Правди про загибель Володимира Івасюка ми не знатимемо ніколи. Пригадую, як обурювався із журнальної публікації Михайла Івасюка „Монолог перед обличчям сина“, що друкувалася в журналі „Жовтень“ (з 1990 року назва журналу „Дзвін“) наприкінці 80-х років ХХ ст., що батько, відомий український письменник не сказав найголовнішого, так ніби він усе знав і промовчав.
НОВІ КНИГИ ПРО ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Степан Пушик. Блискавиці бʼють у найвищі дерева. Повість про Володимира Івасюка і не тільки про нього // Степан Пушик. Блискавиці бʼють у найвищі дерева: Повість, есеї. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. – 268 с.– С.3-83; Василь Нагірняк. Орфей собору нації . – Чернівці: „Друк Арт“, 2014. – 272 с.
Ювілейний рік Володимира Івасюка (1949-1979) минає сливе непомітно, оскільки країна живе вже навіть не минулим і не майбутнім, а нагло опинилася на межі власного політичного і державного буття/небуття. Я не вдаватимуся в передісторію ситуації політичної, а говоритиму про книги. Література є складовою національної культури, яка завжди була знехтувана, в роки незалежности перевернута з ніг на голову, коли національні пріоритети нехтувалися, а ліберальні, космополітичні віталися. В результаті отримали викривлену ситуацію, яка загрожує державному небуттю країни. А все тому, що неуважні єси, й історію, яко науку, не приймаємо у серця. Нагадаю лише одну цитату Ростислава Єндика з книги „Дмитро Донцов ідеолог українського націоналізму“ (Мюнхен, 1955): „Показалося, що вся дотеперішня історія – це боротьба за поживу або за місце, яке дає поживу, щоб відібрати від другого силою те, що він здобув важкою працею. Це дуже смутна правда, але ніщо не може обернути її в неправду, хоч би з якими розумуваннями ми до неї не підходили і хоч би як ми усунути хотіли цей невідрадний стан. Всі релігії світу голосять – не вбивай, а все-таки чи не вся історія світу виповнена власне вбивствами. Це не значить, що ми маємо відкидати релігійні й етичні засади, які подають нам дуже цінні, навіть вічні дороговкази, як повинно виглядати людське життя, але це ще менше значить, що ми маємо виходити голіруч перед вбивників і світових розбійників та дозволяти їм себе по-баранячому вбивати і наше майно безкарно грабити“ (с.85). Який це стосунок має до книг, присвячених Володимирові Івасюку? Безпосередній. Історія завжди повторюється, і повторюється у найгіршому з уявних варіянтів.
Степан Пушик написав спогадову повість про Володимира Івасюка, додавши у неї листи (два листи Володимир Івасюка до Степана Пушика) і записи із власного щоденника (тут важко твердити про автентичність записів, оскільки Степан Григорович належить до авторів, які постійно себе переписують, але, тим не менше, се теж форма індивідуального документу).
І хоча окремі з читачів „закидали“ авторові „пушикоманію“: мовляв, автор більше говорить про себе, аніж про Володимира Івасюка, смію не підтримати таку думку. Скажу протилежне: у спогадовій повісті витримані межі документальні, історичні, суб’єктивно-креативні. Це добрий і чесний пласт розмови про трагічну долю українського композитора, якого радянські опричники (служба КДБ) фізично знищили на початку травня 1979 року. видавши загибель композитора як самогубство.
Правди про загибель Володимира Івасюка ми не знатимемо ніколи. Пригадую, як обурювався із журнальної публікації Михайла Івасюка „Монолог перед обличчям сина“, що друкувалася в журналі „Жовтень“ (з 1990 року назва журналу „Дзвін“) наприкінці 80-х років ХХ ст., що батько, відомий український письменник не сказав найголовнішого, так ніби він усе знав і промовчав. Сам вперше був на могилі Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі на початку серпня 1979 року, коли вступав на українську філологію Львівського державного університету ім. Івана Франка, й чув від знайомих різні версії про загибель композитора. Але та страшна правда (про смерть) не змінить найголовнішого: нашої ненависті до ворога і нашої любови до митця.
