На початку Другої світової війни у 19-тисячній міській громаді, котра на той час включала й населення Старого Чорткова та Вигнанки, біля третини складали євреї. Вони мешкали тут впродовж кількох століть традиційною і доволі замкненою у собі спільнотою – «штетлом», плекали вельми своєрідну культуру містечкового галицького єврейства, нині повністю втрачену. Їхня мова – ідиш – була однією з трьох історичних мов нашого краю. Вони також вважали цю землю рідною та святою. І вона мабуть промовляла до них – на ідиші. У першій половині ХХ століття – як зрештою і скрізь у галицьких провінціях – значна частина їх все ще залишалася ортодоксальними юдеями-хасидами і у повсякденному житті продовжувала дотримуватися традицій, що постали із заповідей Тори…
Містечкові євреї заробляли переважно торгівлею, ремісництвом та побутовими послугами. Втім на початку ХХ століття серед них вже сформувався численний прошарок людей з вищою освітою, котрі опанували так звані «вільні професії» – адвокатів, лікарів, аптекарів, вчителів, підприємців, банківських службовців, та у спілкуванні все частіше послуговувалися німецькою або польською…
У вересні 1939-го єврейська спільнота Чорткова поповнилася чималою групою біженців з окупованих німцями теренів Польщі, котрі рятувалися від нацистського переслідування. Частину з них згодом було депортовано органами НКВС до Сибіру, як порушників державного кордону – «перебіжчиків». Частина таки залишилася. У липні 1941 року у подністровських районах Поділля опинилося також кількадесят тисяч угорських євреїв, депортованих сюди відразу після окупації цієї частини краю угорським військом. Відтак більш-менш точну кількість євреїв, котрі перебували тут на початку нацистської окупації, встановити складно.
У перші дні нацистської окупації чортківським євреям вдалося уникнути великих погромів за участі місцевого населення, на кшталт тих, що прокотилися Львовом, Луцьком або Тернополем.
Але нова окупаційна влада, котра в стосунку до національних груп діяла за сумнозвісним принципом “Divide et impera”, з перших днів свого панування навмисно намагалася покласти на місцевих євреїв «провину» за злочини НКВС. Так, приміром, лише їх примусили виносити з чортківської тюрми та ховати неопізнані тіла жертв енкаведистів. Спекулятивно-пропагандистський образ «жида-більшовика» активно нав’язувався місцевому населенню геббельсівською пропагандою і не можна сказати, що він не спрацьовував…
Прикро, що цей агресивний міф у певних квазікультурних середовищах демонструє живучість й донині. На жаль, досі не зроблено висновків стосовно причин протистояння трьох галицьких етносів – українців, поляків та євреїв – котрі впродовж століть жили пліч-о-пліч, але на зламі 30-40-х почали поборювати одне одного, замість того, аби об’єднатися проти східного та західного окупанта. Це протистояння не могло не закінчитися військовою поразкою та колосальними жертвами кожної з сторін. Криза діалогу та порозуміння, своєрідна «комунікаційна поразка» у тій війні за великим рахунком не подолана й по нинішній день…
Перші ж арешти євреїв почалися у Чорткові вже на початку липня 1941 року. Ледве лиш каземати чортківської катівні звільнили від жертв НКВС, як гестапівські кати почали заповнювати її новими жертвами.
Перша масова страта нацистами в’язнів тюрми датується 14 липня 41-го – тобто менш ніж через два тижні після встановлення окупантами «нового порядку». Того дня було розстріляно близько 360 чортківських євреїв. Зрозуміло, що про жодні судові процедури не йшлося – ці акції спрямовувалися на свідоме винищення найбільш освіченої частини єврейської громади та на залякування усіх інших.
Наступний масовий розстріл відбувся 25 серпня в Угринському лісі. Його жертвами стали близько 150 осіб: серед них були євреї, а також поляки та українці… У серпні ж було розстріляно біля 300 мешканців містечка Ягільниці. 15 жовтня була страчена група чортківських інтелектуалів, переважно учителів та юристів.
