Євген Баран. “Тайна вечеря” з Богданом Рубчаком…

Не часто виступає Богдан Рубчак з публічними розмовами, одне з його інтерв’ю я читав на сайті «ЛітАкценту», датоване 2 вересня 2008 року (розмову провів дослідник Тарас Пастух). Із цієї розмови я дізнався, що 1977 року Богдан Рубчак захистив дисертацію «Теорія метафори», але текст дослідження так авторові спротився, що він не захотів до нього більше повертатися.

„ТАЙНА ВЕЧЕРЯ“ З БОГДАНОМ РУБЧАКОМ…

Богдан Рубчак. Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу: Есеї / Упоряд. Василь Габор.– Львів: ЛА «Піраміда», 2012. – 484 с. (Серія „Бібліотека Нью-Йоркської групи“).

Назва розмови дуже проста і аж ніяк не крамольна. У книзі літературознавчих есеїв Богдана Рубчака, вперше упорядкованій Василем Габором і виданій в материковій Україні, маємо 13 матеріялів з передмовою Марії Ревакович.

Не дивлячись на те, що незабаром Богдан Рубчак відзначатиме свій ювілей (народився поет 6 березня 1935 року в Калуші на Станіславівщині), його присутність в материковому літературному процесі не така помітна, як скажімо творчість тих же Віри Вовк, Шевченківської лауреатки 2008 року, Емми Андієвської чи Богдана Бойчука (його колег по Нью-Йоркській групі). 1991 року вийшла в Україні книга поетичного вибраного Богдана Рубчака «Крило Ікарове» з передмовою Миколи Рябчука, і 2012 року вийшла книга есеїв в упорядкуванні Василя Габора і з переднім словом Марії Ревакович.

Не часто виступає Богдан Рубчак з публічними розмовами, одне з його інтерв’ю я читав на сайті «ЛітАкценту», датоване 2 вересня 2008 року (розмову провів дослідник Тарас Пастух). Із цієї розмови я дізнався, що 1977 року Богдан Рубчак захистив дисертацію «Теорія метафори», але текст дослідження так авторові спротився, що він не захотів до нього більше повертатися. І ще один матеріял мені був відомий, це передмова Богдана Рубчака під назвою «Пробний лет» до видання «Остап Луцький – молодомузівець» (Нью-Йорк, 1968), який повторений у книзі есеїв 2012 року.

У передньому слові Марія Ревакович відзначає, що «Міти метаморфоз…»  є підсумковим виданням і включає в себе статті від ранніх 60-х до пізніх 90-х років ХХ століття; це видання – „передусім книга глибоких роздумів поета про поетів  і суть поезії“ (с.7). Автор передмови слушно зауважує, що „Рубчак зумів, як мало хто, поєднати у собі поета з науковцем, поєднати проникливість і неповторність візії мистця з дистансованим, іноді іронічним, підходом прискіпливого дослідника“ (Там само). І ще заслуговує уваги спостереження автора передмови про те, що Рубчак найбільше зосереджується на топосі міту:   „Рубчак розглядає міт як явище нерозривно пов’язане з природою та з вічною циклічністю часу, але й рівно ж як один із двох джерел чи начал поезії (пісня становить друге начало)“ (с.8). Віддає ж перевагу Рубчак поетам, звичайно, міфотворчим.

І треба ще сказати про тематичні обшири дослідження. Як вдало підкреслює Марія Ревакович, розвідки Богдана Рубчака „про поетів-емігрантів, і про поетів-дисидентів», останні це і політичні (Василь Стус) , і „в сенсі інакомислення» (молодомузівці).

Тут я трохи розгубився – або ж називати усі есеї, або ж виокремлювати ті міркування дослідника, які видаються найцікавішими.

Починається книга есеєм, присвяченим Тарасові Шевченку: „Шевченкові профілі й маски: іронічні ролі «я» у поезії Кобзаря“. Василь Пахаренко, один із найцікавіших дослідників творчості Тараса Шевченка (книга «Шевченко як геній», Черкаси, 2013), називає Богдана Рубчака предтечею постмодерністського етапу в шевченкознавстві (див. назване видання, с.23-24). Я не полемізуватиму з Пахаренком щодо означення місця есею Рубчака в осмисленні феномену Шевченка, лише відзначу, що, безперечно, це був нестандартний погляд на творчість Кобзаря. Рубчак визначає своє завдання як намагання „довести, що в основі діалектичного розвитку потового «я», який спостерігаємо в його творчості,  лежить іронія…“ (с.11), що, в принципі, досліднику й вдається.

Статтю «Пробний лет» Рубчак супроводжує ґенезою становлення модерної поезії, від Едгара По і Шарля Бодлера  починаючи, підводячи до української літературної ситації кінця ХІХ-го – початку ХХ  століть: „Заслуги перед символістів в українській літературі це передусім піонерне будування шляхів і відкривання вікон. Це ж бо вперше (не враховуючи народної поезії чи поетичної школи давньої Могилянської Академії) – перед символісти вказали українському читачеві на факт, що поет – передусім творчий індивід, а поетичний текст – передусім художній твір“ (с.80). Звичайно, цей висновок суперечить провокативній тезі Юрія Тарнавського, що, на його думку, „новітня українська проза (себто проза починаючи від Котляревського, чи радше Квітки-Основ’яненка) цікавіша від новітньої української поезії, або, що принаймні такою була від самого початку аж десь до кінця п’ятдесятих років цього сторіччя“ (Юрій Тарнавський. Квіти хворому, 2012. – с.42). Однак. Рубчак виходив з контексту не дискусійного, а аналітичного, тому ця висновкові теза, особливо на тлі ідеологічного „препарування“ творчості молодомузівців на під радянській Україні, виглядала об’єктивно обґрунтованою і правдивою. Зрештою, не просто виглядала, але й була такою.

