“Книги Чеслава Мілоша мали би увійти в обов’язкову лектуру для вивчення гуманітарних дисциплін. А для філологів, у тому числі й українських, варто б проводити спецкурси по творчости Мілоша. Бо він зробив величезний вплив на світ слов’янської культури, а деякі з українських письменників у своїй творчости, есеїстиці зокрема, лише розвинули ідеї і теми Чеслава Мілоша, додавши місцевого колориту (той же Юрій Андрухович)…”
ЦАРИНА ЧЕСЛАВА МІЛОША…
Чеслав Мілош. Велике князівство літератури. Вибрані есеї / Передмова О.Гнатюк, упорядники О.Коваленко та І.Ковальчук, пер. Із польської О.Коваленко, І.Ковальчук, А.Павлишина. – Київ: Дух і Літера, 2011. – 440 с.
Щось я проґавив, аби про цю книгу десь писали. Зрештою, навіть, якщо писали, то добре. Але для мене Чеслав Мілош – один із постійних співбесідників вже від пару літ. Ні, вірші його в українських перекладах я читав ще на початку 90-х. Колись навіть бачив у «Букіністі» «Поневолений розум» у перекладі Богдана Струмінського, про який Оля Гнатюк у передмові до цієї книги пише, що „це видання важко доступне, а його мова далека від сучасної літературної“. Досі шкодую, що не купив собі того видання, а все тому, що мало знав про Мілоша. Сливе, нічого… Вже після прочитання цих вибраних есеїв за 1932–1994 роки я прочитав і „Родинну Європу“, що вийшла українською в перекладі Лідії Стефановської та Юрія Іздрика у львівському видавництві „Літопис“ 2007 року. І тепер тверджу, що книги Чеслава Мілоша мали би увійти в обов’язкову лектуру для вивчення гуманітарних дисциплін. А для філологів, у тому числі й українських, варто б проводити спецкурси по творчости Мілоша. Бо він зробив величезний вплив на світ слов’янської культури, а деякі з українських письменників у своїй творчости, есеїстиці зокрема, лише розвинули ідеї і теми Чеслава Мілоша, додавши місцевого колориту (той же Юрій Андрухович).
Я не сперечаюся з думками Чеслава Мілоша, хоча й маю до окремих його запитань власні. Виступаю насамперед як читач, а тому відштовхуватимусь від конкретних думок, додаючи або власний коментар, або ж якось увиразнюючи індивідуальні акценти сприйняття.
Декілька слів про книгу. Вона добре структурована, й дає загальну картину колом зацікавлень автора. Починається із передмови Олі Гнатюк, короткої і змістовної, де також згадуються основні українські переклади найвідоміших книг Мілоша, „Родинна Європа“, „Абетка“ (переклад Наталі Сняданко), „Придорожній песик“ (переклад Яприни Сенчишин). Усі названі книги я читав. А про „Абетку“ навіть щось і писав.
Оля Гнатюк про запропоноване видання каже так: „Пропонований читачеві том – продовження знайомства з есеїстикою Чеслава Мілоша. Це захоплива інтелектуальна пригода, подорож історією та культурою ХХ століття […]. Добірка, яку представляють, цілком оригінальна, вона не має аналогів у інших виданнях, а її композиція глибоко продумана. Отож, подорож починаємо з пошуків Мілошевої батьківщини і тотожності, роздумів про закорінення та викорінення, про баланс між індивідуалізмом та універсалізмом. Мандрівку продовжуємо у розділі „Людина у ХХ столітті“ […]. У наступному розділі („Письменник у плетиві політики“) пізнаємо мандри літератури і політики. Насамкінець знайомимося через Мілоша з його сучасниками: Єжи Гедройцем („таємничий пам’ятник“), вітольдом Гомбровичем, найрадикальнішим серед письменників де містифікатором польськості, із призабутим сьогодні блискучим прозаїком Єжи Анджеєвським, із Йосифом Бродським, з яким Мілоша єднала тривала дружба“. Я лише уточню, що знайомство із Мілошем розпочинається із його Нобелівської промови 1980 року, а перший розділ, про який говорила Оля Гнатюк, має назву „Вільнянин – поляк – європеєць…“.
Тепер даю можливість говорити Мілошеві:
- „(…) будь-яке мистецтво виявляється нічим у порівнянні з чином“ («Нобелівська промова», с.17).
Нічого не додам. Я в останні роки говорю іншими словами, але думка та сама.
- „Про що думає автор певної кількості віршів, які залишаться пам’яткою того часу як свідчення? Він думає, що ці вірші народилися з болючої суперечності, і що було би краще, якби він зумів її розв’язати, а не писав ті вірші“ («Нобелівська промова», с.17).
Без коментарів. Щось би додати, заперечити. Але що?
- „(…) той, хто наділений владою, може контролювати мову, і то не лише шляхом цензурних заборон, а й шляхом заміни сенсу слів“ (Там само, с.18).
Згадаймо українську політичну ситуацію 2010-2013 років. Подивімося на нинішню ситуацію в Росії. Зрештою. І у нас сьогодні не надто змінився принцип. Кон’юнктура змінилася…
- „(…) поет, котрий постійно прагне визволитися, від запозичених стилів, шукаючи дійсності, є небезпечним“ (Там само, с.18).
Без коментарів. Це пояснює появу „білих ворон“ у суспільстві.
- „Таж публічно не визнані й не засуджені порушення людських прав є отрутою, котра діє повільно, і замість дружби породжує ненависть між народами“ (Там само, с.20).
Без коментарів.
