Олег Гончаренко. За Емінеску…до себе… (Співи-переспіви). Мелітополь.2012. – 212 с.
В молоді роки навіть ображалися, що на шпальтах літературної періодики не знаходиться місця для влучних рецензій на сірятину чи відверту графоманію. Наївно думати, що критики самі винуваті в цьому. Лише з літами збагнули, що глибоко помилися: війна з не цікавістю у красному письменстві – марна трата часу. Її носіїв не виправить ніяка критика, а твір, який справді вартий уваги, може залишитись поза нею.
І дали собі слово, що писатимемо лише про книги, які вкарбувалися у серце. До таких, на нашу думку, і належить нова збірка віршів і перекладів «За Емінеску…до себе…» Олега Гончаренка з Мелітополя Запорізької області.
Чому? За відповіддю далеко ходити не треба. І перш за все тому,що у римованих рядках відчувається рука справжнього майстра, який не може уявити себе без шукань. Адже саме такий висновок робимо для себе, коли ще раз думаємо про попередні книги автора. Бо не секрет, що збірки «Серце буття», «Храм голосів», «Петрогліфи», «Збірка вітанія», «Контражур натхнення» яскраво говорять про це.
Коли заходить мова про прагнення поета до пошуку і стильового експерименту, слід мати на увазі, що шукання попри всі творчі «штучки» (маю на увазі версифікаційне вміння) лише тоді досягне мети, коли буде пропущеним через серце творця. Образно мовлячи, поет, якщо він хоче по-справжньому здивувати свого поціновувача, мусить досягти того моменту, коли крізь серце проростає коріння теми, яку він обрав.
Нам здається, що Олегові Гончаренку це вдалося і ми маємо втіху від того, що до нас неповторно «заговорило» те, що на генному рівні жило у душі поета.
Вражає вже архітектоніка книги. Є певна логіка в тому, що її починають переклади віршів класика румунсько-молдавської літератури Міхая Емінеску. Згодімося, що вже в цьому маємо оригінальність. Бо звикли до того, що поети, добровільно одягнувши на себе шлею інтерпретаторського воза, спершу радують власним творінням, а вже після цього виплески натхнення доповнюють переспівами.
Та не лише це впадає у вічі. Зосередимося на ще одній деталі. Серед українських інтерпретаторів Емінеску були М. Рильський, В. Сосюра, Я.Шпорта, М.Терещенко, Т. Масенко, А.М`ястківський, Д.Павличко. І, зрозуміло, що кожен з них приносив щось своє, по-новому відкриваючи для нас світ натхненних віршів талановитого молдаванина. Здавалось би, що на такому тлі інтерпретації Олега Гончаренка не будуть такими привабливими. Та… Вже з перших сторінок потрапляєш у вир перекладів, який не відпускає від себе. Не можуть не зачудувати знахідки інтерпретатора. За браком площі наведу лише деякі з них. «Стає там людська непогасна надія», «вдивляються люди у далі крізь туман» (вірші «Надія»). Вдалі фрази можна знайти і в інших інтерпретаціях. Але зумисно не будемо цього робити, а процитуємо тільки окремі рядки із сонетів, перекладених Олегом Гончаренком. «Поволі плавлю думку тугоплавну», «Мені – тому, що тужить по теплу». «Коли вже не сприйняв розмаю розум». Коли ще раз перечитував сонети, то знов спало на думку: якщо поет-перекладач зумів передати колорит епохи і при цьому зберегти власну творчу індивідуальність, то він витримав іспит словом. В даному випадку можна говорити, що інтерпретатор впорався з цим над завданням.
Запитаєте, мабуть: а до чого така настроєність рецензента? Та про те, що переклад (якщо він відповідає цьому означенню) не тільки має зберігати дух та настрій оригіналу, а й передавати світовідчуття інтерпретатора його творчими засобами.
І не буде вочевидь перебільшенням твердження, що Олег Гончаренко на «відмінно» зробив усе. Принаймні, про таке думається.