Єврейське гетто було створено у Чорткові у квітні 1942 року. Початково до нього було зігнано біля 8 тисяч осіб. Загалом же, за оцінками радянських надзвичайних комісій, за весь час існування чортківського гетто через нього пройшло біля 13 тисяч в’язнів.
Усі ці люди змушені були залишатися на невеликій території (від площі Ринок до річки і вулиці Шкільної). Їм не дозволялося покидати територію гетто, що була обнесена колючим дротом. Гетто охоронялося місцевою поліцією та озброєною палицями «службою порядку» Єврейської ради («Юденрату»), котру комплектували з різного типу покидьків єврейської громади.
Усіх в’язнів гетто зобов’язали носити нарукавну пов’язку із зіркою Давида. Іншим мешканцям міста, «арійцям» було заборонено спілкуватися з в’язнями, продавати їм їжу та будь-які речі. Заточені у гетто євреї, а серед них звісно було чимало дітей, жінок та літніх людей, отримували мізерну кількість харчів, що дозволяла їм ледве животіти. Молодих та фізично сильних в’язнів періодично відбирали для роботи у трудових таборах, влаштованих на колишніх панських фільварках у Ягільниці та Нагірянці (кінзавод), поблизу аеродрому (місцевість Травна), у Милівцях, Улашківцях, Марилівці, Росохачі, Сосулівці. По мірі того, як в’язні таборів знесилювалися та втрачали людську подобу від важкої праці, голоду, хвороб, побоїв, принижень та нелюдських умов утримання, їх розстрілювали.
Перша велика «акція» у чортківському гетто відбулася 26 серпня 1942 року. Провадив її спеціальний загін гестапо, що прибув з Тернополя, допомагала українська поліція та єврейська «служба порядку». Результатом акції стало вивезено у табір смерті Белжець 2100 осіб. Звісно, ніхто із них з Белжеця не повернувся. Під час насильницької акції у гетто загинуло 360 осіб. Поховали їх на «новому» єврейському цвинтарі, що у передмісті Калічівка.
Друга «акція» прокотилася гетто у жовтні 1942-го. Цього разу було вивезено до Белжеця чергових шестисот приречених на смерть людей. Крім того, близько 3000 чортківських євреїв етапували до концтаборів у Тернополі, Камьонках, Глибочку, Борках, Ступках. Приблизно у цей самий час погроми гетто та вивезення в’язнів до таборів відбулися у інших містах та містечках краю: Тернополі, Кременці, Бережанах, Вишнівці, Збаражі, Зборові, Теребовлі, Бучачі, Борщові, Товстому…
Наступні «акції» у Чорткові та селах краю носили характер регулярних обшуків та облав, так званих «лапанок». Невинних людей виловлювали для вбивства, неначе щурів: у підвалах, на горищах, стодолах, стайнях, у потаємних сховках, влаштованих у закутку подвір’я, посеред поля або у лісі.
