“Напочатку Артем ночував у колишній колгоспній конторі. Восени в селі роботи – вгору ніколи глянути. Допомагав на городах людям, а вони платити йому здебільшого харчами. Коли звезли врожаї до комор та підвалів – теж без діла не сидів. Руки мав майстровиті: тому з ремонтом, тому з будівництвом підсобити”.
КРАХ ПРИЙМАКА
Новела
Удовиця – як телиця: п’є, поки не відженуть.
Тільки телиця п’є воду, а вдовиця – любов. Якщо пощастить.
Катерині пощастило. І ніхто в селі не засуджував її, що пустила до хати приймака. Ще б пак – більше десяти років самотня. Відколи Свирида, чоловіка шлюбного, хвороба підкосила, ні з ким більше ліжка не гріла. І денні клопоти, і нічні зітхання – все сама. Бо й батьків ще давніше, ніж чоловіка, не стало, а діточок Бог не дав, хоча й любила няньчитися з ними.
Тому й зраділа так, коли директорка школи запропонувала їй спробувати куховарити для їхньої їдальні. Знала очільниця, що Катерина смачно готує, на весілля та хрестини запрошують її хазяйкою, і ще ніхто ні з господарів, ні з гостей не залишався незадоволеним. І вже через кілька днів порядкуванням Катерини на шкільній кухні вчителі не могли нахвалитися: скрізь чистенько, страви – пальчики оближеш, до дітей ставиться так лагідно, ніби вони для неї – рідні.
Та й Катерині краще на постійній роботі, ніж перебиватися випадковими заробітками, – платня хоч і невелика, зате регулярна.
“Ще б чоловіка їй доброго Господь послав, – перешіптувалися вчительки. – І роботяща, і серцем добра, і вроду літа ще не забрали, дарма, що п’ятдесятку розміняла. Файна молодичка! Не може бути, щоб ніхто не трапився. То була б велика несправедливість!”
Трапився. Артемом звати. Трохи старший од Катерини. Розповідав, що з Донбасу приїхав, точніше, біда пригнала. І дружина, і діти загинули під час обстрілу російськими “градами”, а він без житла і роботи залишивсь. От і подався в Західну Україну, бо колись, розповідав, служив в армії з хлопцями звідси. Дуже вони йому сподобалися своєю щирістю, дружелюбністю, бажанням допомогти. От і вирішив тепер пошукати тут собі щастя.
Напочатку Артем ночував у колишній колгоспній конторі. Восени в селі роботи – вгору ніколи глянути. Допомагав на городах людям, а вони платити йому здебільшого харчами. Коли звезли врожаї до комор та підвалів – теж без діла не сидів. Руки мав майстровиті: тому з ремонтом, тому з будівництвом підсобити.
Як вони з Катериною домовилися про спільне життя – тільки їм та ще Тому, який над нами, відомо. Але одного зимового ранку помережили сніг від Катерининої хати до школи не одна, а дві пари слідів. Провівши жінку, Артем повернувся на обійстя. Незабаром і молоток там застукав, і сокира зацюпала, і пилка задзижчала: за стільки років набралося чимало чоловічої роботи.
Дивлячись на обох, сільчани раділи за Катерину. Вона ніби помолоділа: й одягалася краще, й на обличчі усмішка частіше гостювала, навіть голос, здавалося, змінився, став ще лагіднішим. А що вже до дітей щебетала, коли обіди роздавала, – пером не описати. Словом, усі тішилися.
Тільки сусідка, Юстина, якось поцікавилася:
– Катю, а де твій Артем працював на Донбасі?
– Казав якось, що в шахті…
– Ото, Катю, мабуть, лише й того, що казав…
– Чому так вважаєш, Юстино?
– Бо в шахтарів руки не такі. Я там була в гостях у сестри, бачила…
– А які?
– Із чорними цятками, Катю. Вугілля в руки на все життя в’їдається. І в обличчя також… А в твого Артема тільки волосся чорне. На диво, без сивини.
– Фарбується він, Юстино…
– І то теж підозріло.
– Що ж тут підозрілого? Молодшим хоче виглядати…
– Ой, пильнуйся, Катю. Час нині непевний, сама знаєш. І люди непевні, тим більше, з далекої сторони. Тож не дуже вір своєму Артемові.