Ще більше утверджуєшся у цій думці, коли перечитуєш наступний розділ книги. «Осінню молдавеняску» теж склали переклади. Але цього разу із творів молдавських поетів, які ближчі до нас у часовому вимірі, це – Андрій Лупан, Павел Боцу, Богдан Істру, Петру Задніпру, Агнеса Рожка, Лівіу Даміан, Георге Вієру та інші. До речі, творчість декого з них уже знайома українському читачеві завдяки подвижницькій праці І.Драча, Д.Павличка, Б.Олійника, В.Забаштанського, Т.Коломієць. До цього почесного ряду можна додати імена Віталія Колодія, Миколи Бучка, Петра Засенка, Бориса Шлапака, Василя Ваксмана, Станіслава Стриженюка… Звісно, що кожен по-своєму ішов до пізнання творчості тих чи інших поетів. І цей шлях сфокусувався в інтерпретаціях. Можливо, у певних моментах втрачено авторські образи та алітерації. Можливо… Але такий висновок можуть зробити лише ті, хто досконало знає мову. Таких серед поціновувачів красного письменства, на жаль, є меншість. І більшість доводиться говорити про те, як авторові перекладів вдалося сумістити свій стиль з манерою мислення автора оригіналу. Бо хочемо того чи ні, але саме це виходить на перший план. І якщо не оцінювати з цієї точки зору, то мусимо сказати, що Олег Гончаренко тут виявився на висоті, намагаючись «намріяти нову філософію, нову реальність на власну душу». Хіба ж не підтверджують це рядки: «Додасться на новій сторінці книжній нова строфа, як істинна нага» (А.Лупан), «і навіть цей чортополох, що мов жебрак, колючу руку простягає край дороги» (М.Боцу), «чим складніші пісні, тим гірші» (Г.Вієру)?
А далі у книзі йде розділ «до себе», в якому зібрано оригінальні вірші поета з Мелітополя на молдавську тематику. Ця глава збірки є невеликою за обсягом , але місткою. Всього лиш 24 вірші (більшість з них вже з`являлася у попередніх збірках поета), але вони дають можливість збагнути сенс їх появи. Та перш за все згадаємо, що мати поета мала молдавське коріння, чого він не приховує. Але за очевидним маємо і глибинне. У свідомості поета все химерно переплелося і він відверто говорить: «Молдови якби не було, не став би і я українцем». На перший погляд це звучить дещо крамольно і дещо незрозуміло. Але не будемо уподібнюватися доскіпливому риторові і дорікатимемо поетові за неіснуючі гріхи, а спробуємо збагнути його і з дивом завдяки поетові укотре зрозуміємо, що у кожного є свій шлях до себе і кожен мусить самостійно продиратися крізь колюче терня долі, аби дійти до суті. «Ось-ось настане плодоносить час … Не варто, може, підливати знов помиї?»
Цитування вдатних висловів можна продовжити, бо, на щастя, їх у невеликому розділі вистачає. Вони, між іншим, достеменно засвідчили, що Олег Гончаренко залишається поетом-романтиком, поетом-ліриком, який тяжіє до сповідальності. Ота жага до відвертості у нього своєрідна, бо доводиться пробиратися крізь психологічний простір, де сусідують простір і рух. Може саме через це так й хочеться припадати до криниці оригінальної творчості поета?
І через це вже не звертаєш уваги на розділ «Цитати на тему». Під однією обкладинко зібрано уривки з відгуків Н.Знайдлер, В.Зотової, М.Саклакової, О.Дунаєвої, В.Гудзя, М.Рибки, А.Мартинюка. Неоригінально! Так нині часто подають. А на фоні того, що Олег Гончаренко заявляє про себе як про вічного експериментатора такі кроки до славослов`я тільки псують імідж.
А завершимо ці роздуми про нову книгу поета ще одним розмислом. Підштовхнув до нього сам автор у короткій передмові до книги. Він говорить, що «переступивши за межу п’ятдесятиліття ,… кожну роботу робиш, розуміючи, що це – своєрідний звіт перед людьми і Богом». Якщо з цієї точки зору оцінювати новий доробок віршотворця та інтерпретатора, то можна сказати, що він вдався. Бо переклади й оригінальні твори, про які вже йшлося, підтверджують це.
Олег Василиши
Ігор Фарина
Кременець-Шумськ