Ми чекали на неї і, як завше в таких випадках, пробували кожен дібрати якісь потрібні слова, віднайти «ключик» до співрозмовниці… А до нас підійшла висока струнка жінка з військовою виправкою – і вже буквально з перших слів відчулося: психологічного бар’єру в спілкуванні не буде. Взагалі, дружини загиблих у нашому місті – категорія особлива: вони не виставляють напоказ всього горя задля стороннього ока, не намагаються бути кращими, ніж є, і жодна не скаржиться на долю, котру цілком заслужено в якийсь момент так і хочеться назвати клятою.
Втім, це, можливо, на перший погляд все так здається. Хоча… Вони не просили до себе того, що сталося, і кожна просто вчиться жити з цим тягарем, що нависає над усіма днями життя гіркою безнадією. Олені Сахнюк теж ще потрібно буде багато часу, щоб навчитися жити з одним крилом – бо другим крилом був її Богдан. Синам Сашку і Богдану доведеться звикати до того, що слово «тато» у їхньому домі вже звучатиме як слово-реквієм. У віддаленому від міста Жолобному питиме залишок усього свого життя неймовірно гірку чашу втрати останньої дитини далеко немолода вже мати Богдана пані Валентина.
… Рідне село пам’ятає його милим усміхненим хлопчиком.
– Клас, у якому навчався Богдан, був напрочуд творчим, а діти в ньому – дуже людяними. – ділиться спогадами вчителька Марія Василівна Вовк. – Такий підбір учнів трапляється дуже нечасто. Пригадую, Богдан сидів за останньою партою. За всі роки навчання я не пам’ятаю його розгніваним: навіть на зауваження реагував з неодмінною доброзичливою усмішкою і ніколи не ховав від співрозмовника своїх чорних допитливих очей, мав відкритий погляд. Він дружив з моїм сином. Скромний, добрий… Говорити про нього у минулому часі дуже важко. Але ще з тих далеких 80-х, ще з піонерських його часів, пам’ятаю: тема війни вже тоді вражала душу хлопця…
По закінченні школи він відслужив строкову, а тоді пішов працювати у ППС. Вже під час патрулювання й познайомився якось із Оленою. Це було 8 березня 1996 року… Затим – у 1998році перехід на контрактну службу у нашу «тридцятку», їхнє одруження у 1999-му, народження Богдана – молодшого, спільні – усією сім’єю – походи на природу, в спортзал, поїздки на каток у Житомир… Зі старшим, Сашком, навіть в ополонці взимку купалися!
Богдан і Олена ніколи не ділили між собою домашніх обов’язків: хто перший приходить додому, той і вечерю готує, і хатніми справами займається, і дітей годує. Конфліктів серйозних у домі ніколи не було, і навіть якщо й трапився якийсь нелад – завжди першим ішов на примирення чоловік. Любив дружину і намагався зробити їй приємне, хоча й був надзвичайно скромним на характер. Отож виражав свої почуття квітами. А ще умів подарувати Олені гарні парфуми, знаючи про її небайдужість до них.
Окремою складовою його характеру було ставлення до матері, котра залишилася в селі одна. Намагався частіше поїхати до неї особливо після смерті свого старшого брата, який загинув при виконанні службових обов’язків у мирний час двома роками раніше. Тамував рани серця матері своїм синівським – таким чутливим до болю і страждань, а вона горнулася душею, як і сьогодні, до його сімї, до невістки, вбачаючи у них найрідніших.
Мирно жив. І мріяв про мирне: вийти на пенсію, побудувати власний дім, куди забрати маму з села і бабусю Олени – щоб усім разом жити…
Мабуть, мрія повела його і у відрядження з миротворчою місією в Косово. Та всього лиш п’ять днів судилося побути вдома після повернення звідти. Вже у травні 2014-го їх відправили прямо на Донеччину. Служив там у батальйоні польового зв’язку особистим водієм комбрига Нестеренка.
– Богдан телефонував мені щодня, – розповідає Олена, втираючи непомітно сльози, які з’являються на очах цієї вродливої молодої жінки непроханими свідками нашої розмови. – Все намагався мене не хвилювати, заспокоював. Лише напередодні… Це було 13 серпня: він телефонував з-під Савур – Могили, коли їхав за командиром. Сказав: «Олено, тут таке коїться! Обстріли такі…». От і все.
