Євген Баран. Притчі Юлії Головчин

Юлія Головчин – молода авторка, яка дебютувала двома книгами «Притч». До цього дебюту у неї було журналістське відділення Львівського національного університету імені Івана Франка, короткий досвід колумніста в газеті «Вечірній Івано-Франківськ» і передачі релігійного характеру на івано-франківському радіо «Дзвони». Небагато.

ПРИТЧІ ЮЛІЇ ГОЛОВЧИН

Юлія Головчин. Притчі. Частина перша. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. – 96 с.; Юлія Головчин. Притчі. Частина друга. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2013. – 96 с.

Юлія Головчин – молода авторка, яка дебютувала двома книгами «Притч». До цього дебюту у неї було журналістське відділення Львівського національного університету імені Івана Франка, короткий досвід колумніста в газеті «Вечірній Івано-Франківськ» і передачі релігійного характеру на івано-франківському радіо «Дзвони». Небагато.

Жанр притч є одним із найдавніших і одним із найскладніших. Він веде свій початок від Святого Письма – старозавітні притчі і євангельські. А далі серед авторів знаходимо Сократа, Августина, Марка Аврелія, Сковороду… Притчевість стала основою жанру байки і частково перейшла в жанр народної казки.  Я тільки вибірково зупинився на декількох іменах, а якщо сюди додати імʼя царя Соломона, то стає зрозумілим, що цей жанр є канонічним і класичним, і кожне звертання до нього є мовби викликом самому собі.

Безперечно, Юля – амбітний автор. Не тільки амбітний, але й талановитий. Кажу це без скидок на вік і якісь там сентименти.

Морально-етична основа притч беззаперечна. Вона й не може бути інакшою. Інша справа, що Юля Головчин додає, «вливає» у старі міхи вічного жанру новий зміст. Вона осучаснює цей жанр, робить його актуально-начасним.

У першій частині домінують сюжети, більше характерні для жанру байки, про що говорять назви: «Пісня і Слово», «Гусениця і Метелик», «Мавпа і Вітер», «Лебідка і Змій», «Мудрість і Дурість», «Муза і Слава», «Язик і Віник», «Час і Річка», «Багатий і бідний», «Квіточка і Будяк»… У другій частині маємо рівний поділ між власне притчевими сюжетами і байкою.

Канонічна схема сюжету є простою: виклад короткої історії і висновок (мораль, сила). Чого бракує в цих сюжетах? Ніби все на місці: діалогічність,  метафоричність, алегорія. Бракує в окремих випадках яскравости самої історії, аби вона – ця історія – не просто була повчальною, але запам’ятовувалася.

І ще. Цей жанр вимагає серйозної тональності, яка є у Юлії Головчин. Але він, жанр,  також не нехтує гумористично-сатиричним наповненням. Вимагає філологічної легкості виповідання. Десь моментами цих рис бракує молодому оповідачеві.

Я гадаю, що ця заувага не є категоричною. Просто хотілося, аби автор не обмежував себе рамцями одного жанру. А виходив на інші рівні літературної розмови. Тоді й буде ясно, кого ми отримали в особі Юлії Головчин – талановитого оповідача чи християнського мораліста. Бо від Притч близько до Проповіді. А від Проповіді – до Втікання від реального світу. Я би дуже не хотів, аби ця авторка йшла саме таким шляхом.