“Я не переказуватиму причин, які спонукали Василя Франка прийти до Львова і поселитися у свого стрия, – причини банальні й вагомі водночас, війна. Мають більший сенс ті події і ті характеристики людей, які запам’яталися шістнадцятирічному юнакові. Оцінки прості й відверті…”
СПОГАДИ ВАСИЛЯ ФРАНКА
Василь Франко. Спомини / Упоряд. З.Франко, Є.Паранюк; передмова Р.Піхманця; післямова І.Монолатія. – Львів: ТзОВ «Дизайн-студія «Папуга», 2015. – 112 с.
Маємо перше найповніше видання спогадів Василя Франка (1899-1980), братанича Івана Франка. Водночас – ся книга є останнім проектом, яка вийшла за фінансової підтримки Євгена Паранюка (1923-2015), свідомого українця, родом із села Хмелівка на Богородчанщині, якого доля закинула в далеку Америку, де він і завершив своє земне життя. За його підтримки вийшло з добрий десяток видань історико-краєзнавчого характеру, більшість із яких підготував до друку письменник і краєзнавець Василь Бабій.
Євгенові Паранюку пощастило бути знайомим з Євгеном Маланюком, Василем Франком, які вплинули на формування його світоглядно-естетичних поглядів і чіткої громадянської (національної) позиції.
Василь Франко, наймолодший син Захара (в родині його звали Михайлом, про що дізнаємося із фрази Івана Франка, коли він несподівано побачив небожа на своєму подвір’ї: „Та чи ти не Михайлів син з Нагуєвич?“), рідного брата Івана Франка, останні дев’ять місяців життя свого великого стрийка провів біля нього, потім служив в УСС, працював робітником нафтового заводу в Дрогобичі, понад рік на початку 1930-х із сім’єю провів на Радянській Україні, про що у 1933 році написав спогади, в якому застерігав галичан від агітаційного впливу більшовиків, а в час Другої світової війни з сім’єю виїхав спочатку Польщі, потім у Німеччину, а з 1951 року – до Америки.
Звичайно, ці спогади писалися не письменником, а простим робітником, нехай і з родини Франка, але писалися свідомим українцем, який у своїх споминах виявив те розуміння ситуації, якого бракує відомим і знаним науковцям.
У книзі надруковані чотири спогадових матеріяли Василя Франка: „Мій стрийко Іван Франко“, „Спомин з моїх юних літ“, „Кінець польського панування у Дрогобичі в 1939 році“, „Що я бачив і пережив на радянській Україні“. Супроводжує видання передмова доктора філологічних наук Романа Піхманця „Спомини «хлопчиська неслухняного з Нагуєвич“, а завершує розмову післямова доктора політичних наук Івана Монолатія „Стрілецька леґенда, або Студії з історії України“. І передмова, і післямова є цікавими і добротними, однак у них немає найголовнішого – акцентації на біографії Василя Франка і долі його родини (штрихове окреслення біографії є у передмові Романа Піхманця, але воно дуже загальне і схематичне). Перші два спогади видруковані з копії рукописів, які передала родина Василя Франка, так розумію, до цієї публікації приклався Зенон Васильович Франко. А інші два матеріяли є передруками із закордонних видань (про що вказує з посиланням на джерело у передмові Роман Піхманець).
Василь Франко у спогадах про свого стрия говорить про негативну роль опікуна Костя Бандрівського („той безличний пан Бандрівський“) та Целіни Зигмонтовської („вона як свідома людина з великим жалем та ненавистю специяльно до мене вибралася від стрийка“; „Помогала єму [Бандрівському – моє Євг.Б.] в цькуванні пані Зиґмонтовська“), яку ті відіграли в останні місяці життя Івана Франка. Напевне через негативну оцінку Бандрівського ці спогади не були повністю надруковані за кордоном, бо кидали тінь на знану і поважану в Галичині людину.
Я не переказуватиму причин, які спонукали Василя Франка прийти до Львова і поселитися у свого стрия, – причини банальні й вагомі водночас, війна. Мають більший сенс ті події і ті характеристики людей, які запам’яталися шістнадцятирічному юнакові. Оцінки прості й відверті:
- „На перший погляд, здивувало мене стрийкове життя і оточеня. З родини при йому не було нікого. Оба сини, Тарас і Петро, – на війні, дочка Ганя – в Києві, а дружина – хора, в шпитали. «А ця, що її бачиш, – то є полька, п [ані] Зиґмонтовська. Я був змушений взяти єї до хати». І дивно: вона і єї діти, хлопець і дочка, говорять як між собою, так і до стрийка, по-польському, а стрийко до них – по-українському. І якось розуміли себе“ (с.13);
- „Можу ствердити тут те сумне явище, що стрийка ніхто не відвідував, крім одної старшої вже женщини, яка була, мабуть, сестрою Павлика, і одного студента, який називався Мар’ян Колодій“ (с.17).
