Молодий мужчина в окулярах і з розвихреним волоссям сидить біля старезних глечиків (деякі з них потріскалися від часу), розкритих книг, козла і грає на сопілці. Йому відповідає мелодією дівчина в оточення глиняних виробів. А, може, в них цикута від непам’яті поколінь?
Таке запитання неодмінно виникає, коли дивишся на картину Богдана Ткачика з Тернополя. Адже полотна цього митця завжди змушують усіх задумуватися.
Життєвих доріг начало завше зове до пошуків
Богдан Ткачик народився 1951 року у Самборі Львівської області. Але немає нічого дивного, що його давно вважають своїм у Тернополі. Адже майже чотири десятиліття тому він приїхав до обласного центру після закінчення училища прикладного мистецтва у Львові і залишився тут.
Митець багато років працював у художньо-рекламному комбінаті і чимало зробив для оздоблення приміщень різних установ краю. Але ті літа не були для нього такими простими, як може здатися на перший погляд. Нерідко доводилося переборювати нерозуміння та опір окремих чиновників, які, нічого не розуміючи у мистецтві, намагалися диктувати усім свої смаки, зловживаючи службовим становищем.
Пригадується один випадок. Десь у 1984-ому Богдан Іванович виконав художній розпис в одному із санаторіїв Гусятина. Робота вже була у розпалі. І велася вона згідно з ескізами, затвердженими художньою радою. Вийшло так, що художник з незалежних від нього причин був змушений на довгий час залишити місце роботи. І в цей час до закладу приїхав один із керівників міністерства у Києві, якому тоді належав санаторій. Робота художника йому не сподобалася і він велів замалювати усе фарбою.
Митця і його друзів обурила витівка чиновника. Того ж дня після повернення у Тернопіль за порадою покійного Ігоря Герети (тодішнього директора картинної галереї) у Київ до керівництва радянської республіки полинула телеграма. І невдовзі все стало на свої місця. Самочинство дурнуватого клерка компартійна верхівка змушена була помітити. Подейкували, що самодур поплатився посадою. А малярові ще раз заплатили за відновлення роботи.
Про цей епізод згадую невипадково. Він навряд чи був можливим, якби не прагнення мого візаві завжди відстоювати власні погляди, від яких ніколи не відмовлявся.
Це, здається, добре відчули побратими з малярського цеху, коли Богдан Ткачик очолював обласну організацію Національної спілки художників України. На цьому посту він перебував кілька років. Що там хто не говорив би (заздрісники, на жаль, бувають скрізь, а творчі люди і кожен з них вважає себе особистістю) навряд чи обрали б своїм очолювачем того, хто не має авторитету у їх колах.
У 1990-1994 рр. Богдан Іванович був депутатом обласної ради. Тоді його обрали в мажоритарному окрузі. Нині дехто вважає їх атавізмом минулого. Але не спішімо з висновками. Адже голосування в ньому – яскрава можливість побачити свою популярність в громаді. І він з честю пройшов це випробування. Й значною мірою завдяки тому, що співгромадяни знали його як талановитого художника і людину, яка завжди відстоювала свої погляди.
…Кілька років тому Богдан Ткачик став заслуженим художником України. Та це почесне звання вважає авансом на майбутнє. Й продовжує наполегливо працювати, постійно пригадуючи дитячі роки у Самборі, навчання у Києві та у Львові.
Вогонь душі живе у барвах завжди
…Ще майже тридцять років тому уперше побачив полотна цього маляра на груповій виставці молодих тернополян у клубі творчої молоді у Львові. І відтоді не покидає враження, що кожна картина є своєрідною новелою на полотні.
Чому? Бо автор зображує своїх героїв на тлі реалій часу, які характерні для них. Про таке подумалося, коли згадав портрети Іванни Блажкевич, Станіслава Людкевича, Михайла Бойчука, Леся Курбаса, Бориса Демківа, Михайла Левицького… Зрештою, цей ряд можна продовжувати. Бо художник, коли мова заходить про станковий живопис, зізнається, що любить відтворювати людські лиця, виписуючи їх неповторність. Особливо тоді, коли відчуває в них щось близьке своєму світовідчуванню. Ця заувага не є випадковою. Бо в кожному з таких творів можна віднайти і часточку устремлінь творця. Якщо, звичайно, уважно вдивлятися у полотна. Слід, напевне, говорити, що такий підхід до творчого втілення вигідно вирізняє його з-поміж митців рідно краю. А ще, мабуть, варто казати, що Богдан Ткачик подібним способом суміщає усе, витворюючи власну незвичайність.
Це можна назвати характерною рисою його творчості. Звідки ж вона почалася? В одному з інтерв’ю митець сам ствердив, що малює відколи себе пам’ятає. І зауважив, що для нього бути без пензля означає втратити зір і рух. А ще – позбавитись слуху і нюху та перестати бути собою.
Це спадає на думку, коли дивишся на полотна «Дерево життя», «Херсонес», «На Спаса», «Великдень», «Колодязь», «З домовини встане Україна», «А позаду – Сагайдачний…», «Гетьмани «України». Ще одна характерна особливість його творів. Маю на увазі тяжіння до історії. Митець не приховує, що занурення в минувшину відбулося не без участі незабутнього Ігоря Герети, з яким приятелював багато років.
Ось перед нами постає «Натюрморт Черняхівської культури», Чи не є вона художницьким відгомоном багаторазової участі в археологічних розкопках? А «Острів Байди» із серії «Хортиця крізь віки» – наслідок піших мандрівок Січеславщиною.
Коли вже зайшла мова про цей аспект творчості Богдана Ткачика, то не залишається поза увагою його намагання поєднати світобачення поета і художника. До цього підштовхнули вірші Миколи Вінграновського, пієтет яких зберігає усі літа. В доробку митця є портрет поета, ескізи до якого робив на київській квартирі відомого письменника. Та не тільки цей твір навіяно знайомством з поезіями українського літератора. Згадуємо, приміром, «Смужку незораного поля» з пташиним гніздом на окраєнці нічим нечіпаного облогу. Та й поети, з якими знався і знається художник, завжди віддячують йому за увагу до себе віршами. Досить згадати про присвяти Михайла Левицького, Богдана Бастюка, Петра Тимочка…
Зі знайомством з доробком Богдана Ткачика можна зробити ще один висновок. Для нього дуже дорогими залишаються родинні цінності. Їх він змальовує у своєму полотні «Три покоління», де бачимо батьків митця, його самого з дружиною Ганною та їх дітей в обрамлені осонцених яблук. Той, хто знає сім’ю, неодмінно знайде на картині ще один підтекст. Батько і мати невимовно раділи, коли навчався у художній студії будинку піонерів у Самборі. Ганна – знаний в Україні художник. І має завжди свою оригінальність. Стежкою батьків пішла і дочка Соломія. Що там не кажіть, а нечасто можна зустріти таку талановиту родину.
…Картини нагадують новели на полотні. Їх мазки – спроби художників по-своєму побачити довколишній світ з його болями і тривогами. Пан Богдан хоче уздріти його саме таким крізь призму власного світобачення. І радіє, що люди розуміють це.
Ігор Фарина
