Перемога над байдужістю до всього, що оточує, до свого міста, вулиці, будинку, в якому живеш, зрештою, до себе самого. Бо лише отакою рисою характеру можна пояснити те, наскільки інертно ми ставимося до того, що вулиці у нас після заходу сонця – темні-темнісінькі (на відміну від сусідніх містечок), тротуари й проїжджі частини – у ямах, вибоїнах, щедро всипані сміттям, болотом, що будівлі-візитівки Чорткова, заради огляду яких до нас, попри негаразди, все-таки приїжджають туристи, – з облущеною штукатуркою, аварійними балконами, а подекуди – навіть невичищеними подвір`ями.

Як можна настільки збайдужіти до нашого міста, що приваблює тих, хто сюди завітає, своїм неповторним шармом старовини, ще не втраченим гонором газдовитого подолянина? Бо як можна не любити Чортків з його ошатними церквами, величним костелом, неповторними будиночками, які називали тепер маловживаним словом «вілли», старосвітською ратушею, більш ніж столітній годинник якої і досі відбиває час для нас і гостей міста, – наша співрозмовниця Вікторія Пахолюк таки не розуміє. Вона, як розказує, навіть в Тернополі не може жити через те, що такий їй милий її Чортків. От найкраще тут – і все. І така прихильність до отчого краю не є у пані Вікторії голослівною. Вона активно намагається прищепити таку ж любов у своїх друзів, знайомих і навіть незнайомих людей, тих, хто живе в іншому місті, області, країні, континенті. Як вона це робить? Ось про це ми і розповімо у цій публікації. З допитливою Вікторією ми познайомилися в одній із соцмереж. І все – завдяки фотографіям, які жінка викладала. Ті знімки – раритети, скопійовані з маловідомих широкому колу громадськості Інтернет-сайтів, книг чи публікацій, особистих світлин людей, котрі проживають чи проживали у Чорткові. Бувало, і «Голос народу» передруковував зібрані пані Пахолюк фото. Де шукати джерела чортківської історії і що власне є джерелом натхнення у Вікторії для такої нелегкої праці – крок за кроком чи запитання за запитанням з`ясовуємо у героїні публікації. Все почалося із малого – жінка захотіла дізнатися історію вулиці, на якій проживає. Ввела у пошуку: «Грюнвальдська» – і подивувалася, на одному із сайтів колишня жителька Чорткова детально описувала будинок, в якому колись жила, на цій же вулиці, лиш за номером 16. Стало цікаво. Почали переписуватися. Так започатковувалася тепер уже чималенька колекція старих фотографій.«Сама я не фотографую, – пояснює Вікторія. – У нашому місті є добрі майстри своєї справи, то на них і покладаюся. Подружилася з Орестом Лижечкою, Ольгою Мулик, іншими, то вони ці прогалини заповнюють, якщо треба, наприклад, сучасний вигляд вулиці, будинку показати. Товаришую з Галиною Олонцевою, котра багато фотографувала і зараз продовжує це робити. Від неї збагатилася знімками від 60-х років минулого століття». Переповідає співрозмовниця, як натрапила у всесвітній мережі на сайт про наше місто, створений жінкою, батьки якої жили тут до ІІ світової війни. На тому Інтернет-ресурсі викладені світлини, спогади колишніх мешканців Чорткова, історії їхніх родин. Це представники єврейської общини, котра була на наших землях чисельною до приходу гітлерівців. Переважно то були заможні родини, котрі мали свої фотоапарати чи можливість фотографуватися й зберігати багато знімків. Їхні архіви – одне із витоків історії, якими охоче ділиться (не забуваючи вказати, звідки саме їх взято) пані Пахолюк.  Здійснювати переклад матеріалів з німецької, англійської, польської, івриту допомагають небайдужі, як-от – Олександр Казьва. Спостерігаючи таке прагнення пізнати більше рідну землю, знайомі й незнайомі передають Вікторії те, що зберігають в сімейних альбомах. Так, одного разу просто на вулиці поділився набутим Роман Кулик. Знайшовши якесь раритетне фото чи цікаву, не відому їй досі інформацію, Віка перевіряє достовірність написаного у знаних краєзнавців краю – Яромира Чорпіти, Богдана Пригара. Намагається відшукати декілька джерел, де було б згадано факт, на який натрапила. Так їй порадив чинити нині – доцент Чернівецького національного університету, у минулому – наш земляк, котрий також цікавиться історією ріднокраю, Ігор Буркут. Не оминає своєю увагою місцева дослідниця й чортківські друковані