Спочатку про позитив. Отже, вибори Президента пройшли в один тур. Є шанс більш-менш стабілізувати політичну й економічну ситуацію в Україні. Є шанс зупинити війну на Південному Сході. Знаєте, як називають Донецьку і Луганську квазінародні республіки: Лугандонія і Донбабве.
ШОКОЛАДНА УКРАЇНА
Спочатку про позитив. Отже, вибори Президента пройшли в один тур. Є шанс більш-менш стабілізувати політичну й економічну ситуацію в Україні. Є шанс зупинити війну на Південному Сході. Знаєте, як називають Донецьку і Луганську квазінародні республіки: Лугандонія і Донбабве. Суті цей народний сарказм не вирішує, так само, як не захищає українських вояків від смерти.
Тепер про сумніви. Новим керівником держави стає Петро Порошенко, український політик-олігарх чи олігарх-політик, власник кондитерської фірми «Рошен». Перефразую свої ж слова, які я написав на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Скільки би не їв шоколаду, а до виходку ідеш з іншим продуктом». Не зрозумів мене Богдан Рубчак, подавши такий коментар: «Чому ціла Україна вважає попередній фах президента непристойним? Президент Картер, блискучий гуманітарій, мав ферми земляних горішків, і ніхто з нього не хихикав». Це зауваження я теж спробував пояснити: «Суть не в пристойності чи непристойності фаху Президента. Суть в недовірі, яку викликає будь-який Президент в Україні. Зламати цей стереотип буде непросто. Тут обіцянки вже не допоможуть. Тут потрібні особиста відповідальність і зміни».
Трохи лірики. 2004 року на російських телеканалах появився виконавець із Камеруну, такий собі Пʼєр Нарцис зі своїм хітом «Шоколадний зайчик». Памʼятаємо? «Я шоколадный заяц – Я ласковый мерзавец – Я сладкий на все сто – О – о – о. – И губ твоих касаясь – Я таю так легко – Я таю так легко…».
Я не хотів би виглядати Кассандрою, не з моїм то прізвищем і селянсько-філологічною біографією. Однак, ситуація є такою, що Новий Президент зі старим політичним обличчям може потрапити в ту ж пастку, що і «народний президент» Ющенко. Кумівщина зʼїла майже ідеальний патріотичний задум. Роль Порошенка в цьому поганьбленні результатів Помаранчевої революції до кінця не прояснена. А шоколадний п’єдестал, як і шоколадна маска є тільки шоколадними, і не більше.
Поки що відбуваються речі несусвітні в своїй прозорій абсурдности. Звернуся до болісного.
Днями зустрів свого студента, хлопчину талановитого, який пише вірші. Вже видав першу поетичну збірку, вчиться на двох спеціальностях – філологія і філософія у двох вищих навчальних закладах. Йому 20. Він отримав повістку в армію. Хлопець закінчує 4 курс, і планує іти в магістратуру. Але там є проміжок. Між 1 і 25 липня, коли він перестає бути студентом і датою зачислення у магістратуру. Це єдина пізня дитина батьків, батькові вже за 70, мамі під 60. Я не кажу, що йому не треба армійського досвіду. Але чи всі крайнощі нашої індивідуальної короткозорості ми називатимемо патріотичним обов’язком? Кому стане легше, якщо цю дитину пішлють на Південний Схід, який має всі шанси стати нашею Чечнею, „дякуючи“ „братній Росії“. Хоча добре сказано Віталієм Портниковим: Росії нема, є окупант.
Такі банальні проблеми теж потрібно вирішувати Президентові. І не колись, а вже. У нього самого четверо дітей, і його хлопчина за декілька літ буде юнаком призивного віку. Так само росте син у мене, тому мене це також болить.
Порошенко не є національним лідером, й ніколи ним не був. Його обрання на посаду можна списати на войну. Все можна списати на войну. Народ виявився мудрішим від політиків. Вкотре. Але цей Президент, як і всі попередні, теж має шанс стати таким лідером. А Україна – стати Державою, а не Шоколадною Республікою.
Я не хочу у це вірити. Я хочу, аби це нарешті сталося.