Наша земля приховує безліч таємниць, багатств давнини, які досліджувати і відкривати буде не одне покоління археологів, обмежуючи себе домашнім затишком та особистим життям, часом, не дивлячись на непорозуміння і несприйняття не лише оточуючих, але й рідні, коли приходиться стримувати всі образи, брехню і фальш світу цього та часто проживати в спартанських умовах, що лише формує сильний характер дослідника.
В цьому відношенні романтика дослідника і першовідкривача ставить собі за мету якомога скоріше підібрати ключ до таємничого замка часу, адже дослідження минулого є головною місією, суттю і змістом його життя. Багато таємничих прихованих скарбів приховують ліси. Часто про них оповідають народні легенди з їх іронічно-простодушними, часом наївними – в більшості випадків фантастичними сюжетами. Такі загадкові місця розташовані на високих пагорбах, крутих схилах біля Білецького лісництва Чортківського лісгоспу, яке знаходиться в північній околиці села Біла. Наприклад, на правому високому пагорбі струмка, що впадає в річку Серет про місцевість, яку тутешні жителі називають Монастир, Монастирище або Костьолисько, ходить чимало переказів про те, що нібито колись давно тут знаходився монастир, який провалився під землю. Дотепер існує таємничий підземний хід, котрий у визначений час року відкривається, а потім зачиняється знову. Туди одного разу потрапила дівчина, але тунель за нею закрився. Вибралася звідти через рік, при тім ціла, жива та неушкоджена. За іншою версією монастир провалився під землю через прокляття якоїсь дівчини.
Перший почав досліджувати ці місця більше сто років тому польський археолог Владіслав Пшибиславський. У 1906 році вийшла друком його книга “Rереrtогіum zаbutkow przedhistorycznuh na obszarze szesnastu powiatow Galicyi Wschodniej”, куди ввійшли повідомлення про дослідження з села Біла Чортківського повіту Тернопільського воєводства. Так при описі старожитностей В.Пшибиславський вказав на наявність тут трьох городищ. Перше знаходиться в урочищі Монастирище, друге неподалік попереднього на тому ж плато. Третє, по своїх розмірах найбільше в урочищі Чарна. Пізніше у 50-х роках XX століття український археолог О.Ратич в монографії “Давньоруські пам’ятки західних областей Української РСР” визначив їх як городища давньоруського часу. У 1990 році вийшов друком “Літопис Руський”, де в коментарях до цього видання кандидат історичних наук Л.Є.Махновець вказував, що на цих городищах існував літописний Моклеков, адже до нашого часу збереглася топонімічна назва місцевості (колишній фільварок), що розташувався неподалік цих археологічних пам’яток. “Літопис Руський” згадує Моклеков у зв’язку з походом польського короля Лестька на Галич, але не зумів його взяти, пішов на Теребовлю, Моклеков, Збираж (сучасний Збараж) і Биковень (остаточно місто не локалізовано).
На превеликий жаль, але ретельних досліджень цих городищ біля села Біла не було проведено.
В кінці XX століття автору даної статті випала нагода досліджувати ці старожитності. Посилаючись на повідомлення польського археолога В.Пшибиславського у 1990 році досліджено два городища. Перше – Біла І, розташоване в урочищі Монастирище на високому пагорбі правого берега струмка, що є допливом лівого берега річки Серет. При обстеженні пам’ятки встановлено, що городище зі сторони струмка і дороги, що веде вздовж річки Серет з с. Біла до с. Скородинці обмежене крутими важкодоступними схилами, з напільного боку обнесене прокопаним глибоким ровом та насипане валом. У північно-східній частині прослідковується в’їзна дорога у вигляді земляного насипу шириною близько трьох метрів.
У ході археологічних обстежень городища виявлені матеріали доби римського часу, що відносяться до черняхівської культури (ІІ–V ст. н. е.). Знайдено артефакти ранньослов’янського часу культури Лука-Райковецька (VII-поч. IX ст. н. е.) та давньоруського часу – це фрагменти кружального посуду, обушня частина бойової сокири зі щекавицями (трикутникоподібні відростки на бічних сторонах), що служили для кращої фіксації сокири та топорище і залізна пляжка до пояса.
