Вже через якийсь день-другий і завирує/загелкоче/залопотить усіма своїми стосяйними барвами квітнева днина, запахне повітря кучериками сонця і травами.
Але на душі від цього якось незатишно та холодно. А кому зараз затишно? Кому? Простолюдцям незатишно, бо ледь животіють на цьому світі: роботи нема, зарплати нема, кінці з кінцями доводиться зводити цілий (короткий/довгий) вік. А що є? Дуля з маком і вічні проблеми та клопоти. Владоможцям незатишно також, бо не знають яким боком до них доля повернеться, де вони завтра будуть: у начальниках чи пікетувальниках. Але не переживайте/не побивайтеся так сильно, шановні краяни, у вантажники чи двірники ці міністровані особи точнісіііііічко не підуть, кров вашу питимуть і в інквізиції, і в опозиції… Але, що в селянина візьмеш? Хіба душу. А от люди, які щось там завертіли/закрутили/засіяли чи то їх засіяли соплемінники за роки їхного кольорового володарювання, мають над чим сушити собі голови. Спробуй живи тепер: у свій час довкола їхнього кабінетика бігала/проштовхувалася/вичікувала, нерідко сварилася/мирилася усіляка голоднобратія, і був посадовець для тих людей і вінценосцем, і урядником, а тепер, хочеш-не хочеш, корону з голови треба знімати. Ну, а як ще нова влада скаже усе засіяне/пересіяне/порозсіяне повернути. Що тоді робити? І сіяло вже ся розвіяло, і гріхів всіх не перепоясати, не перелічити, не передобрити. Але нам не треба заглядати у міністерські роти, краще пасти негаразди чи негараздливівців на місці, себто по своїх материзнах-вотчинах. Цікаво мені знати, що за «Правдолюбець»-анонім норовить мене образити своїми коментарями: мовляв, що через гроші вже і Володимир Погорецький почав співати дифірамби голові РДА Степану Кобісу і правди він боїться, бо видалив із свого сайту коментар, у якому анонімний писака каже, що я комусь «задницю лижу». Хочу відповісти аноніму наступне, що я нікому нічого не лизав і лизати не збираюся, бо виліплений не з того тіста, що інші. А в своїх попередніх публікаціях я заявляв, що «Золота Пектораль» – інфрмаційно-просвітницький, а не бульварний сайт і будь-які образливі коментарі чи то проти мене, чи то проти моїх недоброзичливців, які видумують собі усілякі псевда, приховуючи за ними реальні імена та прізвища, я буду видаляти без попередження. Якщо людина, я переконаний в цьому твердо, носить у собі якісь образи/сумніви, неприязнь до іншої людини, то треба не опускати очі і ховатись, як останній боягуз, за ріжними псевдонімами, а говорити і критикувати відкрито. Тоді це буде і зрозуміло, і чесно у всіх відношеннях. Я, наприклад, через своїх друзів чи то із правоохоронних органів, чи «хакерів» можу легко вичислити писаку і натовкти йому те місце, що мух ловить, але хочу, щоб він сам навчився елементарної культури і поваги, а не блукав у тенетах підлості і зла.
Каже один мій знайомий, що я жити й хвилини не можу без газетярського ремесла: «Напиши краще повість, оповідання, нарис тощо, ніж маєш час на усю цю марудновину тратити». Але я, крім художнього слова, люблю усю цю газетножурнальну веремію та й, зрештою, як можна сьогодні спокійно сидіти і тупити пера, коли усіляка псота не дає простим людям на білому світі жити. Справжніським злочином сьогодні треба вважати спонуку, аби задовольнити свій голодний/ситий шлунок, до співу од злодійникам різної ваги і масти. А ще я страх як люблю жонглювати словами, та й форму «спортивну» не хочеться втрачати. Гадаю, що ми всі соборно ще виженемо злодіїв і злодійчиків із коридорів влади – великої/маленької, державної/навколодержавної, себто тих, що живляться із державного корита, не дамо їм свобідно дихати і жити. І як можна мовчати, коли, наприклад, телефонує мені нещодавно жінка, яка свого часу проходила військову службу в Афганістані (були такі), а нині (була? стала?) інвалідом/пенсіонеркою/страдницею і скаржиться на своє нелегке життя-буття. Влада забула дорогу до її дому, допомоги, уваги ніякої. Хотів сказати жінці, що сьогодні у цьому звироднілому суспільстві ніхто ні за кого не дбає, але промовчав, аби не скривдити невідомицю. Наведу приклад із засік нездорового глузду: заходжу нещодавно в автобус, показую посвідчення інваліда війни (афганської), хам-водій (один із тих автопарківських «орлів» про яких ніхто доброго слова не хоче сказати, правда, його вже «пішли» на пенсію, хоч порядних серед цього гурту, гадаю, теж не менше) вирячився на мене, точно, як Ленін на буржуазію, і випалив: «Розвелося вас тут пільговиків… треба собі «ксіву» також купити…». До мордобою тоді не дійшло, бо дорогу перегородили милі жінки, яких я знаю багато років і завжди, коли зустрічаюсь з ними, говоримо про духовні речі. Але я також знаю, що цього пройдисвіта, коли випаде мені така нагода ще раз зустріти його, заставлю відповісти за кожне сказане слово.
Біда та й годі, живуть поміж нас людці, душі яких переповнені ненавистю і злобою на цьогобічний світ, котрі здатні не те що пальці, але і голови відрубувати своїм співвітчизникам. Народжуємо катів, від катів страждаємо і гинемо. І все через те, що своєю мовчазною згодою, викривленим уявленням про світ, моральні цінності коронуємо фальшивих пророків на високі/невисокі державні пости. Маємо те, що собі заслужили…
Володимир Погорецький.