- „(…) мені ніколи не вдавалося перебороти свій індивідуалізм і підкоритися організаційній дисципліні“ («До Томаса Венцлови», с.39).
Цікава самокритика.
- „(…) дріб’язковий антисемітизм, англійською сказав би «petry», французькою «mesquin» – може роз’їдати рану не менше, ніж злочин, бо виявляється щодня“ (Там само, с.44).
Справедливе зауваження. Побороти його сливе змінити себе.
- „(…) (справжня історичність – це коли хтось міркує про походження гуцульського музичного інструмента флояри)“ («Ла Комб», с.65).
З парадоксальністю мислення ЧеславаМілоша ми ще стикнемося не раз.
- „Зміна середовища призводить до збою ритму і вимагає великого видатку енергії, щоб перейти на новий ритм“ («Втрачені місця», с. 85).
Без коментарів. Це та правда, яку я свого часу вловив і повторюю як мантру…
- „Відомо, що дистанція корисна для поезії, але навіть та дистанція, що очищує від пристрастей, постає не лише завдяки плинові часу, а й завдяки віддаленості у просторі. Певна ідилічність, згладжування гострих кутів набуває правдоподібності завдяки красі“ (Там само, с.86).
Справедливе і мудре зспостереження.
- „(…) правда грецькою називається aleteia, тобто пригадування. Тож ми не дізнаємося правду. А лише пригадуємо її“ (Там само, с.92).
Без коментарів.
- „(…) жити у вигнанні – означає озиратися на країну свого походження“ («Про вигнання», с.107).
Я усвідомлюю цю думку на рівні форми. Її правоту могли би підтвердити два покоління моєї родини, які емігрували закордон і померли на чужині.
- „(…) єдиний спосіб уникнути фальші, – говорити у простір так. наче твоїх слів ніхто не почує, наче ти розмовляєш із самим собою» («Лист до захисників культури», с.139).
Без коментарів.
- „Що мене лякає? Мене й моїх ровесників і колег, гадаю, також, лякає цілковите відособлення, зависання в порожнечі та загроза залишитися в пам’яті тих, хто прийде після нас, під маскою, яка нам здається нікчемною. У нас немає ні читачав, ні приятелів. Я вже бачу зарозумілу посмішку впевнених у собі та у власних переконаннях теоретиків: ось бо поет визнає свою злиденність, свою самотність. Ні, не страшна відсутність читачів, гідних, щоб до них промовляти; пустка навколо нас зовсім не свідчить, що нам нема чого сказати; мене заспокоює думка про наступників, яким вдасться зрозуміти наш шлях і визнати, що він не був найлегшим. І якщо ми чогось боїмося, то лише тому, що не впевнені, чи той «товариш з майбутнього» зможе розпізнати наші обличчя під дивакуватими ярликами, які чіпляли на нас з одного й іншого боку, легковажно вважаючи своїми й ще більш легковажно відкидаючи“ (Там само, с. 141-142).
Мудре і сумне спостереження. Діалог між поколіннями здебільшого зринає не завдяки, а всупереч. Так є, і нема на те ради…
- „Те, що любить гуманітарій, у сучасному укладі занедбане й приречене на загибель: загальна освіта є фікцією, мистецтву нема для кого існувати, мільйони людей позбавлені доступу до того, що для гуманітарія є сенсом існування“ (Там само, с.142).
У 1936 році цей лист було надруковано. Чи щось змінилося на краще? Ні, лише погіршилося. І що робити, за Сервантесом: «Нехай ми і продулися, тасуй карти знову»…
- „(…) література є для мене чимось органічним, у що людина вростає, ми пишемо на противагу тому, що хочемо виправити, бо вона, на нашу думку, погано функціонує, а без того забави немає“ («Взаємні порахунки», с.205-206).
Без коментарів.
- „Багато талантів, проте одноденок. Кастрована ідеологія мститься. Заснована на довільності, на рекламних враженнях критика не може виховати великих людей“ («Дві фальші et co», с.359).
Власне, ця думка є одним із пояснень, чому література втрачає свою роль. Якщо це не приреченість, то констатація безвиході…
- „Сенс мистецтва є для мене суто приватним, усе інше, – впливи, пам’ять про себе, вартість як предтечі, – то царина, де все часто залежить від випадку, а не від хисту митця. Тому прагнення єдності слова і дії, хай навіть мети ніколи не буде досягнуто, заслуговує на повагу“ («Про брехню», с.371).
Без коментарів. Мудро.
- „(…) будь-яке письменство у своїх глибинних мотивах є актом, за допомогою якого письменник наближається до усталення власного місця у світі“ (Там само, с.371).
Добре сказано.
- „Маєте письменника, то тіштеся. Шляхетні ж біографії залиште тим авторам, рахітична творчість котрих потребує милиці легенди“ («Ким є Ґомбрович?», с.409).
Додати нічого. Сильно сказано. Це нашим „квазіпатрійотам“, які ніяк не хочуть визнати, що біографія поета. навіть відразлива, не може стати моральною перешкодою для пізнання таланту останнього…
Звичайно, що цих „вибіркових“ цитувань могло бути й більше. З деякими міркуваннями я не зовсім погоджувався. Деякі просто сприймаю як даність, яка поза можливостями мого досвіду. Але найголовніший мій висновок, який я повторюю вже – такого рівня мислителя українська література ще не мала. Не вдаюся до дошукування причин, – чому не мала. Колоніальний статус є якщо не частковою, то серцевиною причини. Але цей досвід пізнання, означений іменем Чеслав МІЛОШ, ми повинні не тільки знати, але й увібрати в себе, аби мати мужність і мудрість іти далі…