“У складний для себе час Богдан майже не навідувався до рідного містечка, але, залишившись самотнім, кожних вихідних почав там бувати, щоб розрадити пригнічених постарілих батьків. Сам же ж на диво спокійно відвикав від сімейного життя, яке протривало понад вісім років. Мабуть, тому, що останні неприємні перипетії знищили чоловікове кохання…”
Поворот у парку (новела)
Високий брюнет у блакитній сорочці на короткий рукав і коричневих вельветах неквапливо йшов безлюдною стежкою старого парку, наповненого свіжістю погожого червневого ранку. Розпочався другий день Богданової відпустки, тож, вийшовши на закупи, він вирішив заодно трохи розвіятися під величавими кронами могутніх дубів. Учора ж іще повністю присвятив себе наведенню ладу в своєму самітницькому помешканні. Вир сімейних проблем, з якого декілька місяців тому вибрався, здавалося, вже віддалявся й у спогадах…
Хоча доля Богдана не надто ображала. Народився в добропорядній, небідній сім’ї, з давніми міщанськими устоями. Змалку зростав здоровим. Без особливих труднощів оволодівав шкільними знаннями, щоправда, в позакласних справах не проявляв активності. Хіба що полюбляв пограти в футбол і у випускному класі доріс до гравця шкільної команди, за яку таки зіграв декілька матчів. Потім було навчання в коледжі. Три роки там промайнули непомітно. За той час з ніким не подружився. Оминав компанії й навіть не набрався шкідливих звичок.
Перших, справжніх клопотів Богдан зазнав, коли мусив допомагати батькам допильновувати обох немічних дідусів, які незадовго один за одним повмирали. Тоді, вже прийшовши з війська, він працював у приватній охоронній фірмі. А потім мати, побоюючись, щоб скромний син не залишився старим кавалером, почала настійливо сватати йому довгоногу доньку своєї колеги – подруги . Та, попри свою вихованість, парубок категорично відмовився від маминого, можливо, непоганого вибору, бо просто соромився одружуватися з її намови. Авжеж, ще й щоранку матусі шептатимуться, як їхні дітки спали… До того ж гідних дівчат сам умів вирізняти і навіть зі спокійною, несучасною вдачею мав до них підхід. Відтак він за трохи зблизився із кароокою, симпатичною Клавдією, яка походила зі сусідньої області та працювала на пошті в містечку. Між ними непомітно визріло кохання. На додачу, будучи подібними, як брат і сестра, вони виглядали на диво милою парою. Отож, через півроку Богдановій матусі залишилося лиш нишком зітхати на синовому весіллі. Також погодилась з чоловіком, і придбали молодятам квартиру в райцентрі, хоча досі не могла змиритися з тим, що єдина дитина так віддаляється від неї.
Швидко налагодившись, у молодій сім’ї запанували чудові стосунки. Тільки парочка вирішила поки не поспішати із народженням дитини, тим трохи засмутивши своїх рідних, які нетерпляче чекали онука. Але, матеріально обжившись, Клавдія та Богдан нарешті вирішили потішити батьків. Утім, і за рік не досягши бажаного, навідалися до знаних лікарів. Ті за якийсь час остаточно констатували, що молода жінка ніколи не зможе народити. Удар був дуже сильний, однак сім’я витримала. Особливо шляхетно поводився чоловік. Він іще зо три роки, як міг, потурав дружині, яка наполегливо шукала своє материнство то зі знахарками, то в святих місцях… Та надалі, поміж своїми невдалими пошуками, вона вдома затівала чим раз нестерпніші сварки. Все відвертіше провокувала чоловіка на розлучення, хоч божилася, що його кохає, але, мовляв, не хоче, аби він терпів за її гріх… Богдан же не мав наміру покидати Клавдію, однак, коли вона навмисно зв’язалася з якимось огидним п’янчугою і почала приводити того додому, господар, який не сприймав надуманих проблем , урешті – решт подав заяву на розлучення. Дощового осіннього дня вони офіційно стали чужими. Жінка отримала в грошовому еквіваленті свою частку зі спільно нажитого майна, та, спакувавшись, незадовго на таксі виїхала з міста невідомо куди.
