Дівчина за стійкою дивиться на купюру, хмуриться, дивиться на тебе, потім – знову на купюру, бере її до рук, розгортає, випрямляє, тягнучи за два кінці, і кладе собі у шухляду натренованим рухом. Збулася мрія половини домініканок, яких ти зустрів тут за дванадцять днів – отримати всі твої долари.
20 USD (760 pesos)
Для того, щоб покинути територію Домініканської республіки, потрібно заплатити 20 доларів США (760 домініканських песо). Для оплати цього викупу в аеропорту стоїть спеціальна стійка.
Дванадцятиденний відпочинок у домініканському містечку Бока Чіка, враховуючи авіапереліт з України і назад, коштує майже в 150 разів більше. Це – за умови проживання у формально чотиризірковому готелі, який з першого ж погляду справляє враження ідеального місця для масового суїциду.
Плюс 10 доларів (380 домініканських песо) потрібно заплатити для потрапляння в Домініканську республіку в місцевому аеропорті. За тією ж самою стійкою.
– Двадцять доларів, – вимагає чорношкіра дівчина, яка стоїть за нею, беручи з твоїх рук міграційну картку.
Ти кладеш перед нею свою останню скручену у трубочку двадцятку. Якщо придивитися, то на купюрі можна знайти декілька поодиноких білих крупинок.
Грам кокаїну в туристичній зоні коштує 40 доларів (1520 песо). Шукати дилера не потрібно – він знаходить тебе сам. Навколо готелів на малолітражних мотоциклах кружляють десятки місцевих жителів, тільки й чекаючи, щоб ти зачепився за них поглядом. Після цього вони під’їжджають до тебе з пропозиціями здобути тобі дівчину на будь-який термін, кокаїн, марихуану – все, що забажаєш («Чуєш, все, що забажаєш, тільки скажи!»).
Спершу мотоцикліст хоче за три грами коксу 200 доларів. Потім, помічаючи твою невпевненість, спускає ціну до 150. Коли ти кажеш, що маєш лише 50, він садовить тебе позаду себе і везе в трущоби далеченько від готелю. Скидає тебе на розі вузенької вулички, де в пластиковому кріслі перед продуктовим магазином сидить його товариш, і їде далі за товаром.
Думки в тебе – приблизно такі, як в першу секунду після стрибка з банджі. «І нафіга ти це зробив?».
Товариша звати Ернесто. Ви розпиваєте з ним пляшку пива на двох. Сумішшю іспанської, англійської і мови жестів він пояснює тобі, що найбільше коксом затарюються італійці. У відповідь на твою маркетингову брехню, що в Україні грам білого коштує двадцять доларів, він повідомляє, що в Домінікані ціна вдвічі більша. «Возять з Колумбії», – пояснює він.
Твій мотоцикліст повертається з білим непрозорим пакетиком. «Три грами», – каже він. Спробувати, що в пакетику, ти не маєш можливості, бо він не дивлячись тицяє його в твою долоню, одночасно забираючи з неї п’ятдесятидоларову купюру, і каже своєму товаришеві завезти тебе назад до готелю. «Я не хочу проблем», – каже він.
Коли ти з Ернесто вже на мотоциклі, він зупиняє вас за три секунди до від’їзду. «Тут тільки 50 доларів», – констатує твій дилер. «Я казав, що маю тільки 50», – пояснюєш англійською. З незадоволеним виразом обличчя він забирає в тебе білий пакетик, передає п’ятдесятку на зберігання своєму товаришу і сам сідає за мотоцикл. Ви з Ернесто чекаєте. Через хвилин десять він повертається із значно меншим пакетиком: «Грам». «Тут немає граму», – відказуєш ти. «Є-є», – запевняє він і жестом наказує вам із Ернесто залишити територію. Жест виглядає погрозливо, тому далі ти не сперечаєшся.
Цей «грам» ти до кінця відпустки навіть не знюхуєш – добрі дві, а то й три доріжки в останній ранок тонуть в туалеті, коли ти натискаєш кнопку зливу. Все, що залишається від коксу – подразнення слизової у твоїй носоглотці, спогади про три-чотири мляві приходи і декілька непомітних білих крупинок на твоїй останній двадцятидоларовій купюрі, яка слугувала тобі воронкою, коли ти втягував білий порошок у свої ніздрі з обкладинки збірника оповідань Буковскі.
Дівчина за стійкою дивиться на купюру, хмуриться, дивиться на тебе, потім – знову на купюру, бере її до рук, розгортає, випрямляє, тягнучи за два кінці, і кладе собі у шухляду натренованим рухом. Збулася мрія половини домініканок, яких ти зустрів тут за дванадцять днів – отримати всі твої долари.
Проститутка в Домініканській республіці коштує 250 доларів (9,5 тис. песо) на добу. Це – ціна, яку пропонує тобі водій в аеропорту. Радше за все, можна домовитися за значно менші гроші. Ти не пробував.
