Вже багато років знаю Федора Почтаря, не одну годину ми з ним провели у розмовах про Афганістан, афганську війну. Про відрізок своєї військової служби в чужій країні він розповідає запально, багато йому, молодому солдатові довелось пережити.
Починав службу в Коростені на Україні, а закінчив в Афганістані. З 26 лютого 1980 по грудень 1981 року перебував чи ніс тягар служби в реактивній батареї у Кандагарі. В його пам’яті й досі зринають бойові операції в провінціях Лашкаргах, Калат, запеклі бої на Мусокалі, в Гиришці, поблизу пакистанського кордону. Мабуть, вперше війна дихнула на нього чадом згорілої вибухівки під Калатом, коли на власні очі побачив смерть своїх побратимів. Тоді ж під Калатом підірвався на міні земляк, тернополянин Іван Боднарчук. Цей епізод вже ніколи не зарубцюється в пам’яті “афганця”.
У Кандагарській бригаді на початку війни служили Ярослав Гринчишин, Федір Почтар та Іван Боднарчук… Ярослав в Афгані був командиром системи “Град”. Поряд з ним командиром іншої бойової машини служив Іван Боднарчук. Повернувся з Афгану додому інвалідом І групи (втрата зору). Іван разом з машиною під час бойової операції підірвався на міні в дорозі перед Калатом. Його вибухова хвиля викинула з машини і на льоту роззула з чобіт. Мало таке статися, що доля ніби посміялась над Іваном 26 вересня, у самісінький день наказу, коли вже до дембеля залишилося рукою подати. Іванове тіло нерухомо лежало в крові, горло було посічене осколками. Ніхто подумати навіть не міг, що цей молодий солдат виживе. Але Іван вижив. Плюнув смерті в лице, хоч і до кінця днів своїх залишився незрячим. Перейшовши дев’ять кіл рукотворного пекла на цій землі, він кілька років тому помер… Коли Івана Боднарчука відправили в Союз, то Федора перевели у взвод управління зв’язківцем, де він прослужив до “дембеля”. Сьогодні Федір Поштар з тривогою згадує ті часи і просить Бога, щоб така трагедія з нашим народом більше ніколи не повторилася.
На фото: Федір Почтар (зліва) із своїм бойовим побратимом.