Догорає барвами осінь у Росохачі – мальовничому селі на Чортківщині. Та осінь вже дихає зимовим памороззям, де-не-де позолота залишилась лише на он тих деревах, що на самісінькій горі – у Росохацькому лісі. Саме під тою горою стоїть чепурна хатка, де живе вже старенька 85-річна жінка – Ганна Сапеляк – мати відомого дисидента і поета, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Сапеляка. Саме звідси, з цього порогу починався його шлях у буремне життя, сповнене бунтарького духу і такої ж жаги до правдивого поетичного слова. Життя, яке провело чітку лінію навпіл у його долі: тюрма, заслання, забуття і визнання після повернення на волю. Кожну частику цього болю прожила зі своїм сином його мати. Серце її краялося навпіл, коли вона бачила виснаженого, але незламного Степана у тюрмі, і те серце краялося від радісного щему у 2010-му році, коли він, уже відомий письменник, пафосно і помпезно, так, що все село висипало на вулицю, відзначав її 80-літній ювілей. Він ще встиг низько вклонитися матері до землі, привезти їй відомих артистів з Тернополя і влаштувати справжнє свято, якого ще Росохач не бачив. Через два роки його не стало.
Сьогодні Ганна Сапеляк – наша гостя і вона поділиться спогадами про життя, про сина, про найсокровенніше.
«Я думала, він вірші дівчатам пише, а то були листівки антирадянського змісту»
У загальноосвітній і музичній школах Степан вчився дуже добре, його тягнуло до літератури й історії. Вчителі надсилали матері листи з хорошими відгуками про сина. Пані Ганна знала, що Степан пише вірші, хоча він їх читати ніколи не давав. Може встидався ще тоді того свого юнацького віршування?
– До нас часто приходив сусід Володя Мармус, з яким Степан дружив, – розповідає Ганна Сапеляк. – Ото вони якось сидять в кімнаті, щось пишуть, тихо говорять. А я все хотіла допитатися: що вони там обговорюють? Прийшла, та й кажу: «Ви, хлопці, певно, до дівчат клинці підбиваєте, мабуть скоро будете женитися?». А Володя жартома відповідає : «Ні, цьотко, не будем, бо ми ще не заробили на макентош». Сходилися вони дуже часто. Хіба ж я знала, що складають вони листівки антирадянського змісту?
Ганна Сапеляк навіть здогадки не мала, що десятеро сільських хлопців, в тому числі і її Степан, вже організували «Росохацьку групу», прийняли у лісі присягу перед образом Святої Богородиці, де поклялися «вірно служити Україні і боротися за її незалежність». Йшов 1973-тій рік… Це були часи, коли за саме лише слово «незалежність» можна було загриміти до тюрми надовго. Хлопці-відчайдухи з Росохача добре знали про це, але були вірні своїй присязі і свідомо йшли наперекір тодішнім устроям. Мало того, члени групи збиралися йти у збройне підпілля. Вони збирали зброю (мали два пістолети, карабін та обріз), тренувалися в лісі користуватися нею. А у ніч проти 22 січня 1973 року у Чорткові провели акцію із викликом тодішньому режимові: встановили чотири синьо-жовті прапори та розвішали прокламації до 55‑ої річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради в Києві. На ранок чортківські партійні чиновники жахнулися: на більшості державних установ в центрі міста замість червоних прапорів майоріли жовто-блакитні.
– 19 лютого до нашого будинку під`їхало сім «бобиків». Разом з працівниками КДБ до хати зайшли двоє представників сільради, двоє – з медпункту і воєнком, – пригадує той день Ганна Сапеляк. – Невідомий відрокомендувався: «Я старший слідчий КДБ по Тернопільській області, дозвольте нам провести обшук по листівках і літературі, які можуть знаходитись у вас». Я спочатку думала, що то якась помилка. Які листівки можуть бути в моїй хаті, звідки? І вони щось шукали, перевертали. Книжок в нас дійсно було багато: Степан багато читав, бо готувався до вступу в педучилище, потім – в університет. Зі стриху вони винесли стоси літератури і кожного дня в хаті сиділи кадебісти з понятими і перечитували кожну сторінку, кожен рядок. Особливо звертали увагу на те, що було підкреслено.
Я плакав ув осінні зливи,
А листя путало петлю…
С. Сапеляк.
Навіть під час обшуків, які тривали два місяці, мати не здогадувалась, яка небезпека вже чатує на її сина. Вона не знала, що уже давно він вибрав дороговказом свого життя волю і боротьбу за неї. Це був його свідомий вибір, як і усіх десятьох росохацьких хлопців-патріотів. Інакше і не могло бути. Степан ще маленьким чув тихі розмови від старших людей про криївки у лісі, про повстанців, про їх нескорений дух. За що вони боролися? А чому ж так склалося, що Україна і досі в московському зашморзі? Хто, як не я, має боротися за віру і правду, за свою землю? Такі от думки не полишали юного хлопця, кликали до боротьби, яку б ціну не довелось за це заплатити…У 20 років він надіслав до видавництва збірку поезій, яку один із рецензентів охарактеризував як «націоналістичну», а після чергових арештів (Ігоря Калинця та ін.) написав відкриту заяву на ім’я тодішнього Генсекретяря КПРС Леоніда Брежнєва та Першого секретаря КПУ Володимира Щербицького, у якій висловив незгоду супроти арештів та свавілля української інтелігенції.
