Світлані ледь виповнилося два тижні, коли її покинула мати-породілля. Зреклася нечестивиця своєї рідної кровинки, зоставивши на чужі руки крихітку-доню ще в пологовому будинку. Своєю письмовою відмовою від дитини сімнадцятирічна мати-одиначка визначила, вишила їй темними узорами кривду-долю, бо, навіть не відаючи яке зло чинить, відправила на виховання дівчинку в дитячий будинок, в якому Світлана багато років зазнавала кривд і страждань, виплакала непомірну кількість сліз.
Прошуміли роки, як баскі коні. Нещодавно Світлані зозуля накувала 25 років. Незважаючи на своє сирітство, матеріальні нестатки, постійний душевний неспокій, вона здобула вищу освіту – стала учителем, знайшла вірного супутника життя, справжніх друзів. Не квітами, а терням була встелена дорога її життя, але якось призвичаїлася жити з раною у серці, втамовуючи у собі біль і сльози, численні тривоги і образи.
Світланою мама завагітніла у випускному класі. Однокласник, батько дитини, якого вона любила, здається, найбільше в житті, прознавши що у нього буде дитина – зник, поїхав з міста назавжди. Зі смутком у серці згадує Світлана свої дитячі роки, сірі будні пережиті, покреслені, покривлені у дитячому будинку. Щоразу, коли у стінах дитбудинку, пам’ятає, з’являлися якісь незнайомці, Світлана шукала серед них, своєї мами. Очі мокрі від сліз кожного дня прикипали до шибки вікна, виглядали з далеких доріг свою неньку. А її все не було і не було…
Тепер у Світлани своя сім’я, зростає на втіху батькам маленька Настуня. Але вона до цього часу не може навіть собі уявити, як можна було б відмовитись від своєї дитини. Чому черстводухі люди беруть такий тяжкий гріх на душу? Не кожній жінці написано небесами на роду називатись мамою, але серед щасливиць трапляються негідники. Дитина – це водночас і радість материнства і велика відповідальність за виховання перед Богом і людьми.
…Якогось дня, коли Настуня, Світланина дочка, граючись зі своїми подружками на вулиці, запримітила сивокосу жінку, яку діти прозвали, через те що кульгала на праву ногу, кривою качечкою. Та стояла, підперши своїм раменом деревце і спостерігала як грається дітвора. Це була Олексиха – жінка, яка жила самотою в кінці вулиці у старенькій хатині в передмісті районного центру, по сусідству із сім’єю Світлани К…юк. Вона часто приходила на дитячий майданчик, вмощувалася на лавчині і подовгу спостерігала за грою дітвори. Але вже два тижні пройшло, коли востаннє бачили діти оту дивакувату жінку, здавалось усім, що й слід за нею простиг, виїхала з міста невідомо куди. Якась внутрішня тривога і погане передчуття заставили Світлану навідатись до Олексихи – сусіди все ж таки, хоч рідко коли й спілкуються.
Вхідні двері хатини були прочинені, якась тривожна тиша обплутала, здавалось, будинок.
– Сусідко! Ви вдома! – продзвенів Світланин голос.
– Тут я, – озвалася ледь чутним голосом жінка. Тут я, доню.
Олексиха лежала нерухомо на ліжку, але ще була при пам’яті. Жінка, яку, видно було по всьому, прикував параліч до ліжка, зайшлася риданням. Слова, що вишіптувались з її уст обпалили душу Світлані, вогнем запекли у мозку. Здавалось їй, що земля ось-ось вислизне з-під ніг.
Прости мене, доню, за гріхи моєї молодості, прости за своє сирітство. Якщо можеш прости мене за все… На цьому голос жінки обірвався…
У церкві вигравали сумну мелодію церковні дзвони. Не плакала, а ридала Світланина душа. До Господньої обителі знімалася молитва: «Прости їй, Боже…».
Надія Погорецька.