Тему стагнації української літературної періодики станом на сьогодні, яку так легко, мов птах крилом,торкнувся Олег Соловей, а згодом до неї долучився Євген Баран (обидва матеріали розміщені на сайті “Буквоїд”), слід було би розвинути далі.
Різниця між їхніми дописами полягає у відмінностях лейтмотиву, в кожного зокрема. Якщо перший говорив про мляву редакторську політику, дивну селекцію матеріалів, що призводить до зменшення естетичного коефіцієнту видання, то другий критик простежує головно рецепцію читача, чи то пак його байдужість, яка робить видавничу одиницю непотрібною. Ці два дописи ‒ фрагменти однієї історії з часу нашої сучасної, два сюжети, що тривають синхронно, утворюючи доволі неперспективну картину. Сперечатись з ними навряд чи доречно. Це нагадувало би оптимізм туберкульозника. Ситуація справді критична і продовжувати вказувати на видавничі лакуни, які повсякчас утворюються можна, зрештою ‒ потрібно. Тим паче, коли бачиш, як на власних очах улюблена газета, або журнал перетворюється на друкований продукт для галочки. Так, наприклад, аналітичний рівень “Літературної України” падає з кожним номером. Пригадую, як було круто (вибачте за сленгову форму) опублікувати там свій матеріал. Тепер же потрапити серед некрологів, ляментацій та дописів Базилевського, які тривають з номера в номер, не хоче жоден з тих, хто колись уважав цю газету за центр гуманітарного голосу в Україні. Скажу навіть більше: багато хто передплачує її просто за звичкою, з поваги до колишньої слави. Якщо так триватиме ‒ число передплатників цього видання обнулиться. Подібні процеси відбуваються навколо не тільки цієї газети.
Майже безвихідну ситуацію, яка утворилась в столиці рятує провінція. Це слово вжито виключно в географічному значенні. Так історично склалось, що в Україні завжди оглядались на Київ ‒ “що ж там дядько скаже?” В багатьох моментах ця ситуація лишається саме такою, але вже не в літературі. Засвідчує це дуже активна робота людей “на місцях”. Журнал “Золота пектораль” своїм оформленням, наповненням та, що в цьому випадку вкрай головне, періодичністю, може запросто давати фору “товстим журналам”. Не знаю як все це виходить у Володимира Погорецького (редактора журналу), але аналогів у Києві просто не існує. Доволі неочікувано нагадав про себе-колишнього, вже притихлого, випуск нового номеру львівського “Форма(р)ту” (редактор Олесь Гордон). Хоч є кілька побажань: збільшити обсяг журналу загалом (бодай до 100 сторінок), а зокрема розділ прози, і довести усім читачам, що редактор здатний тримати темп періодичності виходу журналу. До речі, змушений тут нагадати, що все відбувається практично на ентузіазмі редактора.
Ще одним доказом, що ламає теорії стагнації сучасного літпростору є новий номер журналу “Січеслав” №3 2012 року (м. Дніпропетровськ). Новому головному редакторові цього літературно-мистецького часопису Сергієві Злючому вдалося зробити доволі складну і тим цікаву роботу ‒ обʼєднати під однією обкладинкою контрастно різних авторів. Саме завдяки такій автурі цей випуск викликає інтерес не у горстки літераторів, що сповідують певні ідейно-естетичні принципи, які закривають їх в рамках певного часопису, а вони, автори, часто роблять з нього карикатуру на певний таємничий літературний орден; журнал “Січеслав” засвідчує відкриту структуру мислення редактора, що, відповідно, зумовлює цікавість доволі широкої читацької аудиторії до часопису. В одному номері опинились автори досить різних естетичних конфігурацій: Юрій Буряк і Василь Махно, Галина Крук і Валерій Ніколенко. Комусь подібна збірна не прийдеться до душі, але задля життєздатності журналу представлення поетикального багатоманіття є, власне, його запорукою. Приємно вразили, як продовження тематики “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського та “Чорного ворона” Василя Шкляра, історичні екскурси Романа Коваля про повстанців Катеринославщини. Читається просто, розширює бачення історичних фрагментів, до того ж написано з великою дозою націоцентричного волюнтаризму, який свого часу плекав Дмитро Донцов.
Новий номер “Січеслава” розпочинається зі вступу Михайла Слабошпицького, де він показав криву відродження літературної періодики в 90-х минулого століття та згортання цього процесу. Прекрасна, гаряча пора національного ренесансу змінилась “похмурим диктатом соціальної втоми та депресії”, яка триває по сей день, перериваючись подекуди зʼявами таких бойових одиниць як, наприклад, журнал “Січеслав”. Витягуючи в перспективу існування цього часопису, Михайло Слабошпицький ставить високу планку очікування від його редакційної команди.