– Спершу мені кадебісти нічого не казали, що підозрюють Степана, – продовжує розповідь Ганна Сапеляк. – А в селі вже люди «гуділи». Йду якось із церкви і каже мені одна жінка: «А ти чула, що в Чорткові прапори розвісили жовто-блакитні? І хто ж то таке зробив? Тепер їх, певно, розстріляють». Приїзжає Степан зі Львова, розповідаю йому, що таке сталося в Чорткові. Він на це нічого мені не відповів. Серце стрепенулося, коли згодом мої «гості» в погонах почали розпитувати мене про сина: де навчається, де живе, як часто приїзжає додому, з ким спілкується. А потім – як сніг на голову: дізнаюсь від начальника Чортківського КДБ Мальцева, що Степана заарештовано і він у слідчому ізоляторі в Тернополі. Розповів і за що його заарештовано. То от хто розвішував прапори у Чорткові! От що вони з Володею писали у кімнаті мого будинку! Я готувалась до найгіршого. Згадалися тоді слова односельчанки, яка сказала, що за таке буде розстріл. Я схопилася за голову! Чесно скажу, зла я тоді була на Степана. Ну нащо він наробив такої біди і собі, і всій нашій родині? В селі швидко про все дізналися. Люди відвернулися від нас, почали сторонитися і зовсім перестали спілкуватися, навіть не віталися. Йду вулицею, а знайомі роблять вигляд що не бачать мене і втікають. Це було боляче. Але не так страшно, як те, що чекало попереду. Я поїхала в Тернопіль шукати сина і вияснити: яке ж покарання чекає на нього?
Сільська жінка блукала вулицями Тернополя у пошуках сина. Правдами і неправдами вона таки потрапила за вказаною адресою до будинку КДБ, де в ізоляторі знаходився Степан. Їй порадили найняти адвоката. А де шукати його, адже ніколи не мала справи ні з судами, ні з міліцією? Але знайшла. Захищати зголосився один тернопільський адвокат, до якого пані Ганну скерували знаючі люди. Перше, що запитала жінка у нього, це те, яке покарання понесе за скоєне її син? Адвокат Кацнельсон відкрив кримінальний кодекс і сказав: найменше – це 8 років, найбільше – 12-ть.
– Коли я почула це, зітхнула з полегшенням! Хай хоч і 12 років, але не розстріл!, – емоційно розповідає Ганна Сапеляк.
Кого не клич. Порожні очі
й нема віддушини в мені…
С. Сапеляк
«Покаяльну заяву Степан відмовився писати»
Суд йшов довгих сім місяців. Усі ці дні заплакана і згорьована пані Ганна провела у коридорах кадебістів, прокуратур і судів. Степан відмовився від адвоката, і це ще стало одним ударом для матері. Хоча вже потім її просвітили, що у цій справі його роль була б формальністю. Вирок прозвучав у вересні 1973 року. Тернопільський обласний суд присудив йому 5 років колонії і 3 – заслання.
Через два роки перебування в таборі у селищі Кучино, Пермської області, з`явилася можливість повернутися на волю. У кадебістів було багато прийомів для політзеків, як впливати на підсвідомість. Степану Сапеляку, наприклад, обіцяли після виходу на волю видати збірку поезій, поновити навчання в університеті, влаштувати на роботу. Для цього хлопця спеціально привезли в Тернопіль, водили вулицями і показували: яке ж то воно гарне радянське життя! Звичайно, у молодої людини після цього мала б з`явитися спокуса до волі. Умова була лише одна – написати покаяння до тодішнього уряду, попросити помилування. Степан відмовився. Тоді кадебісти спробували ще один прийом – привезли маму і родичів до нього в тюрму. Там рідні жили два тижні і мали переконати «політзека» покаятись і забути все як страшний сон. Знову – відмова і слова, адресовані мамі: «Якщо я це зроблю, то зраджу найперше собі, потім – своїм товаришам, які теж сидять по тюрмах. Ти цього хочеш, мамо?».
– Я відповіла: ні, ти не маєш права зрадити їх, і так ніби благословила на долю, що чекала на нього, – стривожено продовжує розповідь Ганна Сапеляк. – Подумала: хай так буде, я нічого змінити не можу, головне, що мй син живий і здоровий. Адже кадебісти привезли нас сюди, бо збрехали, що він дуже хворий. Я боялась лише одного: щоб він не збожеволів, бо чула, якими «ліками» «лікували» в зоні. Але лікар з Тернополя, який їхав з нами в потязі, зізнався мені, що Степан голодує і в нього є проблем із печінкою.
Бунтарський дух Сапеляка проявився сповна і в ув`язненні. Він не сидів тут склавши руки. Боротьба продовжувалась. Тут він брав активну участь у концтабірному русі Опору, зійшовся і познайомився з багатьмя політв`язнями із різних куточків тодішнього СРСР.