Також у ході археологічних обстежень встановлено, що в західній, найбільш підвищеній частині городища спостерігаються на значній площі велике скупчення перепаленої глини, де внаслідок високої температури та тривалого використання дії вогню глинистий ґрунт перетворився на суцільну цегляну масу глибиною 0,5-0,7 метра і більше. Ця обставина вказує на те, що тут знаходилося язичницьке святилище. Воно виконувало сакральну функцію для населення, носіїв черняхівської культури (ІІ-V ст. н. е.), пізніше раннім слов’янам культури Лука Райковецька (VІІ-X ст. н. е.). Лише з прийняттям християнства, по хрещенню князя Володимира у 988 році, воно втратило роль городища-святилища. У давньоруський період лише нетривалий час використовувалося, як городище.
Аналогічна ситуація характерна для тієї доби, що підтверджується численними археологічними дослідженнями. Приклад цьому – городище у Ржавинському лісі на Буковині, яке досліджувалося доктором історичних наук, професором Чернівецького національного університету Б.О.Тимущуком у 70-х роках XX століття. У прокопаному рові городища-святилища до сьогоднішнього часу збереглися рештки кам’яного ідола, який був розбитий на куски і скинутий в рів у період впровадження християнства. Це перш за все як політичний, так і ідеологічний жест, щоб показати зверхність нової ідеологічної течії та світосприйняття над прадавніми, споконвічними успіхами та традиціями, що формувалися тисячоліттями стародавнім населенням на цих землях.
Звісно, на місці стародавніх капищ, святилищ та жертовників будувалися нові християнські святині, а місця облагороджували новою сакральною семантикою та символікою. Тому не дивно, що при витоці невеликого джерела поряд з городищем встановлений та освячений хрест. Освячення цього місця, скоріш за все, відбулося в давньоруський час, як акт погашення старої віри та утвердження нової.
У даному випадку топонімічна наука доводить, що “Монастирище” лише вказує на християнський символ, але зміст, суть походження має витоки з прадавніх язичницьких часів. В контексті археологічних досліджень, прикладів можна навести чимало. Зокрема, це язичницький комплекс в селі Монастирок на Борщівщині із печерним храмом та жертовним каменем – пізніше християнська святиня. Аналогічна ситуація стосується монастиря в Улашківцях, скельного грота в селі Угринь та багато інших місць.
На тому ж плато, що й перше городище, збереглися сліди наступного – Біла ІІ. Як показали обстеження, воно займає незначну площу та має дві лінії оборони. До теперішніх часів збереглися неглибокі викопані рови глибиною 0,5 м та насипані вали такої ж висоти. Через відсутній культурний шар та знахідок неможливо встановити в якому часі функціонувало. По всій ймовірності це було городище-сховище, яке використовувалося для укриття місцевого населення під час військової небезпеки та загрози. Використовуватися такі городища почали в ранньозалізний час (І тис. до н. е.). Чи має воно відношення до слов’янського часу і княжої доби – питання залишається нез’ясованим, а вирішення лише справа майбутнього.
Наступне, “найбільше городище” – як вказував Владіслав Пшибиславський Біла ІІІ досліджувалося 1993-1995 та 1999 роках. Розташоване в урочищі Чарна. Як показали результати досліджень, воно було надзвичайно потужне із складною конфігурацією та великою кількістю валів. Повністю дослідити цю пам’ятку ускладнювала та обставина, що вся його площа поросла чагарниками та великою кількістю дрібних дерев, тому ця причина ускладнювала системні досліджування. В ході досліджень встановлено про його функціонування в давньоруський період. Але, та обставина, що тут слабо виражений культурний шар, з’ясовуємо про його короткотривале існування. В південній частині городища, де добре фіксувалися вали на схилі яру, знайдено крем’яний відщеп зі слідами сколів характерних для доби бронзи та раннього заліза (ІІ-І тис. до н. е.). Ця обставина спонукала до того, що автором висунуте припущення про можливість побудови певної частини городища в ранньозалізний час (І тис. до. н. е.). Воно могло виконувати функцію городищаа-сховища як попереднє, Біла ІІ, тим паче, що структура побудови фортифікаційних споруд одинакові. В даний час вагомих аргументів на це припущення поки що немає, як неможливо спростувати.
Володимир Добрянський,
археолог