erfewrfwf

Розуміючи все це і перебуваючи як доповідач у невблаганному цейтноті, звужуєш своє завдання до можливості хоча б назвати найголовніші імена й твори, котрі передовсім уособлюють художні досягнення й тенденції нашої літератури. Сьогоднішня наша проза — це розмаїття наративних стратегій та яскравих стилістик. Це галерея художніх типажів, із яких і складається обличчя епохи. Юрій Мушкетик і Валерій Шевчук, Роман Іваннчук і Галина Пагутяк, Ніна Бічуя і Василь Слапчук, Богдан Горинь і Роман Коваль, Петро Кралюк і Йосип Струцюк, Надія Гуменюк і Володимир Єшкілєв, Оксана Забужко й Марія Матіос, Василь Шкляр і Кость Москалець, Андрій Топачевський і Лідія Рибенко, Володимир Погорецький і Леся Романчук... — це тільки перші імена, що приходять на згадку, коли думаєш про сучасну прозу. Це проза українського безчасся. Тобто того часу, котрий тривав ще до минулої осені. Тривав упродовж двох десятиріч, коли ми були — разом із нашою літературою — просто викинуті з історії, коли українську літературу було замкнуто в гетто української мови, зовсім не популярної не тільки в світі, а й навіть в Україні. Лиш поодинокі, здебільшого фантові, «прориви» на Захід Юрія Андруховнча, Андрія Куркова, Сергія Жадана, Тимофія Гавриліва — це ще не зовсім органічна культурна інтервенція у світ такої повноцінної за європейськими критеріями літератури, якою на сьогодні є література українська, що разом із Україною сто разів заслуговує кращої долі й уваги світу до себе. Беззаперечно. що, заганяючи себе в роль держави-маргінала, послідовно ігноруючи всі виклики часу, Україна, мов той «Титанік», тягла з собою і свою культуру та літературу. Не хотіли знати Україну, а з нею — і її літературу, хоч у ній є автори, які зробили б честь будь-якому світовому письменству. Досить бодай згадати Євгена ІІашковського з його вулканічним словником і винятковою соціальною відвертістю, Теодозію Зарівну, Любов Голоту, В’ячеслава Медвідя і Григорія Кримчука, Софію Майданську і Любов Пономаренко, Василя Трубая і Сергія Грабаря з їхнім художнім артистизмом та оригінальним психологічним проникненням у лабіринти людських стосунків. Чи Григорія Гусейнова, який, мов Марсель ІІруст, наздоганяє померлий час і художньо воскрешає його, знаходячи те, що не вмирає разом із людьми, а лишається, як їхнє послання крізь століття у дикі прийдешні часи, як благо