На засланні, де відбував останні роки ув`язнення, мати навідала сина. То був важкий шлях і дорогий: щоб доїхати туди, довелося продати корову. Потяг, потім літак, потім – корабель… І ось та сама адреса що й на листі. Але що це? Якийсь перекошений хлів… Але то було помешкання Степана, за яке він ще платив господині.
– Баняк, горнятко і ложка – все, що було в мого Степана з посуду, – каже пані Ганна. – Під стіною – стіл, якийсь лежак, а з дірявої стелі капає вода. Дивлюся, а під столом купа книжок. Враз мені згадалася та картина з обшуками в нашому домі. Я в руки сплеснула і кажу: «Сину, ти знову за своє! За ті книжки тебе посадили, а ти знову їх назбирав!». І плачу так, аж ридаю. А він заспокоює: мамо, каже, іншого вибору в мене не було з житлом, а без книжок я не можу, заспокойся.
Довгими ночами снилося матері, що син повернувся і його життя налагодилося. Так воно і сталося. Колишня радянська система відібрала у нього батьківщину, поселивши у1983 році «під гласним наглядом» КДБ у село Безлюдівка на Харківщині. А вже наступного року молодий поет за книгу віршів «День молодого листя» був прийнятий до Міжнародного Пен-клубу. Він не покаявся, не став на коліна перед системою, а зберіг вірність своїй совісті і склав цей іспит на «відмінно».
Вірую…
Від псалму до псалму
караюсь, мучаюсь, але не каюсь
Вірую…
С. Сапеляк.
Те серце просякнуте терням бід і зцілене великими здобутками її сина – уже відомого поета, громадського діяча Степана Сапеляка. Сльози горя і розпуки обернулись на сльози радощів на материнських очах, коли у 1991 році дізналася, що її син реабілітований Генеральною прокуратурою «за відсутністю складу злочину» і того ж року прийнятий до Спілки письменників України. Коли у 1993 р. Комітетом з державних премій України за збірку поезій «Тривалий рваний зойк» йому присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики за вагомий внесок у розвиток культури. Коли у 2005 р. Указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня». А далі ще були інші премії, визнання за визнанням його поетичного таланту і… боротьба, без якої він не міг жити. Став головою Харківської філії Української гельсінської спілки і боровся, боровся…
Він став голосом Тернопілля у далекій Харківщині, де залишилась сім`я і частинка його самого. Харків трепетно шанує пам`ять нашого земляка, незабаром буде заснована і літературна премія його імені (спільний проект журналу “Золота Пектораль”, Харківської ОО НСПУ, Івано-Франківської ОО НСПУ… А от у нас якось не склалося. У рідному селі – навіть меморіальної дошки досі немає. Лише декілька друзів, таких як чортківці Володимир Погорецький, Олександр Стадник та письменник із Тернополя Богдан Мельничук намагаються привернути увагу літературної громадскості до імені Степана Сапеляка. Задумаймось! До речі, головний редактор журналу “Золота Пектораль” Володимир Погорецький зараз “виписує” положення про літературну премію ім. Степана Сапеляка, яке буде надруковане у ЗМІ, за свій кошт замовив і виготовлення меморіальної дошки, яку, сподіваємося всі, буде встановлено у рідному селі Поета на його день народження – 26 березня…
У 2010 році, на 85-річчя Ганни Сапеляк, на вулиці села Росохач з`явилося два автобуси. Звідти вийшли з піснями артисти, танцюристи, відомі письменники. Пані Ганна, яка побачила усю цю оказію, перелякалась, бо ж скільки то людей їй доведеться почастувати? Але це за неї зробили студенти кулінарного училища, які винесли на подвір`я столи і почали сервірувати їх різними стравами і напоями. Попереду всієї процесії ішов сам Степан Сапеляк разом із Богданом Мельничуком. Ще здалеку, голосно, так, щоб усі чули, він почав читати вірш-посвяту матері. Пані Ганна вже точно не пригадає про що там йшлося, але були приблизно такі слова: «Мамо моя, ти стільки пережила через мене! Ти їхала потягами, летіла літаками, плила кораблями до мене і молилася за мене в тяжку годину. Я низько вклоняюсь тобі до землі і цілую твої руки!».
Судилась Матері важка доля – пережити чоловіка, Степана і його молодшого брата.
– Важкий я хрест несу, але на все воля Божа, і я мушу донести його до кінця, – сказала наостанок нашої розмови ця мужня жінка. І додала: – Бо хрест, що ніс мій син, був ще важчим.
P.S. Дякую за сприяння у підготовці матеріалу голові бюджетної комісії Тернопільської обласної ради, депутату цієї ради Олександрові Стаднику.
Ірина Мадзій,
с. Росохач, Чортківського району.
Фото авторки.
На фото: Ганна Сапеляк – мати відомого поета і дисидента Степана Сапеляка.
Світла Пам”ять панові Степану! Він давав мені рекомендацію в НСПУ, підтримував… Царство Небесне!