Але проститутки в готелі – буквально всюди: в ресторані, на пляжі, в казино, в нічному клубі. Як правило, відрізнити їх від звичайних дівчат неважко: молоді смагляві або чорні дівчата в парі з старшими, сивими або лисими, білими чуваками. Чуваки беруть собі дівчат одразу на тиждень, і ті вірно і невідступно ходять за ними хвостиком, куди тільки інвестору заманеться. Що, втім, не заважає їм потихеньку фліртувати з іншими гостями: в один із вечорів в нічному клубі ти обмінявся десятками поглядів, посмішок і підморгувань з однією такою майстринею ескорту. Чисто задля спортивного інтересу.
У другий свій вечір в Домінікані ти йдеш до нічного клубу сам. Заледве ти встигаєш підійти до барної стійки і замовити собі місцевий ол-інклюзів віскі, як до тебе одразу чіпляється симпатичне чорношкіре дівчисько. Відмова на пропозицію потанцювати його не бентежить – замість танцполу воно тягне тебе до столика, і, як тільки ви всідаєтесь, починає атакувати тебе чи не єдиною відомою йому англійською фразою «Ю ар бьютіфоль», хапати тебе за руки і вимагати поцілунку («Бесо! Бесо!»).
Після пропозиції піти разом у твій номер ти не витримуєш і рятуєшся втечею. Через п’ять хвилин вона знаходить тебе біля басейну, де ти влаштувався на шезлонгу разом із пластиковим стаканчиком віскі і сигаретою. Навколо більше нікого немає, і вона буквально навалюється на тебе, сама розтуляє твої вуста своїм язиком і вривається ним тобі в рот, одночасно запускаючи свою руку тобі прямо в труси. Здалося б протестувати одразу, але ти спиняєш її лише тоді, коли до ручної стимуляції вона намагається долучити ще й оральну.
«Бока Чіка» в перекладі з іспанської означає «Дівчина з маленьким ротом».
«Слухай, в мене немає для тебе грошей», – пояснюєш, тримаючи її на відстані витягнутої руки. «Он як! Ти думаєш, що якщо я – домініканська дівчина, то мені одразу потрібні гроші? Мені не потрібні гроші! В мене до тебе почуття!» – обурюється вона, змішуючи іспанську з англійською.
Твоїм рятівником від її «почуттів» може стати працівник служби безпеки, який проходить поруч і починає цікавитися твоєю шанувальницею, але він втрачає свій месіанський шанс. Наскільки ти розумієш, їй вдається переконати його, що її запросила до готелю подруга, і тому все о’кей. Врятувати себе ти можеш тільки сам. Спроба пояснити, що ти – гей і імпотент, завершується крахом, бо дівчина знову лізе рукою тобі поміж ніг. Натомість доводиться п’ять хвилин відпрошуватися від неї в туалет (в школі було простіше), клятвено пообіцяти повернутися через півтори хвилини, і врешті прослизнути з туалету через чорний хід нічного клубу до готелю, і потім – до свого номера.
Наступного вечора ти помічаєш її біля стійки портьє. Вона теж помічає тебе. Ти посміхаєшся на всі тридцять два (вірніше, в твоєму випадку – тридцять один). Вона звужує свої очі до двох щілин і стріляє в тебе недобрими іскрами.
Більше ти її не бачиш. Але на решту твого перебування в Домінікані тобі на згадку залишається герпес на нижній губі. Це – безоплатно (нуль песо).
І тепер ти платиш двадцять доларів, щоб залишити цю країну разом із своїм герпесом.
Консультація готельної лікарки коштує 97,5 доларів (3,7 тис. песо). Звичайно, з герпесом ти до неї не звертатимешся – вперше, чи що? А ось якщо твій товариш, колишній однокурсник, з яким ви й домовилися разом провести відпустку у Домініканській республіці, чіпляє якусь місцеву інфекцію, третій день лежить в ліжку з температурою понад 39 градусів за Цельсієм, і лякає випадкових оточуючих роздутим від якоїсь алергічної реакції обличчям – тоді вибору залишається небагато.
Все, що лікарка повідомляє тобі за одного Франкліна – це те, що твій товариш, ймовірно, уражений місцевою кишковою інфекцією. Назвати підозрювану бактерію вона не хоче – треба, мовляв, брати аналіз крові і калу в місцевій клініці, і тільки тоді щось говорити. На твої наполягання вона відповідає: «А ви як думаєте, що це може бути?». Ти дивишся на неї широко розплющеними очима: «Поняття не маю… Сальмонела?». Лікарка один раз схвально киває головою: «Близько, але це – у вас, в Європі. В нас поширена інша бактерія». Ти не відступаєш: «Яка?». Вона мовчить. Боїться. Ти йдеш в обхід: «Давайте так: яка в Домініканській республіці найбільш поширена кишкова інфекція?». Тільки тут вона нарешті відповідає: «Амеба».
