То були справді художники. Тільки приїхали вони не з етюдів на мальовничій природі чи в оповитому леґендами замку, а з Мусієвого села Піщане на Херсонщині. Там упродовж трьох місяців розписували церкву й залишилися таки задоволеними: хоч і напрацювалися з досвітку до ночі, зате в кишенях тепер приємно шелестіло: священик та парафіяни високо оцінили роботу митців і не поскупилися з оплатою.
“НАЩО НАМ ТІ КЛОПОТИ?!”
Новела
Вони щойно зійшли з опісляобіднього поїзда і тепер, не поспішаючи, прямували тротуаром, роззираючись навсебіч, мов туристи. Хоча були аж ніяк не чужаками, а корінними жителями цього провінційного містечка, котре по кілька разів на рік здригалося від чергової звістки від можновладців про те, що у нього заберуть корону обласного центру. Обоє – і худющий, гандрабатий, як грабова жердина, Славко, й чи не вдвоє нижчий од нього опецькуватий Мусій три місяці не ходили вулицями Ставограда і тепер вимацували очима непередбачуване засилля іншомовних вивісок та інші зміни, що сталися в ньому, й жваво та голосно обговорювали їх, не звертаючи й найменшої уваги на перехожих. А ті, обминаючи двох колоритних бороданів, нав’ючених рюкзаками, етюдниками, спальниками та іншою всілякою всячиною, як правило, озиралися на цих незвичайних співбесідників.
– Стовідсотково художники, – сходилися в коментарях обсерватори. – Певно, з пленеру повернулися. Вдало з’їздили, бо видно, що задоволені.
То були справді художники. Тільки приїхали вони не з етюдів на мальовничій природі чи в оповитому леґендами замку, а з Мусієвого села Піщане на Херсонщині. Там упродовж трьох місяців розписували церкву й залишилися таки задоволеними: хоч і напрацювалися з досвітку до ночі, зате в кишенях тепер приємно шелестіло: священик та парафіяни високо оцінили роботу митців і не поскупилися з оплатою. А вони кожної неділі не тільки ніжилися під вранішнім та призахідним сонцем на березі моря, до якого від Мусієвої малої батьківщини було рукою подати, а й написали по кілька етюдів, надіючись, що в недалекому майбутньому ці заготовки стануть якщо не шедевральними, то, принаймні, не “кічевими” картинами.
– Такі не сором буде і на виставці показати, – повторив уже не раз сказане на березі моря Славко, коли засмаглі бородані підійшли до зали Спілки художників.
– Умгу, – звично підтримав його Мусій. – Цікаво, що тут зараз? – показав на вхід до зали.
– Заглянемо? – Ярослав першим узявся за ручку дверей, немов показуючи, що тут, у цьому місті, хазяїн він.
– А чому б і ні… – слідом за другом протиснувся, бо заважала ноша, до зали Мусій.
Чергова, Стефа Іванівна, приязно відповіла на привітання, бо ж добре знала обох: Мусія років із тридцять, відтоді, як він після закінчення Львівського училища декоративно-ужиткового мистецтва став місцевим зятем і органічно вписавсь у ставоградську богему, а Славко ще раніше, учнем художньої школи.
– Що новенького? – поцікавивсь Ярослав.
– Три дні тому відкрили виставку портретів роботи сучасних західноукраїнських художників, – пояснила Стефа Іванівна. – Прошу, оглядайте…
Більшість із експонованих робіт друзям були відомі: бачили на інших виставках чи у каталогах, журналах. Тому обоє йшли вздовж зали, звично без відвідувачів, зупиняючись лише на мить-другу, щоб уточнити, чи не помилилися в авторові або героєві того або іншого портрета. Нараз обоє прикипіли поглядами до невеликої картини на поперечній стіні й одночасно ступили кілька рвучких кроків, щоб прочитати напис на табличці. Від побаченого посвітлішали карі очі Славка, й сірі, кольору моря перед дощем, – Мусія.
– “Зіновій Побийбіда. Автопортрет”, – не змовляючись, прочитали вголос.
Переглянулися, ще раз вшнипились у полотно, – й дали волю емоціям. Репліки захоплення наздоганяли одна одну.
– Оце клас!
– Хто б міг подумати!
– А казали, що Зеньо вже не вилізе з алкогольної ями.
– Якщо талант є, то він є! І його не проп’єш!
– Поглянь, Мусію, яка глибина в очах! Які вони значущі!
– Правду кажеш, Славку. І мудрі, і добрі, і сумні.
– І всепрощаючі.
– Дивовижно!
– Такого художника у нашому місті ще не було.
– Нам залишається тільки гордитися, що знаємо Побийбіду!
– Таки так, Мусію! Знаєш, якби ми зараз зустріли Зеника, я б запросив його на обід і добряче почастував.
– А я приєднався б до твоєї пропозиції, Славку. Маємо з чим сісти за стіл, – погладив себе по нагрудній кишені Мусій. – Тим більше, поспішати нам нікуди, наші “половинки” ще “допалюють” свої путівки.
