через бетонку.” „Дивлюся на тебе як річка дивлюся.” „Самотність… без дна”, безмежна самість.
Щойно я це написав, як позасвітньо розлінився та й побрикав думкою хтозна куди. Туди, де „пасе небесних овець Шевченко”. І вже „у довгасті очі акації гарбою в’їжджає вечір”, і „ми йдемо по дорозі вночі з лисицею що біжить”.
Міні-поемка „Туга за кураєм” присвячена світлій пам’яті Ярослава Лесіва – тут скитська баба „сторопіло” голосить: „Хоч би одну кураїну знайти простягає руки курай курай ти куди? у рай у рай у вільний край а чим же я буду на кінець світу піч розтопляти?” А „де ж наші сірі бики що бачили у яслах дитятко Ісуса Христа?.. тягнуть… віз у небі повний яблук… червонобоких… „Сидить кішка сіра у траві на горбочку… котиться шляхом великий автобус і ті що всередині… до вікон прилипли… боюся що сонце впаде за обрій і не повернеться… боюся що не зустрінемося з тобою на небесах”. „На вершечку дерева світу… бреде король бідовий з торбами бездонними… дерево світу зітхає… чорні діри розглядають людину”.
Стоять видіння в снах Дикого поля. „Богданова душа мрячить шкереберть… одинокі хрущі… хвостатий регіт задушений плач… ховають живого… а Василь не вмирає… Свята Книга лежить… на шляху… вітер її читає… отак я ходила у сні по своїй Україні і не знала як вийти з нього і як з нього прокинутись… чи люди навчаться колись у дерев бути високими зеленими”. „Ной пішов неусміхнений краєм великого ока народу закинув волока спіймав рибину білу і чорну… туга шляху рветься за вітром у недосяжну вись… двері… навстіж… страшні відчинені… хто я в причинно-опалому світі поділенім на клітинки… простелилася намість матері перед мене холодна земля… усміхається плаче розгублено в мені космічна жіночність.”
Дивлюсь на „Сибілу” – акварель Раїси Лиші (с. 234) – знаменито! Ось тут душа моя зирнула й „зірнула” між зорі й зірниці „угору у світло”: „верби тут наче сироти живуть без людей бо люди живуть без вітру й від нього ховаються у малі і великі рукотворні шпарини”. І каже мені „Віщий птах”: „увійди і живи без страху й вагання”. „хто там пішов чорніє на шляху у снігу… зрушує крижану нерухомість без меж…”
„З моїх віч зненацька… дивиться хтось… прибулий іздалеку немов висловлює докір він знає про мене щось більше ніж я сама… червоний мамут іде по стіні… потоки його червоної сутности величезні”. „Дитина спить на бетоні поклавши небо під голову”; „видихнути Різдво Бога що дивиться очима правди”… „Дивний сон” вглибає у всесвіт окато й вухато й дивується. „Хтось кличе немовби пташка на підвіконні… люди прокидаються… скоро почнуть вимовляти слова… щось мусить початися… пахне світло вільне і нічиє… але люди такі далекі промовила я до пташки… крила показалися на прощання сіро-зелені із синіми плямами… під деревом у саду хтось спав як убитий…” „іду аж соловей себе в землю закопує”. „Знов у біблійній тиші стогне земля не може ніяк дітей своїх помирити”.
„Чи ти хочеш залізного меду ой ні не хочу а вони ж ходять по світу і роздають не питають хоче хто чи не хоче”. В оцю добу залізну (а душею – у срібній і золотій) ми позначені жити, тому й хвилюються хвилі буття.