“Після відправи в церкві, відвідування цвинтаря й обіду в кафе, Веремій подякував усім прибулим на поминальну службу. Потім, попрощавшись з Амвросієм, повіз сусідку додому. Вони неквапливо піднялися на другий поверх. І на майданчику біля дверей, де три дні тому забрав, він повернув її ключ від батьківської квартири. Жінка припала до чоловічих грудей…”

Дев’ять днів новела

Тривала серпнева спека опанувала містом, що в ньому вже навіть свіжості ранкового подиху не було чути. Тим паче, на невеликому майдані, встеленому асфальтом і бруківкою та оточеному стіною двоповерхових камениць. За останні роки підштукатурені і підфарбовані, ті виглядали, мов поважні пані з минулих століть. Їхній стрій прорізали лише чотири отвори вулиць, які сюди сходилися. Посередині гарячого квадрата помаранчевими барвами пишалася велика округла клумба.
Веремій, нарешті вибравшись з батьківської квартири, де перебивався в напівснах три ночі, походжав хідником на затіненому боці, повз іще замкнені крамнички, фотосалон, перукарню і кафе. Власне, воно йому було потрібне. Захотів нарешті нормально поїсти, адже п’ять останніх діб вдовольнявся, здебільшого, канапками. І мав замовити обід для людей, котрі прийдуть на поминальну службу на дев’ятий день після смерті матері. Чоловік міг тих кількасот метрів проїхати машиною, почекати в затишному салоні з кондиціонером, але вирішив пройтись наодинці зі спогадами. Щоправда, підступна туга далі дошкуляла, припасувавши вигляд його обличчя до чорної сорочки й темно – сірих штанів. Причепилася, незважаючи навіть на те, що Веремій за двадцять сім літ, відколи після закінчення університету без батьківської ради – поради одружившись, рідко навідувався до рідних. Радше, тому, що проживав від них за півтисячі кілометрів, мав сім’ю та мусив пильнувати роботу. Але й старики були гордовиті: давали собі раду, ні на що єдиному синові не жалілись, не просили допомоги. По телефону спілкувалися, частіше, коли появився мобільний зв’язок.
Попереднього разу Веремій приїздив позаторішньої весни, на похорон батька, як і тепер – сам, бо дружина прихворіла, а донька відпочивала за кордоном. Старенький помер від інфаркту, несподівано. За декілька років до того, вони з матір’ю спродали свій бізнес, елітне житло в обласному центрі і купили двохкімнатне помешкання тут, в непримітній багатоповерхівці провінційного містечка. Тоді син, не вникаючи в причини, покепкував з їхнього рішення. Проте після поминок мовчки, тремтячими руками прийняв від сплаканої матері пакет з чималенькою сумою. Та ось від важкого інсульту вже не стало матері, а він і далі не думав цікавитися маловідомим йому минулим своїх рідних. Добре, чуйна тутешня сусідка допомогла в організації похорону. Пригадав, вона матір’ю опікувалася на похованні батька. А вчора, зашарівшись, запропонувала йому повечеряти в себе. Коли ж, подякувавши, відмовився, порадила те кафе. Однак він іще був в пригніченому стані, тож замкнувся в квартирі й усе відклав на ранок.
За десять хвилин до дев’ятої з найближчої від Веремія вулички викотилося чорне “ Шевроле ” і зупинилося біля кафе. З – за керма вибрався високий огрядніший чоловік, теж одягнутий у сірі штани, але в білісіньку сорочку. З машини вийшли ще три жінки. Через передні дверці – старша, темноволоса, в рожевій сукні. Молоді блондинки були в бриджах і футболках світлих тонів.
Веремій зупинився, ніби маючи намір зайти в продовольчу крамничку, яка декілька хвилин тому відчинилась. Проте чорнява швидко впоралася з відмиканням, тож він неквапливо рушив далі. Коли ж підійшов до коричневих метало – пластикових дверей, за склом уже висіла табличка “Ласкаво просимо”.
Праворуч від входу виблискував бар, за стійкою якого щось писав той огрядний чолов’яга. Відвідувач же попрямував до столика під стіною. А за лічені секунди туди підійшла одна з блондинок. Її гарний бюст і стан підкреслював ніжно – зелений халатик.
-Що запропонуєте, щоб я вийшов звідси неголодним? – випередив офіціантку.
Та у відповідь, мов вірш, прочитала меню, невимушено даючи помилуватися своїми принадами, хоча мусила бачити, що чоловікові не до того. Він же наразі вибрав картоплю з беконом, помідоровий салат і келих сухого вина.