У складний для себе час Богдан майже не навідувався до рідного містечка, але, залишившись самотнім, кожних вихідних почав там бувати, щоб розрадити пригнічених постарілих батьків. Сам же ж на диво спокійно відвикав від сімейного життя, яке протривало понад вісім років. Мабуть, тому, що останні неприємні перипетії знищили чоловікове кохання.
Поволі полишаючись спогадів, Богдан вийшов на поворот алеї, і, як справжній міський зівака, всівся на найближчій із старовинних лавок, які ще вціліли вздовж краю оновленого хідника. Спів пташок, сріблясті сонячні зайчики між зарошеного віття, запах нещодавно покошеного газону… Коли ж то він у таку благодать поринав? Однак досхочу насолодитись нею йому не пощастило, бо за декілька хвилин, невідомо звідки взявшись, поруч усілось худеньке дівча й голосно защебетало:
– Гарного дня, вродливий пане!
Незвичайне вітання заставило його при відповіді затримати погляд на смішному кирпоносому личку під “стіжком” русявого волосся. Ще й сіренькі оченята відразу ж засіяли:
– Мене звати Лілія. – І простягнула тоненьку засмаглу руку.
Здивований чоловік стенув плечима, легенько ляснув пальцями по дитячій долоні, і, теж назвавши своє ім’я, уважніше оглянув нову знайому. Біленька футболка, малинові шорти, червоні шкіряні босоніжки і така ж сумочка – все незношене та недешеве… Але кругляве личко, набравши виразу спритної ворожки, продовжило дивувати:
– Так. Ви не одружений. Любите самі відпочивати…
Богдан зрозумів, що перед ним тямуща дівчинка, тому, навіть не знаючи її намірів, усе ж вирішив підтримати гру:
– Справді, я зараз самотній. Та, май на увазі, трапляється, що й одружені чоловіки не носять обручок. Ти ж, як мені підказує метод дедукції , – бездоглядна вітрогонка, мама якої десь в Італії на заробітках…
– Не ображайте, я серйозна дівчина. Мені вже одинадцять років. Я відмінно закінчила п’ятий клас. Про Італію трохи вгадали. Тільки там моя бабуся купу літ гарує. Ось квартиру нам позаторік у райцентрі купила. Доти ми мешкали в містечку.
– І ти часто так знайомишся з чужими чоловіками? – запитав Богдан, бо інтрига в несподіваній розмові лише зростала.
– Та ні, але мушу знайти мамі чоловіка , бо зовсім припадає. Як каже бабуся, аж висохла на ломаку. А недавно влаштувавшись у ресторан офіціанткою, до того ж, нишком у чарку заглядати почала. Я ж п’яниць найбільше боюся, адже ми через дідусеві пиятики від нього вибрались. До того ж, восени бабуся її нову машину купила…
– Тато хоч у тебе був?
– Був, та загув. Ще, як я ходила в садочок, поїхав до Іспанії. Не дуже сумувала, бо також любив горілку і декілька разів бився з мамою. Бабуся потім довідалася, що закордоном здибав якусь нашу стерву, то й не дається чути.
– Може все ж надумається повернутися?
– Розумієте, якби я на таке сподівалась, з вами б не знайомилась. Він там уже має двох дітей. – Дівчинка на декілька секунд понурила голову. Потім ураз пожвавішала і, швиденько вийнявши рожевий модерний телефон, увімкнула його:
– Гляньте, а моя мама таки гарненька.
Богдан на хвильку затримав погляд на екрані і вражено вигукнув:
– Тьху, невже Олександра?!
– Ви знаєте маму? – округлила очі мала.
– Авжеж, то моя колишня однокласниця! Її за вроду і шляхетність цілком серйозно називали “міс школи, “хоча, звичайно, ніякого конкурсу за такий титул не проводили.
Ліля не знала тієї подробиці з маминої біографії, ще й треба ж – потрапила на її однокласника, тому зашарілася. На щастя, не помилилася в тім, що він вартий уваги чоловік. Он швидко зрозумів стан співрозмовниці:
– Раз так, то диктуй номер телефону своєї мами-красуні.