Закінчуючи розписувати храм, друзі зробили подарунок дружинам: переказали їм частину грошей, і жінки вирішили потратити їх на кількаденну мандрівку Європою: придбали путівки, які хтось із омоскалених українців назвав на російський лад “горящими”.
– Та й нам не гріх уже хильнути чарчину, – облизав пересохлі губи Славко.
– Цілком погоджуюся з тобою. Ходімо в “Музу”, може, там і Зеня зустрінемо. Будемо надолужувати прогаяне…
Мусій мав на увазі, що до розписування храму обидва художники, як і належить справжнім митцям, готувалися не тільки професійно, а й духовно. Тобто – місяць перед від’їздом на Херсонщину не вживали алкоголю; якщо доводилося бувати в компаніях, то обходилися тільки мінеральною водою або компотом. Дружини навіть жартували, що в них – другий медовий місяць. Хоч і через три десятиліття після першого, але в квартирах спокій, жодних скандалів. А Славкова теща висловилася по-своєму: “Наче янгол перелетів через хату…” Не вживали друзі алкоголю і тоді, коли розписували церкву: по-перше, не хотіли компрометувати себе перед парафіянами (вони вже вигнали одних “малярів” за пияцтво), по-друге, з одурманеною від оковитої головою не дуже то й попрацюєш на висоті, до того ж, треба враховувати, що художник на риштуваннях творить під іншим кутом зору, ніж це зображення бачитимуть з долівки звичайні віруючі. Та й, зрештою, гріх оскверняти Божий храм горілкою.
Не дозволили собі випити навіть на прощання, хоч їх припрошували до чарки. Славко таки послухав Мусія, який попросив його не піддаватися на спокусу: “Хай мої односельці думають, що я взагалі непитущий”.
Лише тепер можна було розслабитися. Художники залишили наплічники та інший свій вантаж у комірчині в Стефи Іванівни й почимчикували до “Музи”.
А з дверей забігайлівки – два дебелих чоловіки в міліцейських одностроях. І ведуть не кого іншого, як Зіновія Побийбіду. В того погляд затуманений, нікого й нічого перед собою не бачить, одне око запухло, під другим – чималий синець. На лівій щоці садно червоніє, права чимось гострим проорана. Широкоплечий, звично кремезний, як дуб, Зеник зараз був схожим на зрубане дерево, яке волокли до пилорами. Служиві вталували чоловіка в машину з мигалкою, завчасу підігнану до дверей, і хряснули дверцятами. Друзі здригнулися, наче це їх зачинили.
– Що тут було, Мальвіно? – запитав знайому буфетницю Славко.
– Та… довго розказувати… Ви ж знаєте, як загострено Зеньо сприймає все, коли перехилить чарку… От і нарвався на компанію мажорів. Вони затягнули якусь російську пісню, а він зробив їм зауваження. Ті накинулися на нього, як шакали. За кілька секунд звалили хлопа на підлогу, накопали ногами і вислизнули через службовий хід. Та якби навіть і не втекли, то все одно відкупилися б. У кого гроші, в того правда, то ж усім відомо…
Обом – і Славкові, й Мусію перехотілося пити по сто грамів. Похнюпившись, поверталися до виставкової зали за речами.
– Може, нам треба було підійти до тих ментів, пояснити, що це художник, який ніколи на нікого руки не підіймав, – першим обізвався Славко.
– Або навіть зараз у міліцію поїхати, – підтримав його Мусій. – Тільки де там шукати Зеня і хто нас послухає… Відмахнуться, як від набридливих мух. Або почнуть заводити протоколи, вимагати, щоб ми написали пояснення…
– А ми ж нічого не бачили, – продовжив Славко. – Які ж із нас свідки?
– Може, Зеньо там проспиться, і його відпустять? – припустив Мусій.
– А ми своїм втручанням тільки нашкодимо йому, – додав Славко. – Та й собі теж, бо можемо заробити кілька палиць по спині. Що-що, а бити менти вміють: на тілі жодного знаку, а ниркам і печінці – каюк. Або почнуть нас обшукувати, поцікавляться, звідки гроші, з податковою будуть проблеми або й залишиться зароблене в міліції як речовий доказ. А потім шукай вітра в полі… Словом, нащо нам ті клопоти?! Ходімо, друже Мусію, краще додому, все-таки натомилися в дорозі.
Забравши з комірчини свої речі, попрямували чомусь не до виходу із зали, а до автопортрета Зіновія.
І Стефа Іванівна ще раз почула:
– А яка глибина в очах!
– І мудрі, і добрі, і сумні…
– І всепрощаючі.
“Ой чи так? – подумала. – Чи всепрощаючі?” Але не сказала нічого, тільки сухо попрощалася з обома засмаглими бороданями. Хоча дуже кортіло кинути кілька слів про справжню дружбу і дбання про власну шкіру. Бо через вікно бачила, як Зеника впихали у міліцейську машину та як зреагували на це Ярослав і Мусій.
А ще подумала, що можна знати людей і тридцять, і більше років, думати про них добре – і помилятися. Навіть якщо вони розписують храми.
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.