Як на такий непримітний заклад все замовлене швидко подали. І воно виявилося доволі смачним. Тож Веремій незадовго міг уже з голодним розмовляти. Саме в той час до нього підійшов огрядний, як він одразу зрозумів, власник кафе і, подаючи руку, несподівано промовив:
-Співчуваю, Веремію. Вибач, не був на похороні, бо тільки вчора ввечері приїхав з Польщі.
Веремій запитально звів брови, але враз пригадавши, що бачив того чоловіка, як ховали батька, відповів потиском і вдячним кивком голови. Коли ж той усівся напроти, промовив:
-Хочу замовити на суботу обід для двадцятьох осіб.
-Замовлення приймаємо, воно буде відповідально виконане, брате.
Ошелешений більше, ніж звісткою про смерть матері, Веремій заніміло втупився в високе спітніле чоло співрозмовника.
-О, бачу, ти нічого не знаєш! – огрядний товстопалою п’ятірнею збуджено потер масне широке підборіддя. – Тоді спочатку мушу сказати, що звати мене Амвросій.
Веремій спробував виглядати максимально уважним:
– Ну, гаразд. Я слухаю.
– Отож – бо, в небіжчика татуся нас двоє. Тільки спочатку він любив мою маму, потім – твою. Вони ж були однокурсницями, що тоді закінчували інститут. А він уже досвідченим ловеласом. Звичайно, кожна з них, якби не померли, по – своєму б розповіла цю історію, тому такий короткий мій варіант. І нам з ним залишається жити.
-Тобто?
-Не хвилюйся. Звичайно, просто, як не чужим людям, без претензій. Адже батько теж до дорослого віку мене підтримував. Як спродався, дав грошей на ось те кафе, бо я мав тільки кіоск з пиріжками й посезонними напоями на торговиці.
– Несподівана й дивна для мене та історія. – спромігся лише вичавити Веремій.
-Бо ані батько, ані твоя матір не були зацікавлені, щоб ти знав правду.
-А я й не питав… – уже мовив, аби не мовчати.
-Зрештою, маєш право на свою думку. Я ж не нав’язуюсь, проте завше буду тобі радий, як брату. Й не соромся, приходь, матимеш триразове харчування за рахунок закладу. Адже, як зрозумів, поїдеш з міста не скоріше, ніж у суботу.
-Дякую. Та не звик до дармового… – Веремій поклав на стіл сотку і, підвівшись, повз Амвросія, який усе сказав, рушив до виходу.
Вже надворі подумав, що був таки занадто різким. Щоправда, до сина колишньої материної суперниці, тому заспокоївся. Пройшовши трохи, повернув у вуличку, звідки за хвилин п’ятнадцять дістався до цвинтаря. Там, помолившись окремо перед могилами матері і батька, поволі з зажурою пішов назад.
Біля будинку візуально оглянув свій джип і рушив у під’їзд, де була квартира батьків. Та враз почув ніби на другому поверсі грюкнули її вхідні металеві двері. Ступивши ще декілька сходин, помітив, як відтам квапливо дріботить сусідка. Але, заскочена, зупинилась.
-То ви, Веремію? – її сірі очі здивовано округлилися. – А я ось ходила квіточки полити, бо чомусь подумала, що вам не до них. Вибачаюсь, сама ж бо забула відразу за ключ сказати… Мені його ваша матір ще навесні дала, як перший раз у лікарню потрапила.
-Дякую за турботу, та дайте його сюди, бо волію спати за замкненими дверима.
Жінка почервоніла і поклала ключ на простягнуту чоловічу долоню.
-Не ображайтесь, Онисю. – похопився, що знов перегнув палицю. – Відчуваю, нам ще треба не про одне поговорити. Тож, наприклад, як ви ставитесь до того, щоб ми почали наші бесіди сьогодні за вечерею в кафе, яке ви запропонували?
-Напевно, ви вже побували в Амвросія?
-Так.
-Не випадало раніше сказати, він мій двоюрідний брат.
-Сподіваюсь, ви не моя сестра… – вкотре за ранок уражений, Веремій аж стріпонув головою. – Мені варто, мабуть, іще побути самому.
Жінка чомусь усміхнулася й ступила до дерев’яних дверей своєї квартири. Чоловік же – до металевих.
Замкнувшись, Веремій оглянув помешкання. Папороть на підвіконнях справді була щойно полита. Потім чоловік прийняв душ і подався до покою відпочити на просторій шкіряній канапі. Втім, невдовзі взявся прокручувати в пам’яті події ранку. Так віддавна контролював себе, щоб не повторювати помилок. Одну скоро віднайшов у тому, що необдумано запропонував Онисі ті бесіди. Нащо вони йому, ще й у кафе?.. Можна, наприклад, посидіти тут за келихом вина. Та спершу він повинен ретельно оглянути квартиру, в якій останнім часом мешкали батьки.