видання, особливо її цікавлять публікації краєзнавчого характеру. Так, слідкує за новинами на цю тему на «Золотій Пекторалі», у «Чортківському віснику», робить вирізки зі статей «Голосу народу». А ще, прочувши про цікаві зустрічі, які проводить у районній бібліотеці Олександр Степаненко, намагається не пропускати дані заходи, адже й там почерпує не знане досі про Чортків. Чортківчани у соцмережах гуртуються навколо профілю Вікторії, бо отаку багату, різнопланову інформацію про рід-не місто дуже важко знайти деінде. От хоча б фотографія, яка датується чи не 1917 р. – на ній будівля біля ратуші ще не збудована. Чи от із різних боків показаний на фото-картках будинок (в якому, кажуть, розміщувалося повітове управління), що був на вулиці С.Бандери, на місці, де зараз сквер Скорботи і Надії. Історія, пов’язана з цим приміщенням, кривава, важка. Тому, як переказував своїй юній колезі пан Буркут, старші люди, пам’ятаючи це, ніколи не зупинялися відпочивати на лавочках в цьому сквері. А ось знімок із одного з польських сайтів, на якому показано, як 8 липня 1941-го в полудень на підводах везуть теперішньою вулицею Лесі Українки тіла забитих енкаведистами в місцевій тюрмі українців на цвинтар. Поглянувши на нього, пригадую розповідь моєї бабусі, яка ходила у ті дні в тюрму упізнавати рідного дядька. Такі історії – в пам`яті не однієї тутешньої родини. Модерновий будинок повітової лікарні. Упізнали? Це будівля, у якому зараз розміщується пологове відділення ЦКРЛ. На цьому старому знімку – молоді люди на ковзанах. То в Чорткові у минулому столітті каток заливали щозими. А влітку – сплавляли човни на Серет, влаштовували змагання. Спортивне життя було насиченим. Люди активно відпочивали на свіжому повітрі, розвивали фізичну культуру. То Вікторія теж визначила, аналізуючи давні фотографії. Каже, що тепер чортківчани менше фотографуються на природі, ніж колись. Цікаво, правда? «Таке наше місто гарне, що жаль дивитися на цю красу і не знати нічого про неї», – переживає пані Пахолюк. «От би ввести в школах уроки краєзнавства!» – планує Вікторія. Ми у відповідь переконуємо співрозмовницю в іншому – упорядкувати якось зібрані скарби й видати їх друком, щоб більше коло читачів мало змогу ознайомитися з ними. Жінка сміється: «Це ж лише хобі, щоб від сімейних турбот відволіктися!» Але обіцяє: «Якщо цікаво – то спробую». Сучасний український письменник Тарас Прохасько одного разу озвучив відчуття, які керують такими, як Вікторія: «Вже багато років я мрію про те, щоби наші люди – так як колись про левів, жирафів, черепах і Африку – хоч щось могли дізнатися про архітектуру і міський простір. Щоби через незнання всілякі споруди і їх деталі, сукупності деталей і споруд (а також простори між ними) перестали бути зовсім німими і незнаними. Щоби будівлі й міста змогли бути почутими так, як рослини, імена яких знаєш і голос яких чуєш. Як сусіди, чиї історії вислухав краєм вуха і можеш співставити своє минуле і майбутнє з життями, які відбуваються поруч. Не треба жодних легенд. Досить не віддалятися від закономірності невипадкових фрагментів. Попросту розуміти, як такі вікна могли супроводжуватися таким декором, як самі вікна ставали єдиним декором, перетворивши геометричний ритм на багатозначність. Як розпізнати австріяцький суд у школі, синагогу у кінотеатрі, казарму кавалеристів у гуртожитку. Як – як казав Маяковський – почути оркестр ринв, дахів, дерев’яних веранд. Як впізнавати вік будівлі й приблизно розуміти, що з нею за її час могло статися. Бачити історії будівничих, будівельників, замовників, мешканців. Усвідомлювати їх з’яву, розвиток, розквіт, згасання, занепад і кінець. Відчувати, як хвиля змінюється хвилею, як пнуться виногради, формуються протяги, протираються діри. Я не є прихильником тотальної консервації. Але мрію про те, щоби зчитування ефемерних текстів додавало життю життя. Щоби убивці дивовижних світів принаймні знали імена тих, кого вони щоденно убивають».

Оксана Свистун, “Голос народу”.
Фото з архіву Вікторії Пахолюк.

1333

1444

11111

16666

15555

2 Responses

  1. Ірина

    Вікторія_- це така маленька чортківська скарбниця спогадів, історій та історії міста та краю. Моє велике шанування усьому тому, що вона робить.