І ніхто з них не підозрював, що доля дала їм останній шанс почути одне одного на грані Вічності… «Нива-Шевроле», на якій їздив Богдан, була єдиною в батальйоні «цивільною» і неброньованою автівкою, дуже помітно вирізнялася з-поміж військового транспорту – і тим слугувала «прекрасною» мішенню для ворога. Тому й рознесло її вщент прямим потраплянням фугасного снаряда. Але про це Олена дізнається набагато пізніше. Спочатку буде глуха подвійна невідомість – відсутній зв’язок цілу добу – і подвійна тривога: у зоні АТО, всього за 20 кілометрів від Богдана, перебував тоді також і старший їхній син Олександр. Це йому судилося стати провісником нещастя: зателефонував матері надвечір 14 серпня і повідомив, що під Степанівкою був напередодні сильний обстріл…
Час, коли тобі добре, минає напрочуд швидко, і лише тривога, розпач вимірюються безмірними кілометрами шляхів, пекучими брилами думок, неймовірними згарищами нервів… Олена Сахнюк знає це не з книжок чи розповідей: чого лише варті дні, кожен з яких починався з телефонних дзвінків-пошуків чоловіка, про якого так довго думали, що він у полоні. Краще б там – тоді немарними були б пошуки у списках полонених через Інтернет, через дзвінки до ополченців, розшук через усі мислимі й немислимі інстанції разом із такими ж нещасними подругами по біді Ларисою Лісовською, Обухівською, Мариною Гордієнко. Шукали його й наші військові на полях боїв: пошукові, розвідувальні, диверсійні групи. Батько Олени – колишній військовий, що нині проживає в Росії, ходив по в’язницях там, ризикуючи собою, у надії знайти і визволити Богдана… Далі – аналіз ДНК за біоматеріалами свекрухи і відсутність результатів. Повторний робили за матеріалами сина… А Богданчик, щосили проганяючи лихі думки, все заспокоював матір: «От побачиш, все буде добре!». Ми й справді у житті часто повторюємо цю фразу не раз, і щоразу так віримо у ї магічну силу відвертати біду! Олена їхала до Запоріжжя не так за себе, як на процедуру впізнання Юрія Євпака з його рідними – у такий момент підтримка друзів безцінна, і жінки проявляли цей героїзм задля подруг і… несамовито молилися всім існуючим силам Всесвіту, щоб подібне минуло їх самих. Не минуло Олени: вже там, на місці, у Запоріжжі, слідчий віддав дружинам те, що залишилося від їхніх чоловіків: від Юрія Євпака – ніж, від Богдана Сахнюка – срібний ланцюжок з хрестиком – подарунок матері синам, котрим судилося перейти за межу значно раніше, ніж вона… Страшно було дивитися Олені у той зловісно-чорний пакет із рештками того, що вдалося зібрати після вибуху машини, а отже – і її Богдана! Його й покладено при ній до труни, й похоронено – як відповідь на материнські благання кинути службу. Відпустили б: адже єдиний син у матері залишався. Сказав тоді на те і мамі, і дружині: – Як же я після цього дивитимуся в очі своїм хлопцям?
А хто ж, Богдане, гляне тепер у твої очі з тих, чиї безглузді накази ти виконував і через які загинув? Як довго зможуть вони спокійно засинати, знаючи про твою смерть? Один Господь лише знає всю правду і знає імена – і знає міру їхньої вини у твоїй смерті…
Старшого солдата 30 окремої механізованої бригади водія польового вузла зв’язку Богдана Петровича Сахнюка похоронили 27 лютого – через півроку після загибелі. Друзі Богдана забрали Олену, котра до цього працювала продавцем, до себе на службу. Тепер жінка – фактично на місці свого чоловіка. Так їй,запевняє, легше: «Інакше б збожеволіла…». Чотирнадцятирічний Богдан уже на очах стає дорослим, старший, Олександр, продовжує службу, а вона – вона лише півмісяця як …з Донеччини. І хай краще ніхто не відає думок, з якими їздила донецькими територіями, що відчувала і чого могла зичити у ті хвилини. Кому – ті, кого стосуються її ті побажання, мали б відчути це совістю. І – життєві парадокси – у час, коли фельд’єгер Сахнюк перебувала у відрядженні в зоні АТО, господарювати в домі і бути коло її сина приїхала бабуся…з Росії. Чи треба ще коментарів до патріотизму?
Коли Олену запитали, яким був Богдан, її відповідь сколихнула всі глибини серця: – Він був як сонце!
Вона сказала так просто і гарно про свого коханого, так ніжно і так…мирно. Вона назвала його Сонцем – таким був і залишається (й це помітно навіть недосвідченому) для Олени Сахнюк її чоловік Богдан. Сонце життя їхньої сім’ї. Двох соколят-синочків виплекало подружжя у тій сонячній любові й злагоді. І не ставало на заваді щастю ніщо: ні «підводні рифи» побуту, ні характери – такі різні в обох, ні матеріальні проблеми. Вирішити могли і вміли абсолютно все. Одного не змогли подолати: відвернути від родини смерть, погасити сонце у хаті. Рано, ой же як рано прийшла вона у сім’ю Олени й Богдана… Випила, безсердечна, до дна материнство його старенької неньки, забравши обох її синів… І не варто запитувати, для чого і за що повелася так з ними доля. Бо їхні мами, діти і дружини й самі цього не питають. Вони просто починають і закінчують свій день з іменами найрідніших серцю людей на вустах, проживають дане Богом із найсвітлішими згадками про них – і від того, й справді, не гасне над ними сонце. Сонце, до якого полинули душі таких, як Богдан Сахнюк. Полинули, щоб більше ніколи не повертатися туди, де стріляють.
Леся ГУДЗЬ.