– Будь ласка, телефонуйте хоч зараз, тільки про мене ні слова. – Ліля притиснула палець до пухкеньких уст.
Занотувавши цифри, Богдан таки відчув, якою серйозною стає його розмова з малознайомою дівчинкою, отож, якомога щиріше дивлячись їй у вічі, мовив:
– Необдумано дзвонити твоїй мамі я не буду, бо можна пошитися в дурні, але незабаром неодмінно з нею поспілкуюся.
– Я на вас дуже покладаюся. Успіху вам. – Дівчинка раптом підвелася і подала руку.
Богдан, подякувавши, тепер потис її всією п’ятірнею. А за мить щупла, але яскрава Лілина постать, цілком задоволена, віддалялася алеєю до головної міської площі. Чоловік же спробував знову поринути в паркову благодать, але за трохи підвівся і, пройшовши з десяток кроків, повернув на хідник праворуч, що вів до вулиці з крамницями.
Ними доволі поблукавши та купивши, що було потрібно, Богдан з чималим, напакованим пакетом, знову через парк прямував додому. Думок уже не покидала зустріч із малою дивачкою, мабуть, тому повернув ліворуч і присів на тій же лавці. Він шукав причину, щоб таки зателефонувати Олександрі, бо змалку був навчений не відкладати в довгий ящик своїх обіцянок. Врешті чоловіка осіяло, що виповняється акурат п’ятнадцять років від дня їхнього випускного. Схвильовано крутячи в руці мобільний, обмізкував можливі варіанти розмови, і рішуче набрав номер, що дала мала. За хвильку, лише з трьох слів упізнавши голос однокласниці, невимушено мовив:
– Доброго дня, Олександро! Турбує колишній однокашник Богдан. Пам’ятаєш?
– Звичайно.
– Подумав ось, що минає п’ятнадцять років, як ми школу закінчили. Не знаєш, з тієї оказії не організовуємось на якусь вечірку?
– Наче ні, принаймні ніхто не повідомляв.
– Шкода, бо я в відпустці й не маю де себе подіти…
– Їдь кудись відпочивати з дружиною…
– Розлучився я, Олександро, ще восени.
– Співчуваю. Якщо чесно, вже шість років також самотня.
– В такому разі, може, б ми вдвох собі організували зустріч, бо, здається, більше ніхто з наших не осів тут, у райцентрі?.. – Промовив украдливо, навіть не підозріваючи про доленосну влучність своїх слів.
– Гаразд. – обізвалася після миті мовчання. – Я нині вихідна, потім за чотири дні знову…
– Пропоную сьогодні в сьомій годині вечора в кафе напроти супермаркету. Підходить?
– Згодна.
– Тоді до зустрічі. – Він ще довго сидів на лавці, втамовуючи хвилювання. Мабуть, тому, що, хоч і не знав чим закінчиться його затія, але та красуня, здається, йому завжди подобалася .
Увечері, за десять хвилин до сьомої, Богдан у костюмі й краватці, немов випускник, зайняв зручний столик у обумовленому кафе. Зеленоока нефарбована шатенка Олександра з’явилась без запізнення, відразу вразивши чоловіка незміненою вродою й вишуканою вечірньою сукнею. Вечірка на двох вдалася на славу і, задовго до її закінчення обоє зрозуміли, що імпонують одне одному. Відтак домовились у неділю знову зустрітися, вже втрьох.
Святковий день видався погожим, тож вони досхочу гуляли старовинними центром міста та парком. Відпочити сіли на тій лавці в повороті алеї і Богдан з Лілею розповіли Олександрі про свою недавню тут розмову, до сліз її зворушивши. За декілька тижнів чоловікові й жінці стало замало і майже щоденних зустрічей у будь – якій із двох квартир. Мала бігала між ними, як зайча між двома їжаками, але була щаслива не менше від них.
У серпні колишні однокласники одружилися, чим дуже втішили своїх батьків. Сім’я замешкала в більшій квартирі дружини. Відтоді дівчинка заслужено отримала такого татуся, якого хотіла.
А одного дня навесні, коли рясно зацвіли сади, Богдан із Лілею привезли з родильного дому Олександру та потішного маленького Олежика.
Зіновій Федорук.