А Катерина вірила. Вірила, бо любила.
Скучила за чоловічою любов’ю. Не могла натішитися хоч і запізнілим, але щастям.
Артем проводжав її до школи щоранку. На кухню не заходив – сказала, що чужим сюди категорично заборонено.
– Та я ніби не чужий… – якось заперечив й ображено засопів. – Може б, і тут щось допоміг…
– Не треба, Артемчику, – відповіла. – Нащо мені зайві клопоти…
– А якщо я дуже засумую без тебе?
– Все одно не треба. Чекай мене вдома, я ж нікуди не дінуся.
Цього ранку Артем теж проводжав Катерину. За кількадесят метрів від школи жінка, поглянувши на годинник, сказала:
– Далі я сама, тебе ж нога болить, он криваєш після того, як вчора дровиняка впала. Вертайся додому. А я побіжу, бо в директорки нарада із самісінького ранку, не гоже простій кухарці запізнюватися.
Після наради – Катерина відразу ж на кухню. Що таке? Двері відчинені, хоча добре пам’ятає, як замикала їх учора підвечір. Біля бачка з відстояною водою, яку для перших страв використовувала, – Артем. Озирнувшись на скрип дверей, сіпнувся, щось заховав у кишеню.
– А ти як тут опинився? – запитала напряму.
– Та ось захотів води напитися, то й зайшов, – забурмотів Артем.
– А двері?
– А двері були відчинені…
– Неправда! Що робиш біля бачка? І чому кришка з нього знята?
– Я ж кажу: хотів напитися води.
– Води? То пий, а я подивлюся.
– Уже напився…
– Ні, пий! Пий, бо інакше погане про тебе подумаю. Тепер можу сказати, про що була нарада в директорки. Про можливі диверсії, провокації і про те, як їм запобігати. Особливо – чужих людей остерігатися. Що ти ховав до кишені? І чому не хочеш пити води? Вже встиг щось підсипати туди?
Артем опустив до кишені руку, і в ній несподівано блиснув пістолет.
– Досить! – гаркнув чолов’яга. – Ні слова більше, бо замовкнеш назавжди.
Зойкнувши з переляку, Катерина позадкувала до дверей комірчини.
Приймак показово прицілився.
– Вари спокійно їсти дітям, і нікому ні слова про те, що бачила. Мене тут не було. Зрозуміла?
Тремтячою рукою Катерина намацала за своєю спиною защібку на дверях комірчини. Нечутним порухом пальця підняла гачок. Плечима штовхнула двері й щезла за ними, відразу ж зачинивши їх на внутрішній засув.
– Виходь! Від мене ще жодна бандерівка не втекла. І ти не заховаєшся! – загупав у двері розлючений Артем.
Він не знав, що в підлозі комірчини є ляда до підвалу, а звідти, вже позаду будівлі школи, – ще один вихід. Через нього заносили на зберігання картоплю та іншу городину. Цим виходом Катерина й вишмигнула з підвалу. Побігла до вчительської.
Двері кухні відразу ж забарикадували.
Дременувши через вікно, Артем побіг вулицею. Звернув у бічну, що вела до ліска за селом.
А тим часом, відгукнувшись на дзвінок украй стривоженої директорки, з райцентру виїхав наряд міліції, підсилений добровольцями із загону самооборони. Вони оточили лісок і почали його прочісувати, звужуючи кільце.
… Катерина, відхиливши краєчок віконної фіранки, бачила, як зсутуленого Артема в кайданках вели до школи. Піднявши голову, він кинув спопеляючий погляд на хату, з якої вийшов нинішнього ранку. Злобно вилаявсь і прохрипів:
– Я єщо вєрнусь, Єкатєріна. Розплата тебе не мине…
Але цих слів жінка крізь подвійні шиби не почула.
Так воно й краще для неї.
Бо й без тієї погрози серце Катерини ледве витримало страшну новину: через кілька днів експертиза встановила, що у воду в бачку диверсант підсипав отруту повільної дії. Споживши їжу, діти були б приречені на смерть.
м. Тернопіль.