Твій товариш не хоче до місцевої лікарні. Він хоче повернутися додому завчасно. У страховій компанії йому відповідають, що його стан – недостатньо важкий. «Достатньо важкий, очевидно, починається з температури 42 градуси», – коментує він це повідомлення.
Його дівчина носить йому в номер їжу з ресторану. Ресторан – відкритий. На кожній зі страв на шведському столі сидить як мінімум по дві мухи. Мухи – живучі. На третій чи на четвертий день, коли ще був здоровий, твій товариш спробував убити одну із них стаканом. Стакан розбився в нього в руці, муха залишилася живою.
Все, що їх не вбиває, робить їх наглішими і настирнішими.
Дівчина за стійкою, охоронець твого останнього рубежу, заповнює якийсь папірець, який має підтверджувати, що ти дійсно віддав їй свою останню американську валюту.
Екскурсія на острів Саона коштує 80 доларів (3040 песо). До порту учасників везуть на автобусі, звідти – півтори години на катамарані. Безкоштовний бонус – шторм. Як ти дізнаєшся потім, це – відголосок тропічної бурі «Ернесто» (тезки товариша твого одноразового драг-дилера).
В розпал шторму на мості залишається тільки четверо людей: ти, твій колишній однокурсник (на той час уже, можливо, уражений «Амебою», але поки без явних симптомів) і пара шотландців, хлопець із дівчиною. Усі четверо сміливо розвернуті обличчями до вітру. У шотландців це, либонь – щось національно-ментальне; у тебе з товаришем – черепно-мозкове. «Прекрасна погода!» – гукаєш ти шотландці. «Не згоріти б тільки!» – відповідає замість неї її чи то брат, чи то хлопець.
Ви намагаєтеся закурити. Поки вам усім разом вдається спорудити з власних тіл бодай трохи захищений від вітру простір і видобути з запальнички вогонь, сигарета вже розповзається по твоїй руці. «Це все – тому, що ти не прийняв Ісуса Христа, як свого Спасителя. Грішник на борту», – пояснюєш своєму товаришеві. Він – єврей.
По дорозі назад із Савони усі в автобусі мокрі, холодні і незадоволені. Гід не поділяє загального настрою, запрошуючи пасажирів скинутись водієві на чайові (цю прекрасну ідею раніше спробував реалізувати і капітан катамарану). «Погода, дощ – це від нас не залежить, це все природнє», – ділиться він із туристами своєю життєвою філософією.
Дівчина, якій ти заплатив двадцять доларів за своє звільнення, дивиться на тебе з недовірою. Ймовірно, її погляд – останній уважний жіночий погляд, який падає на тебе на території Домінікани.
Перед нею поглядів було багато. Сесіль із Нантеру, Франція (співкерівник спа-центру, вірменка за походженням). Дженіфер із Нью-Йорку, США (працівниця спа-центру, камбоджійка за походженням). Ще одна Дженіфер із Нью-Йорку, США (асистент зубного лікаря, нікарагуанка за походженням). Дарія з Нью-Йорку, США (асистент зубного лікаря, полька за походженням)… Більше схоже на асоціативний ряд, аніж на випадкову чергу знайомств.
З усіма ними, що симптоматично, ти знайомився якраз у переддень їхнього відльоту. Усі вони на поточний момент вже заплатили свої 20 доларів, щоб отримати дозвіл на виїзд із республіки.
Навряд чи їх, щоправда, перед цим прогнали через процедуру підвищеної уваги, як тебе. Після того, як митники перевіряють твою ручну поклажу, ти проходиш через рамку і знову одягаєш ремінь, тебе спиняє працівник прикордонної поліції. «Мета вашого перебування в Домініканській республіці?» – питає він. «Туризм», – відповідаєш. «На самоті? Один?» – дивується страж. «Друзі їдуть на два дні пізніше», – пояснюєш. «Покажіть-но язика», – наказує він. «Що?» – не розумієш ти. «Язика висолопіть, ось так», – демонструє тобі правоохоронець.
З язиком у тебе все в порядку, тому тебе відправляють в рентген-кабінет. Ти лягаєш на стіл, тобі наказують зняти штани, направляють промінь тобі на живіт, і через секунд десять кажуть встати і почекати результату.
Мішків з коксом у твоєму шлунку не виявляють. Увесь твій кокс залишився на призначеній для викупу двадцятидоларовій купюрі, тепер надійно схованій в шухляді спеціально призначеної для цього стійки.
– До побачення, – каже тобі дівчина за стійкою.
– Прощавайте, – відповідаєш без посмішки.
…Цікаво, а от якби в тебе не залишилось отієї останньої двадцятки (760 домініканських песо)?