Цікаво, що Іван Франко, який бачив і розумів несправедливе ставлення до себе з боку опікуна Бандрівського і Зиґмонтовської, майже не коментував їхніх дій. Лише інколи своєму небожеві відоповідав: „І що ж робити? Який світ, такі люди настали“. А коли небіж сварився з Бандрівським і той роздратований пішов додому, прокоментував, засміявшись: „Отак йому треба“…
У ніч на 1 березня 1916 року Іван Франко змусив небожа забрати себе з притулку УСС додому, в холодну, покинуту хату. Пізніше Василеві Франку закидали в провину сю „втечу“ Івана Франка, яка, мовляв, прискорила його кончину. Ситуація була простіша й складніша водночас. Хлопчина не міг опиратися бажанню стрийка повернутися до своєї хати, який аж плакав, бо так хотів додому: „Ці слова були сказані з плачем і таким тоном, якого мені не доводилось чути в житю“ (с.20).
У наступному спомині Василь Франко розповідає про своє перебування в УСС і митарства під час Першої світової війни. Знову ж таки, записи безхитрісні, прості. Міркування тим більше цікаві, коли їх накласти на нашу дійсність:
- „І тут [під час мобілізації до війська – моє. Євг.Б.] не обійшлося без всяких протекцій, махльойства деяким ліпшим чи, може, багатшим оминути окопів на фронті“ (с.33);
- „Ми будуємо свою державу з поганими будівничими. Чи можна було в такім випадку вірити в наш провід та в нашу перемогу? Ні і ще раз ні! Як ми всі тяжко проклинали цілий нащ провід, то хіба оден господь чув ті проклони, більше ніхто не міг почути“ (с.53);
- „Були вони [петлюрівці – моє. Євг.Б.] свідомі щирі сини України. З ними мені добре жилося: не із якихось там здібностей, яких я не мав, тілько моє назвисько та близька родина поета імпонували. Відчував я там цілком інший дух як в галицькій армії. Не було там такого фальшу, пихи та зарозумілости“ (с.63);
- „Згадав він [один із українських старшин – моє. Євг.Б.] і про наших нездарних політиків, як [то] Грушевський, Винниченко, Петрушевич і богато інших. Та про наше прокляте партійництво, яке зруйнувало нам мрії, наш ідеал – визволеня і будову самостійної України. Сили і завзятя в нас не бракувало, тілько що не було кому тими силами добре кермувати“ (с.67).
У третьому спогадовому матеріялі Василь Франко розкриває причини, чому українці не хотіли воювати за Польщу у Другій світовій війні: „(…) за що ми, українці, маємо боронити Польщу, яка дала нам замість школи – тюрму Березу Картузьку, Бриґідки, пацифікацію та всякі інші переслідування. І чи не варто іти воювати і життя віддати за таку «ласкаву» до нас. Українців, «отчизну»?“ (с.80).
І вражаючі факти життя українських людей у радянській Україні наводить Василь Франко у матеріялі про своє перебування в Країні Рад:
- „Розпоряджується тим комсомол, який складається переважно з жидів і давної міської босячні“ (с.89);
- „Православних священиків бачив я тут, як сиділи під мурами церкви і просили милостині нарівні зі всякими каліками і прошаками, і їм люде давали милостиню“ (с.89);
- „(…) робітник у Рад[янському] Союзі гірше бідує, чим безробітні інших держав“ (с.90);
- „І коли в Україні нарід мре з голоду, коли печуть хліб з ячменю, вики та гарбуза, то в Москві їдять білий хліб, ще й продають“ (с.96);
- „Бо за 15 місяців мого побуту в СРСР у радгоспі не було ні одного дня, щоб робітники мали вільну хвилю“ (с.97);
- „Але адміністрація наша святкувала незгірше. Гульня, п’янство, роз’їзди повозами – те все аж шуміло. Та це все жидівські вибрики. За це ненависть до них зросла і росте, бо добро можна скорше забути, але зла українське селянство і взагалі хрещений люд не забуде своїм проводирам-жидам ніколи“ (с.98);
- „Так що тепер українське село виглядає на якусь руїну. Більша половина селянських хат і загород зовсім знищена. Всюди заросло бур’янами, лише остались звалища печей і коминів, які, як свідки, стоять і свідчать, що тут колись жили спокійні українські селяни, котрі тепер скитаються на Соловках та Донбасах. В селі тепер мертва тишина“ (с.100)…
Василь Франко пише про голод в українських селах вже узимку 1931 року, жертвою якого впала одна з його доньок („Між ними одна моя дочка впала жертвою голодової смерти, а друга була в безнадійному стані“) і радить людям, які піддалися впливу большевицької агітації самим поїхати і переконатися у правоті його свідчень, але радить їхати не в Московщину, але по українських селах…
У цій книзі споминів бракує також коментарів. Але, принаймні, маємо корпус спогадових творів, який дає можливість припідняти завісу над окремими фактами української історії, відтвореними безпосереднім свідком і учасником подій, до того ж близьким родичем Великого Каменяра.