Спекотно­го дня влітку 1991 року під цегляними мурами старовинної похмурої будівлі (колись тут була тюрма) на вулиці Урицького в Умані зібрався невеликий гурт людей. В затишку під причілковою стіною вони поклали цілі оберемки квітів і розставили десятки свічок-лампадок. Під подихом легенького вітру тремтіли прозорі вогники. Люди приїхали здалеку – з Тернопільщини.

20 липня 1941 року тут, у підвалах уманської тюрми, співробітники НКВС розстріляли понад 700 політв’язнів, яких пригнали сюди етапом із західних областей України. Була річниця трагедії, і родичі вперше приїхали до Умані вшанувати пам’ять загиблих. Але не знали, де їхні могили, тому поставили свічки під старими тюремними мурами. Тоді в Умані вперше почули подробиці однієї з найчорніших сторінок початку війни, що ввійшла в історію під назвою Чортківської трагедії.

Таємниці тюремного підземелля
На початку осені 1941 року, освоюючись в окупованій Умані, гітлерівці оглядали такий першочерговий для їхнього режиму заклад, як тюрма. Чим-чим, а цією «спадщиною» фашисти мали бути задоволені: вона була в місті неабияка, збудована професійно ще в ХІХ столітті. Просторий корпус у формі літери «Є» — так звана «єкатеринка», традиційний проект царських тюрем і недобра пам’ять про імператрицю Катерину ІІ. Триповерхова споруда плюс два поверхи підземель, довгі коридори, безліч поворотів, криївок і закамарків. У 30‑ті роки енергійна місцева служба НКВС використовувала цей заклад на повну потужність. «Чорний ворон» кружляв уманськими вулицями щоночі й сотні репресованих уманських вчителів, науковців, лікарів, роботящих селян з цілої округи дістали тут кулі в потилиці.
Тепер представники німецької влади в Умані обходили тюремні володіння. На господарському дворі щойно призначений міський бургомістр звернув увагу на цілу купу одягу явно не місцевого зразка – вистрочені куртки, обшиті шнуром камізельки, кептарі з вишивкою. Колишній санітар тюремної санчастини пригадав, що там, у північному крилі був вхід до підвалу, а тепер на тому місці дерев’яний настил, завалений вугіллям. Коли підняли дошки і розбили свіжу цегляну кладку, жах пройняв навіть бувалих фашистів — у підвалі були скидані сотні трупів, що вже розкладалися.
Кілька днів провітрювали підземний «морг», а потім окупанти пригнали євреїв з гетто, нещодавно створеного біля Старого базару, і змусили виносити мертвих із підвалу. «Я бачив, як підводи з трупами їхали від тюремної брами. Євреї поганяли коней, а наглядали німці з автоматами, — розповідав А.М.Коломієць, уродженець селища Бабанка, на той час 16-річний хлопчина. — Навіть упізнав одного єврея, він до війни в крамничці на базарі торгував. Я нарахував вісім підвід, покотилися вони вниз вулицею і біля церкви завернули — там кладовище».
На трупах були сліди куль — прострелені голови, груди. У декого в кишенях знайшли документи і встановили, що розстріляні – із Західної України, з Чортківського і Борщівського районів Тернопільської області.