Відтак, підвівшись, Веремій ступив до оріхової “ стінки, ” яка пам’ятала його хлопчаком, і, відтоді доволі добре вписувалася в інтер’єр уже третього покою. Відчинив навстіж шафу. Вона була щільно завішена жіночим і чоловічим верхнім одягом. На поличці милували око всілякі головні убори, а в антресолях – стоси різних штанів, светрів, сорочок, блузок… Авжеж, рідні навіть постарівши, кохалися в добротному одязі. “ Але скільки часу треба простояти на базарі, щоб те все спродати?” – запитав сам себе вголос. Далі побачив покривала, пледи, рушники, постільну білизну, що не вміщалася в комод у спальні. Опісля оглянув сервант, повен дорогого посуду, книжкову шафу з доброю сотнею вартісних книг, і бар, заставлений кількома фотоальбомами та скриньками. На світлинах міг зустрітися зі своїм дитинством. Однак не це його цікавило. Навіть тереблячи в жмені жмут золотих речей, які тут знайшов, зрештою промовив найбільш хвилююче: “ Де ж гроші? Адже матір іще після смерті батька казала, що дає лиш частину належного йому спадку. А вона недовіряла банкам. Чи, може, є цінні папери?” – розгублений чоловік зиркав по кімнаті. Незабаром заспокоївшись, вирішив удруге, уважніше оглянути “стінку”. За годину пошуків, увесь мокрий, нарешті додумався відхилити вікно й розчаровано гепнувся на канапу.
Трохи перепочивши, Веремій зателефонував своїм. Дружина з лікарні бідкалася станом свого здоров’ям і потішила скорою поїздкою на дорогий курорт. Їй було однаково, як чоловік там сам дає раду й коли повернеться. Доньку ж хвилювала робота в редакції та майбутнє відрядження до міста, де вона ще не була. Наситившись таким спілкуванням, він мимовільно згадав про Онисю. Маючи ж запитання стосовно суботньої церемонії, вдягнув шорти, футболку і пішов до сусідки. Вона відразу заспокоїла, що про все подбала. Йому залишилося напередодні купити три хлібини до церкви та запросити на трапезу людей, які будуть на відправі. Розчулений безкорисною турботливістю малознайомої жінки, чоловік врешті погодився в неї пообідати.
Потім трохи відіспавшись, Веремій поїхав з Онисею на вечерю до кафе. Приємно здивований Амвросій, відвів поважних клієнтів у спеціальну бенкетну кімнату, яка була влаштована радше для потаємних романтичних зустрічей. Обидві блондинки – офіціантки миттєво накрили стіл. Незадовго господар, знайшовши слушний момент, познайомив зведеного брата з дружиною. Та виявилася тією чорнявкою, що вранці відчиняла заклад, і, мило пощебетавши, незабаром залишила свояків. Амвросій, пославшись на справи, теж пішов. А чоловік і жінка, продовжуючи вечерю, повели довірливішу розмову. Онися розповіла про своє сирітське дитинство, недовгі роки щастя в молодості і свіжі випробування долі. Була вже понад десять років вдовою, бо суджений зі сином загинули в автокатастрофі. Порівняно зі співрозмовницею, Веремієві жилося, надто в дитинстві, по – панськи, тому в напливі відвертості покартав себе за неуважність до батьків, котрі, як сказала сусідка, були добрими людьми і дуже його любили. Так, ведучи неквапливу бесіду, обоє мимовільно подумали, ніби знають одне одного все життя. Втім, випите вино не лише розчулило немолодих людей, але й покликало подихати свіжим повітрям.
Проводжаючи їх, добродушний Амвросій запропонував братові, хоча місто спокійне, залишити свій дорогий джип у елітних платних гаражах, які охоронялися і знаходилися півсотні метрів від кафе. Той радо погодився й за декілька хвилин уже безтурботно спацерував з Онисею під зоряно – місячним небом. Авжеж, моложава на лиці, з дівочою фігурою вона його все дужче приваблювала. Проте непомітно, як і перейшли на “ти”, вони невдовзі опинилися біля свого будинку. Немов по велінню долі ввійшовши в під’їзд, піднялися сходами на другий поверх. На майданчику жінка враз тихо промовила:
-Ходімо до мене.
Чоловік на мить завагався.
– Гадаю, матір за той учинок на тебе не образиться. До того ж, може, її душа сама хоче побути в хаті, адже ще до суботньої відправи знаходиться в земному світі. – хитрувала спокусниця.
-Нехай буде по – твоєму. – він несподівано для себе пригорнув і поцілував милу сусідку.
