У житті Тараса Шевченка багато містичного й загадкового. І, здається, можна писати великі й не просто многослівні, а серйозні речі про будь-який елемент у його житті. Чомусь воно зовсім не схоже на життя інших великих письменників, у яких – просто біографія. А в Шевченка вона неначе зашифрована.
ОДИН РІК У ДОЛІ ШЕВЧЕНКА
І В ДОЛІ УКРАЇНИ
Мені б хотілося ще раз сказати про рік високого сонця у
житті Тараса Шевченка, про той один рік, який змінив духовну атмосферу України на століття і який зіграв фатальну роль у його особистому житті. Це 1845 рік.
У житті Тараса Шевченка багато містичного й загадкового. І, здається, можна писати великі й не просто многослівні, а серйозні речі про будь-який елемент у його житті. Чомусь воно зовсім не схоже на життя інших великих письменників, у яких – просто біографія. А в Шевченка вона неначе зашифрована. Але я обмину ці загадкові моменти, а візьму елементарно те, що ви бачите, розкривши «Кобзар»: 1845 рік – «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «Посланіє», «Давидові псалми», «Заповіт» – весь дух Шевченка в один рік, навіть в одну осінь.
Ми звикли відзначати великі дати (дата народження, датас мерті), але ж ми знаємо, що дуже часто це випадкові дати.
Є більший сенс відзначати дати великих подій у сфері духу. Є, наприклад, у світі пам’ятники одному віршеві (Р. Кіплінга «If»). Я ж думаю собі зараз про пам’ятник одному рокові у житті Тараса Шевченка. Це був рік надзвичайний. І підхід до нього я би почав від такого заспіву:
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
Ніколи Шевченко і Гоголь не були друзями і навіть знайомими. Ніколи вони не зустрічалися, і, гадаю, що не тільки не перехрещувались, а й не могли перехрещуватися їхні шляхи, якщо говорити про ті шляхи, що пролягають у низинах. Але на верхів’ях вони схрещуються. І зовсім не випадково, що потім, у сорок шостому році (Гоголь напише «Вибрані місця з листування з приятелями», а Шевченко в Кирило-Методіївському братстві потрапить в око жандармів). Того й другого зустріне Росія холодним поглядом. І на обох зовсім по-різному, але раптом налетить предтеча російського большевизму В. Бєлінський, напише більш ніж злий, «дружній» лист «Письмо к Гоголю» і лист до Аннєнкова про Кирило-Методіївське братство, про Шевченка у брутальних виразах.
Не хотів би ще раз засуджувати постать, до якої можна мати різне ставлення, бо не весь Бєлінський зводиться до тих двох листів, але хотів би сказати, що якийсь дух об’єднував поетів, які з’єдналися на ґрунті християнської проповіді. Іноземцям, мабуть, важко зрозуміти, як можна було судити це братство в імперії, де імператор – християнин, і де релігія є загальною, як можна було судити Кирило-Методіївське братство, яке жило під гаслом євангельським «Пізнайте істину – й істина звільнить вас». Але судили. І мали рацію, що судили, тому що активне, діяльне християнство було протиставлене фарисейському. І на ґрунті цього активного, діяльного християнства велася, власне, робота молодого гуртка ентузіястів, які з’єдналися біля Шевченка.
Мені здається, що мало в нас осмислене те явище, що було в Київі знаменного 1845 року. По-перше, кожен виступ Шевченка був вибухом. Вибухом у свідомості. Не будемо мати ілюзії, що це була проповідь перед народом, — це було читання віршів у невеличкому колі. Але я думаю, що великі й не повинні читати віршів, як на більшовицьких картинах, перед кріпаками. Великі повинні читати свої великі твори передусім серед великих, які здатні зрозуміти. І щасливою є обставина, що Шевченко мав навколо себе таке сузір’я.
Власне, в чому творився переворот у свідомості, в оцій сумирній Україні? Як з’являлося народолюбство? Поет довів народолюбство до принципу, до націоналізму, який твердо усвідомлює, де ми, а де ворог. І показує ворога там, де не прийнято було говорити. Він піднявся до активної проповіді любови до ближнього і до людини. Його націоналізм на диво з’єднався із духом інших народів і їх боротьбою, бо навряд чи хтось до Шевченка зміг би подумати, що на Кавказі є частка нашої крові, пролитої не за Україну, а за її ката. І навряд чи хтось зміг стати на боці одвертих ворогів імперії:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!
