Євген Баран. Голос невидного…

“Читати вірші Тименка  нелегко. Це моторошне відчуття поза/ і безчасся – індивідуального, суспільного. Це меланхолійно-екзистенційне очікування апокаліпсису, національного, культурного, індивідуального. Це моторошне розуміння приреченості індивідуальних зусиль оживити простір навколо себе і в собі. Чимось невловимим доля Тименка нагадує долю Архипа Тесленка – така ж приречено-жорстока самота і таке ж людське збайдужіння…”

ГОЛОС НЕВИДНОГО…

Григорій ТИМЕНКО. На вулиці мертвого сонця: поезії. – Чернівці: Букрек, 2015. – 200 с. – (Серія «Третє тисячоліття: українська поезія»).

Деколи вдаю із себе всезнаючого і всерозуміючого чоловіка. Така вже планида: хочеш, не хочеш, а інколи підіграєш самому собі. Коли Мирослав Лазарук в телефонній бесіді говорив мені про унікальну книгу віршів якогось Григорія Тименка, мовчки слухав і кивав головою. Ще би, натхненник ідеї поетичної серії, чому би Лазарукові не хвалити себе гарного і талановитого. Але. Коли я прочитав книгу, то на якийсь момент мені було моторошно і внутрішньо порожньо. Чогось найголовнішого я так і не знаю  житті. Не знаю і не розумію. Не розумію, звідки взявся цей дивакуватий Григорій Тименко? Не розумію, чому так довго не друкувалися його вірші окремою книгою? Чому про нього мовчав – в принципі мовчав, хоч раз таки виступив з невеликим дослідженням і публікацією віршів у журналі „Сучасність“ – Іван Дзюба.

У студентські літа моїм поетичним захопленням був Василь Симоненко. Я знав усі його вірші напамʼять. Тепер розумію, що у моїй уявній ієрархії українських поетичних 60-х додалося ще одне імʼя, і це імʼя Григорія Тименка (1945-1968).

Він почав писати у той рік, коли Симоненко видав свою першу збірку. А восени зловісного 1968-го безслідно зник. Чому зловісного? У жовтні 1968-го помирають Леонід Кисельов і Володимир Яринич; у жовтні 1968-го забороняють декілька книг відомих українських письменників – „Собор“ Олеся Гончара, „Мальви“ Романа Іваничука, „Неопалима купина“ Сергія Плачинди і Юрія Мірошниченка. Є декілька версій зникнення Тименка: убили в поїзді на Москву, коли він перевозив заборонену літературу; самогубство або ж інсценізоване самогубство в річці, нібито на березі знайшли акуратно складений одяг; і третя – що Тименко пішов у монахи і досі живе в одному з монастирів Галичини… Знаючи вірші Тименка, знаючи в загальних контурах його біографію (у версії Івана Дзюби та Олеся Бердника, а також короткої згадки про поета у Станіслава Вишенського – всі ці матеріяли є в книзі), розумію, що цього хлопчину тихо прибрали, аби не плутався під ногами соціалістичного щасливого майбуття. Так пізніше прибрали Володимира Івасюка, Василя Стуса, Валерія Марченка, Олексу Тихого, десятки і сотні українських патріотів.

Григорій Тименко уклав дві рукописні збірки – „Голос невидного“ і „На вулиці мертвого сонця“, які збереглися в архіві Івана Дзюби. Датування цих збірок 1965-1967-і роки. Загальний настрій поета у ці роки – „Мені болить“; загальне відчуття – „Ми – в надрах безжальної машини“ (таке розуміння прийшло після того, як його покалічило в друкарні, відрізало пальці руки)…

Читати вірші Тименка  нелегко. Це моторошне відчуття поза/ і безчасся – індивідуального, суспільного. Це меланхолійно-екзистенційне очікування апокаліпсису, національного, культурного, індивідуального. Це моторошне розуміння приреченості індивідуальних зусиль оживити простір навколо себе і в собі. Чимось невловимим доля Тименка нагадує долю Архипа Тесленка – така ж приречено-жорстока самота і таке ж людське збайдужіння…

„Панорама вічності (Поема почину)“ Григорія Тименка – це якесь внутрішнє нелюдське Одкровення; якесь внутрішнє прозирання крізь пітьму часу і людської байдужости:

Іду по нескінченній кладці…

Розкриті двері щуляться від ляку,

Бо не вмістити їм мою поставу

Й не переслухать їм мойого плачу.

Найпершу суть мою забрала зрада,

Останню суть забрала хижа втома.

І не знайти ніде мені відради,

І не приспати свій смертельний стогін.

Один із улюблених образів – образ моря, води (чи як пише Іван Дзюба, „його гіпнотизує море“…):

Невблаганне тіло моря,

Що носиш ти?

Тайфунів злих і праведних виття,

Чи штилю смерть,

Чи штилю лиш початок всього живого?

Твоє нутро найфантастичніших уяв колиска.

Не осягнути того, що приходить…

Можна тільки осягнути інколи те,

                                                     що йде від нас.

Григорій Тименко увібрав у себе і виразив християнсько-національну сутність буття, старозавітну, непрощену і непрощенну…. Своїми патріотичними віршами Тименко перегукується із Симоненком:

(…)Україно…, синій плескіт хвилі

Тче узлісся пянучих лісів,

Україно, ти найбільше горе

І найбільша в світі голосінь.

В чорнім вирі гаснуть твої очі,

Білі крила – складені ножі…

Україна втомленого Бога

Вибрала для себе у мужі.(…)

Погоджуючися з думкою Івана Дзюби, що якби „Тименко став «оприлюдненим» фактом літературного життя ще в ті роки, потенціал української поезії та лінії її розвитку, можливо, були б трохи інакші (те саме можна припускати і щодо так званої «київської школи», як і щодо Василя Голобородька, Василя Стуса, Тараса Мельничука та ін.)“ , додам радикального – якби поезія Тименко була вчасно оприлюднена, вона б змінила світоглядно-естетичні уподобання цілого літературного покоління, і ми б не чули про фальшивих кумирів 60-х, які й сьогодні тчуть павутиння власної літературної і громадянської неслави. Та Бог з ними, цими людцями. Головне, поезія Григорія Тименка не пропала, – вона й сьогодні може мати вплив як на літературних неофітів, так і на літераторів твердої самодостатньої національної ходи:

Каравани прийдуть і осудять,

Каравани відомстять за мене.

 Мені залишається подякувати Іванові Дзюбі, цьому негероїчному літераторові підступної доби, що він мав мужність пам’ятати справжнє…