У 2011 році на Чортківський комунальний краєзнавчий музей звалилося велике щастя — 74 тисячі австралійських доларів, або 598 тисяч гривень за тодішнім курсом. Дехто розгубився від щастя, дехто зблід від заздрощів, а в декого засвербіли руки — і почалося… Донині на чортківському музеї висить табличка «Ремонт». Коли він закінчиться — поки невідомо.
Директор музею, відомий краєзнавець Яромир Чорпіта розповів, що понад 20 років листувався із мешканцем Австралії Данилом Горожанським. У 2011 році Яромирові Івановичу написала опікунка пана Данила. Повідомила, що той помер і заповів чортківському музею 74 тисячі доларів. Директор повважав за потрібне поставити до відома начальника відділу культури райдержадміністрації Галину Чайківську, адже ощасливлений заклад перебував у підпорядкуванні цього відділу.
Спершу музейники думали створити громадську раду, яка контролювала б витрати цих коштів. Радилися, телефонували навіть до Києва, але ніхто не міг нічого путнього порадити, бо чи не вперше в Україні манна небесна впала на музей. Однак тодішній голова райдержадміністрації Ярослав Стець і Галина Чайківська порадили перерахувати суму на спеціальний рахунок музею в казначействі. Яромир Іванович запевняє, що на нього чинили тиск, навіть лякали криміналом. Узяли, мовляв, за горло і возили, як гестапо.
Певна річ, шанованому науковцеві та ще й у такому поважному віці не хотілося плямувати свою репутацію криміналом. Тож Чорпіта не витримав тиску. Гроші опинилися в казначействі, а їхнім розпорядником стала місцева влада.
— Того ж року ми закупили вікна, двері, — пригадує науковий співробітник музею Ольга Чорпіта. — А восени прийшли бригади і почали дивитися, що до чого. Передусім робили заміну електропроводки. Працювали дві бригади електриків, дві — майстрів і один чоловік робив сходовий майданчик. Одна бригада хлопців, не одержавши плати, поїхала на будову до Києва. А недавно до нас приходив хлопчина, котрий уже рік не може дочекатися заробленого. Його тато загинув на заробітках, мамі потрібна операція, а грошей вибити не може.
Горе-ремонт триває майже три роки. Одна бригада стелила ламінат в одному залі, друга — в іншому. Хоча фахівці кажуть, що 245 квадратів приміщення дві бригади могли б відремонтувати за три місяці.
До ремонту в музеї було понад 12 тисяч експонатів, але не всі його пережили. Скільки втрачено — дасться чути згодом, коли все втрясеться. Люди порозбирали стенди, бо ж обіцялося все оновити. Досі на смітнику, між будівельним мотлохом, лежать оригінали старих світлин і… синьо-жовтий фанерний прапор. А чого було дріб’язкувати? Грошей — валом. І на прапор новий мусило вистачити…
Але ж ні. Освоїли з манни небесної майже 400 тисяч гривень, а 200 десь застрягли. З них 34 тисячі — борги, тож фактично на завершення ремонту залишається близько 170 тисяч. Але із січня цього року їхній розпорядник змінився. У зв’язку з тим, що Чортків став містом обласного підпорядкування, музей перейшов із-під крила районного відділу культури, туризму, національностей та релігії у підпорядкування міського. Новий начальник Володимир Довгань, оцінивши обсяг виконаних ремонтних робіт у музеї та їхню вартість, засумнівався, чи насправді одне відповідає другому. Директор музею звернувся в прокуратуру, вона доручила міліції провести перевірку. Міліція жодних порушень не виявила — і Володимир Атанасійович вдав, що заспокоївся. Він готовий завершити ремонт. Гарантує: щойно відділ культури отримає гроші, через місяць музей працюватиме.
Щодо купи будівельного сміття, то за його вивіз, якщо вірити акту, проплачено майже 3,5 тисячі гривень.
Ліля Костишин, “Вільне життя плюс”
Як тут не вставити своїх п’ять копійок?
Хотілося б нам нарешті знати: а когось за ці та інші злодіяння в Чорткові притягнуть до відповідальності? Люструють? Каструють? Виженуть з роботи? Чомусь не хочеться навіть в це вірити, бо злодіям у нашому містечку завжди жилося і живеться затишно, все їм тут сходило і сходить з рук. Страх бере, мешканець Австралії Данило Горожанський свої кровно зароблені гроші пожертвував аж ніяк не в кишеню директорові музею Яромиру Чорпіті, “культуропросвітелям”, не на ремонт приміщення, не на зарплату музейним працівникам, бо їх там навіть не знати скільки працює і числиться, перевалочна база та й годі. Свої гроші пан Горожанський пожертвував на модернізацію і розвиток краєзнавчого музею у Чорткові. Навіть за кордоном знають, що в Україні гроші відмити дуже легко під час будь-яких ремонтних робіт. Австралійський українець хотів, щоб колекція музею поповнювалася не “ковбасою радянського періоду”, а цінними музейними експонатами.
Все бачив Чортків за час свого становлення і розвитку: війни, репресії, голод та інші катаклізми. Не одне покоління чортківчан примножувало добру славу міста над Серетом, а люди, які жили перед нами, погодьтеся, були щирішими і добрішими – такої деградації, морального розтління серед жителів міста, особливо підростаючого покоління, мабуть, ще ніколи не було. Щодень все більше і більше пожирає нас молох безкарності, розпусти, фальшування, злих дій. Орієнтиром нашої свідомості стала ненависть, спокуса наживи, інтелектуальний упадок, душевний і духовний параліч. Наше місто перетворилось у великий супермаркет, де дихається, живеться і мріється лише базаром у центрі міста, який скоро своїми наметами простелеться під стіни міської ради і райдержадміністрації. Про архітектурні споруди, мистецько-культурні центри, видавництва чи книгарні говорити навіть не доводиться, бо життя чортківської людності заполонили сьогодні інші моральні набутки і цінності. А ми ще говоримо про розвиток туризму на Чортківщині, залучення іноземних інвестицій. У нашому районі ніхто ще серйозно туризмом не займався. А ті, від кого це залежить, пасуть задніх.
Кілька років тому я мав можливість побувати разом з членами Чортківської молодіжної екологічної організацій «Ноїв Ковчег» (голова Наталія Богданець) на Борщівщині. Юні екологи відвідали Голігради, Монастирок, Вертебу, Більче-Золоте, Трубчин, районний краєзнавчий музей. Хочу сказати, що наші сусіди пішли далеко у сфері туристичного і краєзнавчого господарства. Наприклад, в краєзнавчому музеї у Борщеві є три відділи, де працює 12 осіб, а у нас, як завжди, на якісь культурні чи мистецькі програми не вистачає коштів. Ми ніяк не хочемо усвідомити, що без духовного підґрунтя наша нація приречена на погибель. А може, ми просто не маємо бажання працювати і думати про завтрашній день?..
Володимир Погорецький