Безперечно, Оксана – поетеса Гуцульщини. Справа не контексті тематичному і не у використанні гуцульського діалекту. Справа в думанні. Світоглядному розуміння свого місця. Гуцульщина – се той центр всесвіту, який допомагає Оксану зрозуміти людину. Се традиція Параски Плитки-Горицвіт. Се досвід Одосії Сорохан (Плитки). Се життя з Богом і людьми. Се шукання гармонії між ними. Се вростання в простір гуцульського світу…
«ОЦЕЙНИЙ» ЧУЖИЙ І «ОЦЕЙНИЙ» ЧУЖОГО СВІТ …
Оксана Зеленчук-Рибарук. Чужий Чоловік з Дороги. Поезії / Світлини Ліди Сухи. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2013. – 80 с.
Це вже третя поетична книга Оксани Зеленчук-Рибарук з Криворівні. Перша мала назву «Вірші для Ангела» і вийшла 2000 року з передмовою Миколи Ільницького, друга – «Очікування [очей кування]» 2006 року. Тепер цей оригінальний мистецький проект, в якому поєднані вірші Оксани і світлини Ліди Сухи.
Про Оксану мені не легко писати. Хоча й пише вона небагато, але поетичний досвід викликає повагу, у першій книзі Оксана включила вірші з 1987 року, тобто з дванадцятилітнього віку.
Вона поволи підходила не до теми й не до мови. Поволи підходила до себе. Поволи, це обережно, делікатно. Це дуже делікатний, крихкий внутрішній світ. Чомусь видається, що її лірична героїня постійно знаходиться між осяянням й істерією. Навіть не так, між осяянням і оплакуванням світу (людиною). Тому її вірші близькі за змістом до біблійних притч із молитвою, внутрішнім плачем, афористичним вивершенням досвіду.
Така форма прийшла не зразу. Але внутрішньо поетеса була готова до неї. Внутрішня вимога і вимогливість. Зосередженість на людині. На людському в людині. Зосередженість на тому, що в багатьох пропало, і ми вчергове переживаємо виродження людської душі. Вже навіть не за Максом Нордау, а за кривдою вчинку людського ( контекст московсько-української війни цю правду лише увиразнив, унаочнив, канонізував).
Тут напрошуються міркування Андрія Ніковського із його програмової статті «Бог Аполлон» у книзі «Vita nova» (1920): „Фридрихи, Карли, Петри та Катерини, як показується були не тільки Великими, але були зовсім дрібними людцями, повними нікчемності, страхополоства, дріб’язку та непевності. Великі ж люди, вищі люди од літератури вийшли на великі люди і од людськості, бо шукали все людину в людині і часто близько до шуканого ідеалу підходили. Певно, того поезія (мистецтво) так часто нас хвилює, ніби в серце добуваються солодко-сильні удари від споглядання майбутньої надлюдини. Полководці – авантюристи, герої – істерики, державні мужі – демагоги, правителі – єзуїти, винахідці – спортсмени, вчені – маніяки… але письменники, літератори, поети, коли вони щирі, видатні, талановиті – вони предтечі надлюдини, надлюдського періоду людськості, бо вони найпильніше шукають чисту людину“. ЦІ міркування, як ніщо інше, розкривають глибину поетичного задуму Оксани. Чи, як любить казати один знайомий, коду її творчости.
Притчевість нової книги очевидна. Се вже не вірші. У першій книзі поетеса пише:
Коли читаю свої вірші,
Хочеться в слові «ВІРШ»
дописати букву «И» – «ВІРИШ…»
Се авторське ВІРУЮ. Віра не тільки в слова, але й через Слова:
Верніть до мене
втомлені слова,
знеможені,
здорожені,
розбиті…
Я буду вами ніжність говорити…
(збірка «Вірші для Ангела»)
Поетеса вкладає у свою мову первісний зміст. Це не легко. Але се єдиний шлях, помножений на ВІРУ.
У новій книзі всі ці теми людського християнського буття лише увиразнені. Слів не багато, але кожне слово основа повернення до витоків:
Йовові питання нас змагають:
Безгомінням – там,
Шарпаниною – тут.
Чи прийде, душе товкуща,
твого вмовку хвилина,
коли над відповідями
довше, ніж над питаннями,
думають?..
Безперечно, Оксана – поетеса Гуцульщини. Справа не контексті тематичному і не у використанні гуцульського діалекту. Справа в думанні. Світоглядному розуміння свого місця. Гуцульщина – се той центр всесвіту, який допомагає Оксану зрозуміти людину. Се традиція Параски Плитки-Горицвіт. Се досвід Одосії Сорохан (Плитки). Се життя з Богом і людьми. Се шукання гармонії між ними. Се вростання в простір гуцульського світу:
Людські питання – до Бога.
Вони молитвами стають перед Богом.
Вони не повинні стояти перед людьми.
Людина повинна йти.
Оксана Зеленчук-Рибарук – християнська поетеса. Це виїмковий в своєму самотньому молитовному монолозі досвід. Без надривів, зривів і релігійних надуживань. Се та культура християнського, з якою ти приходиш у цей світ, і не втрачаєш. Се рідкісний дар і рідкісне уміння дивитися на світ і людей (світ людей) відкритими очима і не відвертати погляду. Се рідкісне уміння вдивлятися у себе, й розуміння свого приречено-вічного покликання:
Бо немає іншого шляху.
Не обрані, але обранені … пишуть вірші.
Обранені ті вірші прочитають.
«Хто ранить, Той і зцілює…» – (Хто – Той?).
Правильніше думати, може,
що ми не «для» Любові, а «в» Любові
зростаємо?
Посеред Луки Божої
разом з іншими квітнемо
і – відквітаємо…
В небо – без смерті.
Світлини Ліди Сухи, які ідуть окремим блоком (можливо, доречніше було би розкинути їх у книзі) є іншим продовженням розмови. Світ конкретики через чорно-білу панораму увиразнює і унаочнює поетичне слово.