Вона, спалахнувши лицем, вийняла з сумочки ключ і, відмикаючи двері своєї квартири, щебетала:
-А також знаю з розповідей, що в ті ночі матір може тобі приснитися, поговорити з тобою…
Веремій уже й поснідав у сусідки, залишив їй гроші на продукти, щоб щораз не бігати в кафе, втім прийняти душ і відпочити пішов у батьківське помешкання. Та й не тільки для того. Не гаючись, знову взявся за пошуки. Ретельно понишпорив у всьому покої. Коли, геть розчарований, закінчив ритися і в спальні, озвався дверний дзвінок. Сусідка вже прийшла просити на обід.
Пополудні він обшукав кухню. Розчавлений черговою невдачею, повернувся до Онисі. Вона негадано ставала його всім. Незадовго вони разом пішли на цвинтар. Помолилися на могилах його батьків та її чоловіка і сина. Опісля Веремій знову залишився в неї ночувати. А в передсвітанні йому наснилась матір – такою, якою її пам’ятав. Ніби вони прогулюються сквериком тут, перед будинком, розмовляють, і рідненька каже: “Сину, я сумую за тобою. Нічим не можу допомогти, але шукай тобі належне там, де не сподіваєшся…” В ту мить він прокинувся й уже не міг заснути. Добре, що жінка теж пробудилася рано, наситилась чоловіковими ласками і пішла на кухню, залишивши його на самоті з роздумами.
Після сніданку Онися подалася на продовольчий ринок, а Веремій – знову до батьківської квартири. Замкнувши за собою вхідні двері, зайшов до покою і сів у м’яке крісло. З чого ж тепер він мав починати свій трус? Погляд зупинився на відхилених дверях у лоджію. За хвилю, рипнувши ними, пішов туди. Повернувся незадовго. В лівиці тримав сіру картонну коробку, стягнуту навхрест чорною гумкою. На обличчі – ніяких почуттів. Тільки на декілька секунд зупинився перед канапою, ніби прислухаючись. Відтак, зручно примостившись на ній, відкрив пакунок, витягаючи одну за одною зеленкуваті пачки, перев’язані теж чорними гумками, і за трохи перелічив банкноти. Готівки було більше, ніж сподівався знайти. Далі вийняв з бару скриньку зі золотом. Швиденько поділив його на дві купки. Більшу, зсипавши в невеличкий замшевий мішечок, поклав до грошей. Решту повернув на місце. Коли ж грюкнули двері сусідньої квартири, Веремій уже впакував коробку, наче посилку. Обдумавши подальші дії, подався до Онисі. Знав, вона зараз буде зайнята на кухні і не матиме змоги з ним піти, тому повідомив, що мусить зняти гроші й заодно хотів би відвідати Амвросія. Жінка попросила лиш не запізнитися до обіднього столу.
Веремій вийшов з батьківської квартири в своєму жалобному одязі і з чорним пакетом, Коробка в ньому була не дуже помітною. Дорогою чоловік не переставав дивуватися, як можна тримати таку суму вдома, ще й у такому місці. Ближче до центру міста він відвідав відділення відомого банку, якому віддавна довіряв. За трохи покинув його вже з акуратно складеним пакетом у руці. Потім таки випив з Амвросієм по бокалу пива і, дорогою назад у фірмовій крамничці купивши три хлібини, адже ж була п’ятниця, вчасно повернувся до сусідки на обід.
Пополудні Веремій переглядав усілякі папери. Поміж них несподівано знайшов іще декілька тисяч гривень. Порився в книжковій шафі. Побачив у ній здебільшого свої улюблені книги і довго про щось розмірковував, сидячи в м’якому кріслі. Ввечері пішов до Онисі, взявши знайдені гроші, щоб віддячити, як сусідці, за допомогу, тим паче, бачив, що та не надто розкошує на зарплату викладачки місцевого коледжу. Жінка соромилася брати платню. Зрештою, побоялася суперечкою і відмовою зашкодити своєму коханню в ніч розлуки. Солодко втомлені, поснули пізно. На світанні йому знову наснилася матір. Наче й не припиняли тієї розмови в сквері, тільки голос її звучав чомусь строго: “ Не хочу тобі, сину, сім’ю розбивати, але ти гроші узяв, а он неоціниме багатство – душу вірну – легковажно полишаєш….“ Хотів сказати матері, що то не просте питання, мусить все обдумати, але прокинувся. Онися не спала, тихенько схлипуючи. Вже обоє не заснули.
Після відправи в церкві, відвідування цвинтаря й обіду в кафе, Веремій подякував усім прибулим на поминальну службу. Потім, попрощавшись з Амвросієм, повіз сусідку додому. Вони неквапливо піднялися на другий поверх. І на майданчику біля дверей, де три дні тому забрав, він повернув її ключ від батьківської квартири. Жінка припала до чоловічих грудей.
-Не плач, люба, я, телефонуватиму, та й їду ненадовго. Лише, щоб владнати там усі свої справи. – Веремій, сам іще розгублений, заспокоїв Онисю.