Навряд чи хтось міг підняти єретичну, антицерковну думку до такого протесту, як у «Єретику»:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
А візьмемо «Посланіє», яке стало основою для патріотичного виховання цілих поколінь. Народ завжди відчував дух цього «Посланія», дух великої любови, якої не знала українська поезія, і не певен, чи знала якась інша.
А потім – і дух відповідальности. Прийнято говорити: Шевченко оспівує важку долю української дівчини-покритки. Не те він оспівує! Наймичка все життя несе в собі кару, все життя. Мовчки, із гідністю, і відчуває, на що вона має право і на що не має права. Того духу відповідальности не було в українській поезії до Шевченка, який уперше заговорив про відповідальність за гріхи свідомі й несвідомі у «Великому льоху» – в тих душах, що караються, і в «Посланії», і в інших творах, що народилися 1845 року.
Хотів би звернути увагу на такі речі в творчості сорок п’ятого року, про які найменше в нас говорять. Прийнято читати Шевченка і взагалі те, що пов’язане з великими духовними проблемами, так, як читає школяр літературу, де складні формули пропускається, читається лише текст. А в тій формулі – головний зміст. А ще прийнято пропускати епіграфи. І пересічний наш читач традиційно в совєтському дусі і досі пропускає епіграфи, в яких і є серцевина твору. Зверніть увагу на ці епіграфи:
«Єретик» –
Камень, егоже небрегоша
зиждущии, се бысть в(о) главу угла:
от Господа бысть сей, и есть дивен
во очесех наших.
Псалом 117, стих 22.
Комедія «Сон» 1844 року –
Дух истины, егоже мир не
Может прияти, яко не видит его,
Ниже знает его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
«Посланіє» –
Аще кто речет, яко люблю Бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.
Соборно(е) послание Иоанна.
Глава 4, стих 20.
Ми мало думаємо над цими речами. Я не знаю у світовій літературі кращої інтерпретації цього глибинного християнського виразу про любов до Бога і до брата, як у Тараса Шевченка.
«І звідки це?» – ми можемо запитати. Шевченко говорить не як поет до читача. Шевченко говорить як той, хто має право. Ніхто в українській історії до Шевченка не міг би сказати:
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили,
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Дуже непоштивий вираз щодо нашої історії… Чи хтось ще так міг би сказати:
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Або:
Тяжко, тяжко мені стало.
Так, мов я читаю
Історію України.
Хто міг би сказати таку правду? Які джерела Шевченкового максималізму, який ми сьогодні заплямкали і геть забули? Він став для нас деклямаційною фразою.
І хочу звернути вашу увагу на оцю низку малих, непримітних, здавалося б, непримітних у 1845 році написаних віршів – «Давидові псалми». Мало хто написав щось путнє про них. Але нам треба осмислити ці поезії як річ надзвичайно цікаву і за формою, і за змістом.
Багато хто писав на мотиви псалмів, але все це не йде ні в яке порівняння із перекладами, які дав нам Шевченко. Чому? По-перше – лаконізм. Почитайте псалми і переспів Шевченка – і побачите, що це не є переклад тексту. Це є річ, яка була в дитинстві посіяна, яка жила з ним і яка, нарешті, в час його зеніту спалахнула. Малий хлопчик Тарас над покійниками читав Псалтиря. То була його висока школа поезії і школа духу. І коли примітивні коментатори говорять, що от, мовляв, бачите, як мучився хлопчик – мусив читати Псалтир, – вони нічого не розуміють. А саме це було надзвичайно великою школою. І зважте, що епіграфи із цих псалмів, або мотиви із цих псалмів перейшли в головні твори Шевченка 1845 року і пізніше. Що ж це за псалми, і чим вони були для Шевченка?
Те, що ми навчилися чесно мислити, що ми навчилися вимогливо мислити, вимагати від себе відповідальности за те, що зробив, і за те, що подумав, – тільки з Євангелії.
І тільки Євангелія було школою цього духовного максималізму. І Шевченко прийшов як той, хто запліднив українську літературу цим моральним максималізмом, оцим високим духом.
Нинішній рік є роком великого шевченківського ювілею, бо ж саме наприкінці 1845 року зароджувалося навколо Шевченка сузір’я, яке височить над століттями української духовної культури. І в нас немає ніякого сумніву, що без Шевченка не могло б виникнути самої ідеї Кирило-Методіївського братства. Тільки він запалив цих молодих людей, сповнених ідеалізму, ентузіязму, тільки він їх підняв і об’єднав своїм поетичним словом.