Поетичний корпус розпочинається поезією Юрія Буряка, де можна зустріти доволі цікаві тексти як, наприклад, “27 квітня 2012” ‒ з сильним темпом поетичної артикуляції, що тримає читача в руслі внутрішнього сюжету. Причому слід відмітити, що традиційні, подекуди рустикальні епітети та загалом система образної мови тут складно сплетені з урбаністично-модерним промовлянням. Цьому поетові вдається говорити про зріз епох, не занурюючись у складні конфігурації деталей чи “маленьких” історій, автор ловить дух часу, виформовуючи власний уявний світ: “Де Слово проповіддю стає / Урівень з водами і вогнем / З вогню, із вод і руїн, / Злютовуючись в одне”.
Трохи дивним видається розташування поетичних матеріалів. Поезія Юрія Буряка чомусь переривається есеїстикою Валерія Ніколенка, замість того, щоб продовжитись текстами наступних поетів, які представлені в цьому номері. Така виокремлюваність певних авторів очевидно ховає якісь глибші мотиви, які не знаючи, не буду проговорювати. Твір Валерія Ніколенка “Гонорар. Факти й роздуми про багатство й бідність” є роздумами автора на доволі цікаву, дражливу в літературі тему. Тут представлено лиш частину тексту, продовження триватиме. Роздуми є своєрідним сюжетом, який отримав старт від книжки Яна Парандовського “Алхімія слова”, тільки дослідницька лінія Валерія Ніколенка проходить тут у значно вужчому тематичному коридорі: письменник ‒ гроші. Читач буде заскочений знанням такого огрому матеріалу: біографічних нюансів, бюджетних звітів, цікавих несподіваних історій в житті тих, хто для багатьох є лишень авторами тих чи тих творів. Тут, у цій книзі, літературні постаті набирають людської, надто людської подоби. Ще одним цікавим авторським ходом Валерія Ніколенка є підбірка цитат різних письменників на вузьку тему, яка осмислюється в конкретному розділі. Цитати ці майже універсальні в плані своєї трансчасової актуальності. Наприклад в наш час теза Івана Буніна незаперечна: “Я зрозумів, що віршами не прогодуєшся, проза прибутковіше. Вірші ‒ слава. Проза ‒ гроші”. Безсумнівні аналогії з нашим часом. Загалом твір Ніколенка вносить в цей номер журналу певну фундаментальність, виказує серйозну роботу автора, не тимчасову, склепану нашвидкуруч, видно, що матеріал селекціонувався, підбірка фактів доволі промовиста. Але є кричущі моменти, наприклад, у випадку з певним відбілюванням одіозного Корнійчука. Останнім часом взагалі якось посилився процес реанімації подібних імен. Доходить іноді до того, що хтось хоче показати, що попри ідеологічні акценти Шамота був непоганий літературознавець. Подібні моменти обурюють. І хоч текст писався майже десятиліття тому назад, образ Корнійчука навряд чи можна амортизувати, як це пропонує автор есеїв, який прагне бачити милосердя в матеріалах про цю постать. Хто думає інакше, нехай почитає “Найбільше диво ‒ життя. Спогади” Миколи Руденка. Боюсь, завдяки цим поодиноким, але вагомим промахам твір Ніколенка не виграє, навпаки, ці моменти нечіткості в судженнях, в певних есеях, сіють сумнів щодо інших проаналізованих тут постатей.
Наступний автор, доволі відомий діаспорний поет Василь Махно, який вже має широко сформовану читацьку аудиторію. Добірка його текстів у цьому номері виявляє їхню розмаїтість не тільки у плані тематичного звучання, тут представлені твори, написані в дуже широкому часовому діапазоні, що дає можливість читачеві бачити стильове кшталтування поета. У поезії “Кривий Ріг” автор рефлексує над часом, який для нього безповоротно втік, залишаючи свої запахи та візуалізовані уривки памʼяті ліричному герою: “пахла осінь дворами, в яких абрикоси / достигали і падали ‒ лазили оси ‒ / а у бутлях капуста ‒ і баклажани ‒ / виставлялись у вікнах потяті ножами / й шахтарям що вертались з вечірньої зміни / забезпечені вітаміни”.
Гортаючи сторінки з творами Олександра Завгороднього, слід сказати, що цього автора зраджує поетичний примітивізм. Чесно кажучи не знаю, кому може сподобатись наступне: “Відлітають сороки до міст, / де їх просто відстрілювать ніяк. / І сирітство полишених гнізд, ‒/ мов у серце вітрище повіяв. // І сумнішає так у селі: / не лише білобоких не стало. / … Оті гуси, що зникли в імлі, / так прощально чомусь ґелґотали”. З заявленим Михайлом Слабошпицький на початку журналу європеїзмом тут явно відбувся збій. Хоч є і цікаві поетичні вирішення в цього автора, наприклад у поезії “Ти лишила мені…”.