Оригінальними залишаються погляди Рубчака на ранню творчість Евгена Маланюка (як не вказував сам Маланюк на голосному „Е“ в своєму імені, ми й далі говоримо „Є“): „(…) поет майже ніколи не віддає своєї неповторної особистости колективу, не стає «рупором мас», не «каже за всіх». Він суворо зберігає свою відстань, свою радикальну Іншість (яка так яскраво висловлена в особистій ліриці) супроти далекого «народу»“ (с.106); Наталії Лівицької-Холодної: „(…) між довоєнними й повоєнними творами Лівицької-Холодної стається не так злам, як залім, не так згибель, як згиб – своєрідне заломлення променів“ (с.118); Богдана Кравцева: „Майстерна поезія Богдана Кравцева утверджує вічну циклічність часу, вічне коло Хорса з його щорічним вмиранням та щорічним воскресінням – остаточну перемогу мітичного часу над історичним часом, перемогу кругів над лініями“ (с.195); Антонича: „(…) в поезії Антонича відбуваються два процеси: спершу поет оприроднює ортодоксальні релігійні міти, а потім омітизовує ним оприроднений всесвіт“ (с.223); Богдана Нижанківського: „Я хотів сказати, що  в усій творчості Нижанківського – від одного з перших віршів, опублікованого 1931 року, до деяких гумористичних віршів Бабая, опублікованих 1960 року. Червоною ниткою біжить тема вирішальних зустрічей людини з межами своїх можливостей, з межами світу й власними межами (…)“ (с.307); Юрія Тарнавського: „(…) Тарнавський один із перших інтернаціоналізував українську мову, позбавивши ї притаманної їй кучерявости, пісенности, трудности, прикметниковости“ (с.310); Патриції Килини: „Патриція Килина – міфотворча поетка. Її твори побудовані на основі дійсности та паралельно до неї, але їхні верхи, їхні значченєві обертони, підносять уяву читача до над дійсних та над часових сфер“ (с.323); Віри Вовк: „Віра Вовк належить до тих щасливих поетів, що розвиваються спокійно, зосереджено, з інстинктивною впевненістю, послушні тільки внутрішньо відчутним закономірностям“ (с.380); Олега Зуєвського: „Зуєвський – поет немилосердно зосереджений, немилосердно суворий до власної творчості (…)“ (с.405); Василя Стуса: „(…) Стусова поезія – це свічадо, що віддзеркалює інші обличчя – віддзеркалює їх не тільки свідомо, але сумлінно й цілком відкрито“ (с.450);

Окремі літературознавчі міркування Рубчака сприймаються як афоризми: „Мистецтво допомагає перемогти порожнечу. Воно не може заперечуват, чи на хвилину виповнити її ілюзією, а має усвідомити, пізнати й висловит, ключовою метафорою включивши її в повноту життя“ (с.163); „(…) поет-майстер не цурається стилізації та не приховує впливу своїх учителів“ (с.174); „Три модерні літератури Заходу мають щастя мати у своїй традиції багатющі родовища міту: сучасна грецька література, південно-американська література і література українська“ (с.183); „(…) там, де починається брехня, себто насильство слів – мусить починатися стрімке спадання якости слів, себто стилю“ (с.196); „(…) не конче потрібні вірші про зброю і зрив. Потрібні просто вірші, навіть вірші далекого Горація, а вони самі собою стануть ліками проти зарази найглибших фібрі серця“ (с.197); „Тілом досконалої поезії мусить спливати пісня, а в її серці мусить світитись міт“ (с.200); „Страх перед громом і більш або менш мелодійний вигук, який з усіх сил намагається якось віддати шану цьому сліпуче розгніваному богові – мабуть, створили першу поезію“ (с.200); „Міти, в протилежності до притч, ніколи не вчать про існування, а своєю таємничістю і загадковістю ніби натякають на незбагненні правди, які лежать у серці світу“ (с.201); „Наше життя, навіть і тоді, коли воно особливо блискуче, складається з понеділків, а неділі в ньому трапляються нечасто“ (с.273);  „Ми живемо в буднях, які відокремлюють нас від нас самих“ (с.273); „На межах свого існування людина знаходить свою людську автентичність“ (с.273); „Чи людина з природи є добра? Не знаю. Людина з природи є – людина“ (с.283); „В межовій ситуації можна відчути не тільки гарячий вогонь, але також і остаточний холод“ (с.303); „Можна сказати, що єдиною постійністю людини є саме її змінність“ (с.331); „Людина, що їй ніколи не відкриваються головокружні пропасті небуття (не смерти, а небуття!) – не може бути повною людиною“ (с.335); „Людину можуть зловити й визначити тільки сіті парадоксів і самозаперечень“ (с.346); „Поезія – це не сценічна «характеризація», навіть не характерство (хоч ці моменти мусять у ній також бути присутні), а характер у найглибшому значенні цього слова, який приносить нам високу данину, і що за нього високу данину доводиться платити“ (с.433); „На фарбування нігтів не треба маляра“ (с.440); „(…) не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним – справжній ворог“ (с.457); „Ненависть – це бунт, але не жорстокість; любов – це спокій, але не покора“ (с.483).

Я „розтягнув“ есеї Богдана Рубчака на цитати. Най мені вибачає. Бо се той рівень літературознавчої інтерпретації, яка заворожує стилем. Богдан Рубчак „чує“ мову (як сам в есеї про Патрицію Килину писав: „Я міг би назвати десятки імен поетів, які пишуть бездоганною українською мовою, але української мови не чують“, с.378), чує слово, чує автора. І се той найважливіший момент його мистецтва інтерпретації, який дозволяє мені говорити про нього як про Майстра.