Першого грудня відійшов у вічність Євген Сверстюк. Про таких, як він, говорять «світила», «мислителі», «пророки», «борці», «моральні авторитети». І жодне з цих визначень не буде перебільшенням. Та передовсім це людина честі й невтомної праці. До останніх днів він продовжував писати, виступати з промовами, спілкуватися з журналістами.
І кожну його працю, виступ, інтерв’ю можна розбирати на цитати, дивуючись їх влучності. Читомо також вирішило відібрати 20 цитат пана Євгена про націю, мораль, любов, духовність, творчість тощо.
Обдарованість любов’ю – то головний вимір людини. Здатність любити, плекати любов у собі, в дітях, в навколишньому світі – то турбота найголовніша. Це творчий дар!
З есе «Любов, яку ми успадкували»
Єдина безпрограшна позиція людини – чесна.
Зневіра – один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою.
Тільки з доброти і любові щось росте. У гонитві за матеріальним люди ніколи не досягнуть згоди і не взнають власного покликання. Цей шлях плаский і нівечить особистість.
Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду. Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці. Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.
Покоління, яке не прагне змінити життя – хворе покоління.
Нинішнє філософське формування того ж питання: «здаватися чи бути» так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.
Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь.
На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає. Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.
Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любові, що надає людині справжності і енергії, додає їй відваги бути. Історію творять хоробрі серця…
Один в полі воїн — це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших.
Сайт Ініціативної групи «Першого грудня»
Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.
Під благодатним українським небом усе буйно росте. Особливо бур’ян, коли його не виполювати. І гори сміття, коли не прибирати.
Суспільство без віри і любови втрачає здатність розрізняти добро і зло.
…починати треба з себе. В моральному приниженні ми на самому дні. Підніматися вгору важко, але радісно».
Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба.
З есе «Духові джерела української літератури»
Ми мусимо знову навчитися називати речі своїми іменами, щоб осмислити себе у світі — щоб знайти у ньому нових друзів.
Із збірки праць Євгена Сверстюка «Собор у риштованні»
Але якщо люди в полоні, то полон робить з усіх полонених. І це вже не національні риси, а те, що деформує людину і деформує націю.
Втрата рівня — це вже розрив. «Маленькі вибухи» під час війни, маленькі спроби говорити своїм голосом – майже в кожного з великих письменників. Усе це було задушено після війни – і ми мали квітуче болото застою.
У будь-які часи, за його словами, є люди, які повинні ошляхечувати суспільство. Їх небагато, і вони здатні відстоювати свою думку, писати не те, що прийнято, а що справді потрібно, важливо, не фальшивити й не розмінюватись. Хоча б в ім’я принципу, який дає право залишатися людиною або не залишатися.