“Ми робимо зло, пишучи передмови до книг, які би взагалі не мали мови. Так роблять багато людей, я в тому числі. Жулинський так понаписував, і так професійно правильно, що я пошкодував, що книга була запропонована лише на Шевченківську премію. Чому не на всі, огульно, в „Україні й не в Україні“ придумані?..”

ПІКНІК ЗІ СТАНІСЛАВОМ БОНДАРЕНКОМ…

Станіслав Бондаренко. Майдани і магnати. – Київ6 Український пріоритет, 2014. –128 с.

Вже й не пригадую, коли я почув ім’я Станіслава Бондаренка. Але, гадаю, не раніше 2011-го, коли він „вигулькнув“ в іпостасі заступника головного редактора газети „Літературна Україна“. Але, напевне, ні. Щось пов’язане із Павлом Вольвачем і його прозовим твором, тим що перший, забув назву. Ага, „Кляса“. „Кляса“? Не помню… Здається, то була газета „Кієвскіє вєдомості“. Була така газета? Є така газета? Не помню…

Суть у тому, що зринув із журналістського моря ніби-то свій парень – Стас Бондаренко. Я довго не знав, що він пише вірші, аж поки не надіслав (чи передав) мені  книгу віршів. Щось про київські вулиці. Не годен її знайти, а у тих книгах Бондаренка, які маю під рукою, чомусь ся книга віршів не згадується.

Я не прочитав його роману („роман для високочолих майже без убивств“) «От я вся – я свято, або Віхола лохів», яку ще 2010 року видав Михайло Слабошпицький у видавництві „Ярославів Вал“. Чи втратив, не скажу. Не читав (руки не дійшли). Потім була книга поем і віршів „Пікнік із мільярдером або Травми трав“. Перед тим було ще щось  на кшталт поеми „Нічна розмова з Європою“, але чомусь я її теж не знаходжу, хоча знаю, що десь ся книженція у мене є.

Нарешті, „Майдани і магnати“ із передмовою академіка Миколи Жулинського.  Ся передмова була і в попередній книзі, але без додатків про третю поему.

Ми робимо зло, пишучи передмови до книг, які би взагалі не мали мови. Так роблять багато людей, я в тому числі. Жулинський так понаписував, і так професійно правильно, що я пошкодував, що книга була запропонована лише на Шевченківську премію. Чому не на всі, огульно, в „Україні й не в Україні“ придумані?

Три поеми – філософська поема-кліп „Нічна розмова з Європою, або Таємниці наших літер“, психологічна поема-кліп „Пікнік із мільярдером, або Травми трав“, історично-детективна поема-кліп „Майдани і магнати, або Магія магми“ – академік Жулинський називає поематичним триптихом, у якому автор „відкрив новий тип рефлекторно-філософської лірики, базованої на експресивній суб’єктно-образній стратегії“. Щоправда, пан Жулинський застерігся, мовлячи, що „частим цитуванням і згадуванням світових філософських і літературних авторитетів, балансуванням між поезією і розою, іноді навіть декларативністю суджень і ризиковим римуванням Станіслав Бондаренко «підставляє» себе під стріли рафінованої критики, яка не терпить такої зухвалості в поводженні зі стилем і поетичною формою“. Пане Миколо, ну Ви ж не Шамота, хоча і учень Шамоти. Для чого вдаватися до філологічної еквілібристики, тоді як просто можна сказати:  хочете – читайте, хочете – не читайте. Нічого  се не змінить у нашому житті. Чоловік, який се писав – незлий журналіст. Думаючий, у перерві між запаленням нової сигарети. Але є посереднім поетом. Поетом, який має повагу і пієтет до Андрія Вознесенського. Останній якусь листівку написав ще студентові Бондаренку, і сим врятував його від звинувачень у „націоналізмі“ (се зі слів самого Бондаренка). Тому у віршах Бондаренко багато ритміки Вознесенського. Друга частина триптиху „Пікнік із мільярдером…“ близька ритмічно до байки Леоніда Філатова „Про Федота-стрельца, удалого молодца“. Чого бракне Бондаренку? Та власне оригінального таланту.

Я не передаватиму зміст сих поем-кліпів. Вони читаються. Їх можна виконувати зі сцени. З української сцени взагалі все можна виконувати, бо український театр перестав працювати з автором-драматургом, доганяючи, а то й переганяючи суспільну кон’юнктуру (тому й втратив, за Бєлінським, право бути трибуною сучасности). Там, у поемах, є непогані спостереження, суспільні загальники, правильні ідеологічні акценти. Але у них немає найголовнішого – тієї оригінальної форми, яка переводить розмову про сі витвори з посередньо-журналістського на поетичний рівень.

Поєднання у третій частині поематичного триптиху прозових, щоденникових чи „щонічникових“ вставок є непоганим задумом. Але вони не є подією літературною, сі поеми. Вони просто є написані. І, можливо, добре, що написані.

Я спеціально не подаю цитат і не переказую зміст. Все у змісті (особливо у другій і третій частинах триптиху є правильним). Нема найповнішого – поезії. І де пан Жулинський її там знайшов, не втну?

На завершення декілька слів про Шевченківську премію. Так склалося, що Станіслав Бондаренко став виконувати обов’язки головного редактора „Літературної України“. Як на мене, і Сергій Козак був непоганим редактором, але не мав редакторської свободи (не дали її, а Козак був заделікатним, аби ту свободу виривати). Бондаренко не є кращим редактором. Але початок сего року ознаменував „дрібними“ скандалами навколо Шевченківської премії. „Дрібними“ тому, бо писав яко ображений автор-кандидат „на папаху“, якого не допустили до третього туру голосування. Погано, коли незлий журналіст і посередній поет, не гіршої руки, уявляє себе геніальним поетом. Погано, коли потенційний редактор літературної газети із затаєною образою починає ділити потенційних авторів газети на „своїх і чужих“. Недобре. Ся газета, яка і так немає сталого читацького інтересу, втратить його остаточно.

Ся сегорічна премія взагалі випала з розмов, бо довели її до „ручки“. З тих кандидатів, які потрапили в останній тур, заслуговували її двоє – Володимир Даниленко і Леонід Ушкалов. Вийшло навпаки. Москальцю дали за те, що він Москалець і нонконформіст (якщо Москалець вартував премії, то не за книгу літературно-критичних есеїв „Сполохи“, як на мене, книга літературно-критичної есеїстики Олега Солов’я „Оборонні бої“ і глибша і концептуальніша), а Буряку дали – спитайте мене, за що дали премію Юрію Буряку? Що він був колись поетом. А потім редактором добротного культурологічного видання «Хроніка-2000». Але в жодному разі не за книгу віршів, яка не є подією літературною, ні проривом поетичним, ні мовним, а просто „філологічною віршованою веретою“.

Словом, премії вручили. Як завжди, вручили не тим. А образа Станіслава Бондаренка здобулася навколітературних обговорень. Я не кажу, що такі автори, як Станіслав Бондаренко, є геть поганими. Я тверджу, що рівень їхньої мови є рівнем їхнього індивідуального поетичного росту або застою. Аж ніяк не всеукраїнською літературною подією, у яку треба втягувати літературний і навкололітературний люд.

А що там з поемами? Поеми можна читати. Можна не читати, але завжди пам’ятати вчасну мисль Чеслава Мілоша: „Багато талантів, проте одноденок. Кастрована ідеологія мститься. Заснована на довільності, на рекламних враженнях критика не може виховати великих людей. Будь мудрий, не повір сему чоловікови…

Leave a Reply

Your email address will not be published.