Колись чи не всі фотографи дурили малечу: мовляв, дивіться уважно на фотоапарат, звідси ось-ось має вилетіти пташка…
Валерій Інютін любив повторювати таку приповідку не тільки дітям і дорослим, а й космонавтам, маршалам (саме так: його шанував наш земляк, маршал авіації Сергій Руденко) і генералам, не кажучи вже про секретарів райкомів і обкомів партії. І може через те знімки провінційного чернігівського фотокора не сходили зі сторінок московських найтиражніших видань, таких як газети «Правда», «Комсомольская правда», «Сельская жизнь», «Литературная газета», київських «Радянська Україна», «Молодь України», журналу «Огонек».
Він, вочевидь, подумки згадував про ту невидиму пташку і коли знімав наші придеснянські краєвиди, і вони, ті чорно-білі «фотки», пахли навесні талою водою і вербовими котиками, влітку свіжоскошеним сіном та холодною м’ятою, восени медовими сливами, а взимку, звісно, найсічневішим снігом та сосновою живицею, в них чулися і тихе шемрання дощу, і шаленство громів у літніх грозах…
Не маючи жодної спеціальності, він був прекрасним самоуком-фотографом: перші знімки опублікував в обласній газеті «Деснянська правда» ще семикласником, а після школи став наймолодшим у її редакції. «Дружив» з фотоапаратом навіть в армії: там, у Ташкенті, доля звела його з народним поетом Узбекистану Гафуром Гулямом. «На жаль, не лишилося в мене моєї ж плівки з «карточками» цього поважного аксакала», — бідкався Валерій. А ще заприятелював зі своїм ровесником Євгеном Гуцалом, який деякий час працював у чернігівській молодіжній газеті. Оскільки той мешкав на квартирі і йому вже достобіса обридли їдальні, мама Валерія не раз підгодовувала смачним домашнім борщем майбутнього класика нашої літератури.
Він мав красиву дружину і двох чарівних доньок, численних друзів, але залишався самітником, частенько «тікав» із міста. Якось він приблукав і в моє село, де ми не один раз гостювали у моїх батьків, завернув до нашої оселі. Але тоді, в неділю, мене там не знайшов, отож, сівши на лавці під хатою, при ще пекучому вересневому сонці, поснованого першими павутинками бабиного літа, довго розмовляв з моєю мамою… Про що? Шкодую, що я не спитав тоді ні в мами, ні у Валерія. Тепер вже пізно — їх не стало в один рік, півтора десятиліття тому…
Тоді ж сфотографував і мою п’ятирічну племінницю Оксану, яка долітувала свої останні дні у бабусі: побачив за хатою велетенську, мовби Говерлу, купу гарбузів, і посадив її поруч… Надрукували той знімок у багатьох газетах.
На жаль, Валерій не видав жодного свого фотоальбому, а ті чудові фотографії, що друкувалися у численних газетах (за давністю вони пожовтіли, а фарби на сторінках розпливлися), уже не повторити в інших виданнях…
Однак пташка, що вилетіла з його чарівного об’єктиву, ще літає над нашою Сіверянщиною. І, дай Боже, колись її упіймає котрийсь молодий фотохудожник, такий же талановитий, як фотомаестро Валерій.
Володимир САПОН
Чернігівщина