“Живемо у цивілізованому світі. Цивілізованому? Так, казав колись Франко, що графоманія є живильним ґрунтом літератури чи щось приблизне казав. Від цього „живильного ґрунту“ інколи вовком вити хочеться. Ще півбіди, коли людина щось собі пише, навіть щось там видає, ба більше, її писання читають і частині людей, які не мучаться питаннями естетичного смаку і духόвого росту, подобається. Взагалі добре. що сі випадкові читачі інколи беруть книгу в руки…”
НАБОЛІЛЕ…
Критичні рефлексії
Читання книги інколи перетворюється в тюремні допити. У тебе хтось вимагає сказати правду, а ти би хотів сказати, так нема що казати. А що казати, коли книжки видаються, нібито книги віршів видаються, а почнеш читати – катма поезії. Катма.
Комусь би сказати – не пишіть. Нема права. Живемо у цивілізованому світі. Цивілізованому? Так, казав колись Франко, що графоманія є живильним ґрунтом літератури чи щось приблизне казав. Від цього „живильного ґрунту“ інколи вовком вити хочеться. Ще півбіди, коли людина щось собі пише, навіть щось там видає, ба більше, її писання читають і частині людей, які не мучаться питаннями естетичного смаку і духόвого росту, подобається. Взагалі добре. що сі випадкові читачі інколи беруть книгу в руки. Погано, що беруть погану книгу (вибачайте за повтор). Але це така перевитратна форма популяризації книги. Не найкращої, але все-таки книги. Біда, коли ті люди, які пишуть, уявляють себе списателями, при чому, великими списателями. Нещодавно телефонував мені знайомий. Декілька років тому він видав книгу, на диво незлу книгу, в яку увійшли твори писані від юности до початків зрілого сприйняття світу. І ось сей чоловік мені каже: „Слухай, ти бачив, що сьогодні відзначається Шевченківською премією? Чому б у такому разі свого писання мені не запропонувати на розгляд поважної комісії. У мене не гірше“. Сумно не те, що він мені це каже. Сумно те, що у нього справді, написано не гірше, аніж те, що відзначене Шевченківською премією…
Є у славному Станиславові одна поважна людина, яка багато років пише дитячі книжечки. Якось так склалося, що ці книжечки на початку редагувалися і навіть переписувалися відомим писателем. Бо йому було шкода цієї людини. В результаті, ся людина „очленилася“ в Сопілці письменників. І кожного року подає свої витвори на комісії з книгодрукування, міську і обласну. Кожного року цій людині видають книги. Книги роздаються по бібліотеках і дитячих садочках. Не знаю, що з книгами роблять у бібліотеках, але не читають, а у дитячих садочках плюються і тихенько закидають подалі від дитячих рук, не кажучи про дитячі очі. Але це не зупиняє нашого автора, і він далі уявляє себе великим дитячим списателем… Ба більше. Його відзначили міською премією. Відзначили, аби відчепився. Списатель не зрозумів, подумав – за талант. Про безталання думати не хоче…
Таких випадків більше, ніж треба. Цьогорічна „жабомишодраківка“ на сторінках „Літературної України“, де пан в.о.редактора уявив себе живим ображеним класиком, і свою особисту образу, мов відро помиїв, вилив на голови сердешних читачів газети, лише довела сю ситуацію з узаконеною літературною графоманією до небезпечної межі. За якою вже нема ні літератури, ні естетичних критеріїв, лише ущерблене самолюбство графомана, який вимагає літературного визнання.
Що спонукало мене написати сей опус? Книжечки віршів ще одного пана, дюже високого чиновника, який уявив себе піїтом і піснярем. Його прізвище не називаю, бо їх много, як писав Маяковський – „нас миллионы“. Але знову крайньою залишається література. Вона витерпить усе. І чиновника, і редактора, і лауреата. Тільки іноді повернеться до знавців і не знавців, до шанувальників і не шанувальників, аби запитати: ДОКИ?..