Іспанія… Скільки в цьому слові любові і жаги, пісні і танцю, моря і кориди! Якщо про цю країну нам і було колись щось відомо з часописів чи улюблених кінострічок, то зараз вона, як і багато інших держав, стала для моїх земляків рідною домівкою.

Більш ніж десяток років їдуть заробітчани в цей благодатний край. І зовсім не в пошуках пригод, а заради великого бажання поправити становище; допомогти дітям, онукам і хоч трохи підтримати батьківську старість. Дійсність, якої не обминути; люди залишають за порогом минулого свої найщиріші почуття, кидаючи долю під колеса безжалісної фортуни. Медики та юристи, вчителі та інженери, технічні та романтичні (як у народі кажуть, “цвіт нації”). Навіть діти, щойно закінчивши школу, – всі тут. Згідно з офіційними даними, на території цієї сонячної держави проживає півмільйона українців. Тільки в містечку, яке налічує 300 тис. населення, нас – 12 тисяч. Відрадно те, що на кожному кроці зустрічаєш близьких тобі людей. Із нескінченного натовпу повсякчас виринають знайомі обличчя. Люди спілкуються, товаришують, допомагають одні одним не тільки словом, а й ділом. Дні за днями злітають у роботі, та коли настає неділя, то місцем відпочинку душі та серця для кожного християнина є церква Матері Божої Параманної.

Саме в ній і відбулося знайомство з цією людиною. Відправа розпочалася як завжди. Із самого початку погляди багатьох були прикуті до літнього чоловіка, який сидів у лаві поруч. Струнка постава, інтелігентність, ще не зовсім сиве волосся й обличчя, яке вражало. Риси були такі рідні, що, здавалося, ми могли бачити його раніше.

А очі… Такі очі міг мати лише УКРАЇНЕЦЬ. Хори прославляли Бога, і з першого слова чоловік тремтячим голосом чистою українською мовою приєднався до них. Нота за нотою обривалися гірким плачем, здригалося тіло, непрохані сльози вмивали обличчя. Напевно, досить болю зазнало серце за літа?! Протягом усієї Служби Божої чоловік не міг заспокоїтися. Плакали разом із ним і ми. Кожен про своє… І яким велелюдним було здивування, коли отець Віктор оголосив, що в храмі присутній пан Ярослав Фетерига – славний син українського народу, один із борців за незалежність, національний герой. З пізніших розповідей останнього ми дізналися, що він уродженець села Верхівці (колишня назва Райтаревичі). Коли йому виповнилося сім років, родичі переїхали до Львова. Єдиний син у батьків неодмінно мав стати столярем. Батько мав двох челядників при верстаті й жили вони не зле. Тож бажали, щоб син перейняв батьківську справу. А ще хлопчикові добре давалося вивчення іноземної мови, і мама наймала викладача, щоб той вчив сина німецької. Але не так сталось, як гадалось…

У 18 років, ще зовсім юним створінням, нікого не попередивши (а в той час він уже належав до спілки ОУН), таємно записався до лав дивізії “Галичина”. Став перекладачем у ранзі капрала (“на той час це була доволі поважна функція” – за словами пана Ярослава). Разом із військами ОУН пройшов усю війну від Бродів до Словаччини. Потрапив у полон до англійців і його відправили до Італії. Могутня сила сталінської влади тримала хлопців у полоні 2,5 року і ще рік в Англії, де відтягували час звільнення. Щаслива мить настала лише 1948 року. Оскільки вони були “ворогами народу”, назад дороги не було, відтак залишився в Британії, де всі роки прожив поряд із єдиною коханою дружиною Марією. Впродовж 27 років очолював Союз українців у Великій Британії. Усе своє сумлінне життя вів громадську та політичну діяльність.

Дружина Марія, хоч і була ірландкою, та почуття коханого чоловіка розділяла всеціло. Саме вона подарувала панові Ярославу “Кобзар”, з яким він ніколи не розлучається. Те, що написав Тарас, наче народжене для нього. На кожній сторінці життєвої Хресної Дороги нас чекають біль і страждання: втрата дружини та смерть доньки чорною смугою лягли на доленосні сторінки, завдавши глибоких ран серцю і душі… Зараз пан Фатерига живе в Іспанії разом з онуками.

Мабуть, немає куточка на землі, де б не пустили коріння наші співвітчизники. Протягом усього життя зі слізьми на очах і болем у серці згадують милу отчину.

Галина Дешева.