Неочікуваними в журналі є прозові твори львівської поетесиГалини Крук. Цікава авторка, яка певною мірою заблокована для сучасного читача через порівняно невелику кількість виданих збірок, але в тому, вочевидь, проступає скромність поетеси, за текстами якої більше полюють, ніж вона представляє їх сама на літературних читаннях. Останнє часто зустрічається в наш час економічного розвитку поезії, коли багато авторів штучно намагаються привернути до себе увагу настійним криком та кривляннями. Чому зʼява її текстів тут неочікувана? Та тому, що вона в нашому літературному просторі заявлена насамперед як поетеса, і це, до речі, не зовсім справедливо, українська аудиторія знає її саме як автора ліричних фіксацій. Насправді Галина Крук є не менш талановитим прозаїком. У журналі представлено дві невеликі новели, одна з яких друкувалась вже в журналі “Березіль” у 2006 році. Це проза насамперед настрою, причому позбавлена солодкавого присмаку мелодрами, яку знову ж таки часто зустрічаємо серед сучасного жіночого письма. Тут проступають теми памʼяті, ностальгії, ціни значень як, наприклад, в новелі “Лялька Надія”, де маленька дівчинка знаходить ганчірʼяну ляльку, яку викинула з вікна причинна жінка, для останньої ця іграшка є цілим світом, дівчинка повертає їй іграшку. Новелістичний пуант змонтовано тут в такий спосіб, що це дівча, ставши вже панею, повертається до цього подвірʼя і дізнається, що причинна померла, але перед тим у неї відібрали цю ляльку і викинули. Викинули її світ, і знає про це тільки вона. Придумавши, що всередині були старовинні коштовності, вона говорить про це тій, хто викинув ляльку. Кульмінаційним вибухом тут є показ контрасту світів різних людей. В одному світі лялька має цінність сама по собі, в іншому ‒ завдяки своїй коштовній начинці. Наступна новела “Те, що залишається” заводить читача у нетрі любовної історії, яка в доволі простому сюжеті розкриває тривання туги закоханої жінки, яка не може через безліч причин бути поруч з чоловіком. Новела доволі рефлексивна, і тим містить більше внутрішнього сюжету, зокрема з погляду жінки. В настроєвому плані твір носить на собі відбиток приреченості людської долі.
Серед прозових пропозицій бачимо тут також оповіданняАнни Багряної “Біліше за смерть”, що також позначено якістю настроєвості, яке транслює відчуття старшої пані з виразним артистичним наснаженням. Хвиля психологізму, чуттєвість та прозорий стиль є атрибутами художнього письма Анни Багряної.
Доречним у журналі є також есей Євгена Маланюка “Про малоросіянство”, який подано тут з короткою передмовою Олега Багана. Потрібний станом на сьогодні текст, який показує, що хвороби минулого існують і нині: порожній пафос псевдопатріотики, робота “професійних щирих українців”, яка метастазує ось вже століття на ментальній природі українців.
Журнал також містить розділ політологічних суджень, де можна прочитати статті Сергія Грабовського, Олександра Музичка та Тетяни Воропаєвої, тут окреслено низку сучасних політичних проблем, починаючи дикою двомовністю національної країни, закінчуючи україно-грузинськими паралелями. Є також розділ “Події”, де представлено певні моменти в мистецькому житті країни, до речі, доволі інформативно. Цікавою виглядає філологічна сторінка “Невичерпна скарбниця”, сьогодні автор тут Олекса Вусик, який представив синонімічне гніздо слова “баритися”. Синонімів до нього просто неочікувано багато. А от “Куценики” Володимира Сіренка засмутили. Попри цікаві рядки, наприклад: “Ніколи не побачити лиця / у того, хто читає з папірця”, є “куценик”, який асоціативно відсилає читача до порівняно нещодавніх подій з арештом Юрія Луценка: “Українські крадії, / що в наживі скорі, / в кабінетах ‒ бугаї, / у вʼязницях ‒ хворі”. Луценко несправедливо звинувачений за розкрадання державного майна, засуджений і справді хворий. Сподіваюсь ‒ не він став прототипом цього “куценика”. Рік його написання виразно прояснив би ситуацію. А от коротенька прозова байка Юрія Фоменка розвеселила дуже. Не переповідатиму, аби не відбирати в читача хвилинки сміху.
Журнал “Січеслав”, сподіваюсь, пожвавить літературний процес, показавши, що навіть попри скруту, читацьку байдужість та інші домінантні ознаки нашого часу, люди залишаються голодними до слова. Так що процес триває.