Навесні 1943-го гестапо рапортувало про повне «очищення» Чорткова від євреїв. Від численної єврейської спільноти міста у 44-у році живими залишилося лише близько 100 осіб, яких переховували місцеві мешканці, ризикуючи власним життям, життям своїх близьких та сусідів. Ясна річ, карою за спробу переховувати єврея, або приховування того, що його рятують близькі або сусіди, був розстріл. «Вирішення єврейського питання» нацистами стало агресивним чинником подальшого роз’єднання та деморалізації суспільства, протистояти якій були спроможні далеко не усі – відтак вистачало охочих переслідувати, доносити, вбивати та мародерствувати…
У матеріалах Тернопільського державного архіву та окремих мемуарних джерелах згадуються імена гестапівців, відповідальних за страти єврейського населення у Чорткові: Курт Кьольнер, Гільдман, Пекман, Розонофф. Начальником чортківської тюрми у 1941-у був гестапівець на прізвище Мергофер. Наразі нам відомо про покарання лише одного з них, Кьольнера. Лише у 1962 році суд німецького міста Саарбрюкен засудив його до довічного ув’язнення за злочини, скоєні під час служби у СС. Свідчення про вбивства Кьольнером чортківських євреїв також фігурували у матеріалах цієї судової справи…
Надзвичайна комісія, котра у 1944 році обстежувала місця масових поховань жертв нацистів на території району, констатувала загальну кількість похованих – 13 тисяч. Поіменні списки жертв нацистів у Чорткові, які намагалися складати співробітники виконкому, видаються дуже неповними, налічують вони лише близько 500 прізвищ. І це зрозуміло – місцеві архіви були загублені. Від скільки-небудь сталого, принаймні довоєнного населення міста, залишилася менш ніж третина. Навіть згадати імена тих, хто мешкав у місті до війни, часто не було кому…
Братські могили розстріляних євреїв є чи не кожному нашому селі. Точне розташування їх у більшості випадків невідоме. Найбільшим похованням у околицях Чорткова можна вважати Копичинський ліс. Тут у 12 братських могилах покоїться біля 6 тисяч тіл невинних людей – мешканців навколишніх сіл та містечок. Інші масові поховання: на колишньому військовому аеродромі поблизу Старої Ягільниці, на новому єврейському цвинтарі (передмістя Калічівка), у селах Ягільниця, Нагірянка та Марилівка, у Чорному та Угринському лісі (Басівка), у лісі Білавіна та Галілея. Меморіальні знаки наразі є лише на місці двох з них…
Згадка про місцеві події Голокосту досі залишається для нас важкою темою, для когось навіть вельми дражливою. Про неї не прийнято було вести мову у радянські часи, не надто вітається вона й тепер.
Але оте безпам’ятство про трагедію тисяч колишніх мешканців нашого міста інколи проривається спонтанно, незалежно від нашої волі. І щороку вперто вилізають на очі надмогильні камені із зруйнованих нацистами юдейських цвинтарів – як то сталося днями на вулиці Монастирській, під час заміни вуличних бордюрів. Старі «бордюри» насправді виявилися уламками мацеб із майстерним старовинним різьбленням… А скільки їх все ще лежить на наших вулицях і подвір’ях – «обличчям» донизу? Ми топчемо ногами цитати з біблійного П’ятикнижжя, спільного для юдеїв та християн. Ходимо по іменах людей, котрі жили тут зовсім недавно – але пам’ять про них втрачена. Здається, про мешканців античних Помпеї та Геркуланума ми знаємо більше, аніж про мешканців «штетла» у рідному містечку…
Втрата тисяч людських життів, унікального культурного спадку – незворотня. Але хоч би пам’ять про них нам належить повертати – свідомо, відповідально, крок за кроком.
Гадаю, що певною мірою саме через подолання тієї амнезії, через осмислення та засвоєння нелегкого вантажу пам’яті лежить шлях нашого розуміння сучасного Світу, і розуміння Світом – нас, українців. А відтак – наш шлях до європейського та світового товариства вільних націй.
Намагання ж приглушити у собі ту пам’ять – не що інше, як іржавий цвях страху і несвободи, забитий сімдесят років тому нелюдами різних ідеологій. Згадаймо Довлатова: «Непоправною є лише смерть. Та жахливіші смерті – боягузтво, малодушність і – неминуче слідом за ними – рабство»… Чи не у ньому досі перебуваємо?
І все ж хочеться вірити, що меморіальний знак у пам’ять про колишніх наших земляків-євреїв, котрі пройшли через катівні чортківського гетто й тюрми, невдовзі у місті з’явиться.
Олександр Степаненко,
«Гельсінська ініціатива-ХХІ»
На фотодокументі з Державного архіву Тернопільської області – ексгумація місця масового поховання жертв Голокосту у Копичинському лісі