Пушик подає також розмови, здогади, можливо, навіть плітки (в тому числі про інтимні стосунки композитора із жінками), але всі ці сюжети пов’язані постатю Володимира Івасюка і доброю пам’яттю про нього. Загальний висновок Степана Пушика я підтримую: „Думаю, що оцей мій матеріал примусить оглянутися й задуматися над тим, що діялось колись і діється сьогодні. Люди, будьте пильні, щоб не повторилося вчорашнє. А до того йде.
Вбивцю при великому бажанні знайти можна. Але як і де знайти такого самородка, яким був Володимир Івасюк?“…
Книга заслуженого журналіста України Василя Нагірняка в цілому повторює відомі факти життя і творчости Володимира Івасюка, додаючи художнього домислу, можливо він аж зарадикальний і моментами далекий від реальности: про смерть імовірного вбивці Володимира Івасюка в психічній лікарні; розповідь про дивне зникнення композитора і його імовірне перебування в будинку КДБ поблизу Брюховичівського лісу, а також сцени катування і появу Тетяни Жукової (про існування такого будинку пише Ст. Пушик, як і є натяк про можливу побутово-інтимну версію вбивства Івасюка). Так само дуже категоричний Василь Нагірняк щодо ставлення до Івасюка композиторів Анатолія Кос-Антольського, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, мовляв, це була відверте і цинічне несприйняття таланту Володимира Івасюка. Ст. Пушик тримається версії однокурсника Володимира Івасюка композитора Богдана Шиптура, який говорить про обґрунтовані вимоги професора Кос-Анатольського щодо пропусків занять Володимиром Івасюком. Гадаю, правда десь посередині. Але те, що заздрість і несприйняття було – така версія не викликає жодного сумніву. Різниться у авторів опис похорону Володимира Івасюка і оцінка композитора Лєшека Мазепи, викладача композиції у Львівській консерваторії (Ст.Пушик був на похороні, тому записи є більш точними).
Василь Нагірняк у своїй книзі орнаментальніший у викладі сюжету. Якщо Ст.Пушик лаконічніший і тримається певних фактів, то у Нагірняка маємо певну театральність фрази: на рівні опосередкованому, власному викладі, й на рівні нібито фактографічному, подання діалогів, думок героїв розповіді.
Але обидві книги читаються цікаво. Попри різний авторський стиль і виклад, обидвох авторів об’єднує любов і повага до памʼяті Володимира Івасюка. У книзі Ст. Пушика подані декілька документальних знімків (портрет Володимира Івасюка, знимка першої скрипки, хати, в якій народився Івасюк, пізніше в цій хаті народилася співачка Кароліна Куєк; знимка пам’ятника на могилі композитора). У Вас. Нагірняка маємо художні вкладки (так розумію роботи Ольги Яремчук) і своєрідні інсценізовані фотоілюстрації (роботи Руслана Трача).
Добре, що ці книги написані і вийшли окремими книгами. Правда, у книзі Ст.Пушика ще є інші есеї і розповіді, на яких я не буду зупинятися в цьому огляді. А для Вас. Нагірняка це вже є третьою книгою художньої публіцистики і документалістики (перша присвячена Степанові Бандері, й була відзначена обласною премією ім. Василя Стефаника; друга написана на матеріялі страшної повені на Прикарпатті влітку 2008 року). Але те, що обидва автори звернулися до постаті геніального українського композитора Володимира Івасюка, свідчить не тільки про народну любов і пам’ять, але й про засторогу: сьогодні треба бути сильними і пильними, інакше трагедія Володимира Івасюка може стати трагедію всієї нації. І це найважливіший акцент цих талановитих і чесних книг.