Що таке «радянізація» краю
Коли у вересні 1939 ро­ку Червона армія за умо­ва­ми знаменитого пакту Молотова-Ріббентропа зайняла західноукраїнські території, в багатьох селах військових зустрічали хлібом-сіллю, називали визволителями. Але радісне піднесення дуже скоро пішло на спад: розпочалася «радянізація» краю. Як стверджують дослідники, цей термін з легкої руки маршала Тухачевського потрапив навіть до енциклопедичних словників того часу. Радянізація Галичини почалася восени 1939 року і передбачала перш за все «винищення ворожих елементів на анексованих землях». Ці «елементи» — священики, вчителі, активісти української «Просвіти», гімназисти, заможні селяни — потрапили за грати. Незабаром західних областях виникла «тюремна криза» — не вистачало приміщень для утримання в’язнів і заарештованих. Поблизу села Капустинці терміново почали споруджувати секретний об’єкт; місцеві жителі думали — буде новий завод чи фабрика, а виявилось, будували в’язницю. В 1941-у радянізація на Тернопільщині досягла апогею. Динаміку подій можна відтворити за списком розстріляного в Умані етапу з Чорткова (документи дивом уціліли): у січні заарештували 58 осіб, у лютому – 150, квітні – 133, червні – 225. Причому 197 з них заарештовані після 22 червня, коли вже йшла війна. Ось так: мобілізація, тривожні повідомлення, нічні бомбардування, на горизонті вже заграви пожеж, стрімко наближається фронт, а машина репресій діє без жодного збою, і в тюремних підвалах у Чорткові «мужньо» допитують нещасних галичан. 30 червня з Москви надійшла таємна директива – вказівка «збути баласт», іншими словами – ліквідувати політв’язнів. Її справно виконали тієї ж ночі. Але, крім в’язнів, у Чорткові залишалося ще близько тисячі заарештованих, які були під слідством. Наказано було «евакуювати їх на схід», пункт призначення – тюрма в місті Умань.
В архівах зберігся рапорт політрука Демйохіна про цю евакуацію. Вагонів не вистачало, тож етапували нещасних пішим порядком. Вирушили вдосвіта другого липня. В колоні було 954 ареш­танти, 56 чоловік конвою, полуторка з місцевого гарнізону. Маршрут від Чорткова через села Лосяч, Давидівці, переправа через Збруч біля Скали Подільської, далі – Кам’янець-Подільський, Бар, Жмеринка, Немирів, Ситківці, Христинівка і нарешті Умань. 123 застрелили при спробі втечі.
«Вони йшли через наше село, через Гуштин, — розповідав біля могили в Умані галичанин Павло Хома, — я тоді малий був, довго йшов за колоною, з-за кущів стежив. Дуже хотів побачити чоловіка сестри, його десь за тиждень перед цим заарештували. Конвоїри примітили мене і стали ловити. Мабуть, думали — ще один шпигун, восьмирічний. Я вскочив у чуже подвір’я. Там якась жінка побачила, що за мною женуться і обхопила обома руками, пригорнула до себе – наче за свою дитину видала. Може, тому і відстали посіпаки».
Кільком хлопцям пощастило втекти з того чорного етапу. Молодий просвітянин Михайло Демків із села Шидлівці детально занотував у своїх спогадах, як ішли по липневій спеці під дулами гвинтівок. Їсти давали сухарі й оселедці, а води можна було напитися тоді, коли переходили убрід річку чи струмок. Багатьох застрелили в дорозі при спробі… ні, втекти, а зірвати з гілки яблуко чи витягнути край поля бурячок. Пили з калюж і за кілька днів у тяжких муках помирали від дизентерії. В останню ночівлю на порожній фермі у Христинівці Михайло Демків разом з другом Михайлом Шевчуком заховалися у сніпках солом’яної покрівлі. Вранці у поспіху їх не дошукалися, тому хлопцям вдалося втекти і повернутися додому.

Уманський слід
До Умані етап прибув 20 липня. Місцевим каральним органам було не до «ворогів народу» з Галичини. Фронт наближався, німці вже були за 20 кілометрів від міста, уманські чекісти поспішно готувалися до втечі. Для чого зайва морока з юрмищем змучених голодних людей, яким так чи інакше — кінець один. Про справедливість, правові норми, про те, що ці люди не засуджені, а тільки під слідством, ніхто і не згадав. По суті, в Умань їх пригнали, щоб убити.
Страту організували в ніч на 21 липня, за звичним сценарієм: людей вбивали у підвалі, а в тюремному дворі гуркотів двигун трактора – глушив звуки пострілів. Трупи замурували в підземеллі. Ретельно замітали сліди; за даними уманських дослідників, розстріляли навіть випадкового свідка страти – працівника міського водоканалу, який тієї ночі чергував на водонапірній башті, що поряд з тюрмою і згори бачив, як чинили розправу стрільці НКВС.
Тієї ночі в підвалах уманської тюрми розстрілювали не тільки галичан. В камерах чекали своєї долі більше сотні місцевих жителів. Це були колгоспники, які при відступі радянських військ відмовились підпалювати поля з достиглими хлібами, вчителі німецької мови, уродженці Західної України, які оселились на Уманщині. Всіх їх теж розстріляли разом з чортківським етапом. Уманські історики-краєзнавці вже у 90-их роках змогли встановити деякі факти, вияснити кілька імен і навіть знайти рідних цих людей. Восени 1941-го окупаційна влада «гуманно» дозволила жителів міста і довколишніх сіл забрати з підвалу і поховати тіла своїх родичів і навіть виділила підводи. З чортківського етапу останки тільки одного в’язня — інженера Петра Турули — змогла забрати сім’я і поховати в рідному селі Деренівка. Решта лежать у братській могилі на цвинтарі біля Успенської церкви в Умані. Щороку 20 липня сюди приїздять автобуси з галичанами із Чорткова, Борщева, з сіл Тернопільщини. Наче паломники до святинь — згадати, поклонитись, помолитися, запалити свічку. Відправляють панахиду православний і католицький священики.
Кілька років тому на могилі поставили пам’ятник, а до 70-річчя трагедії з ініціативи галичан облаштували меморіал. На гранітних плитах викарбувані 753 прізвища загиблих. Найстарший — 70-річний Михайло Береза, учитель із села Копичинці, наймолодші — 18-річні гімназисти, серед них двоє дівчат — Нуся Саган і Софійка Зелінська з Борщева.
Є ще у тернополян задум створити символічну хресну дорогу, що пролягатиме маршрутом чортківського етапу.

Ольга Даниленко

Черкаський край

Leave a Reply

Your email address will not be published.