На початку січня 2024 року доктор філософії (кандидат технічних наук), доцент, член Української асоціації письменників та Національної спілки письменників україни Богдан Васильович Дячишин надіслав мені зі Львова, де він мешкає, свої напрочуд ошатні книжки «Думки й діалоги щоденні: афоризми та есеї», «Таїна енергії слова», «Крихти живого часу Андрія Содомори», «Золота жила слова» та «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу: есеї, рецензії». Своєю чергою я відправив пану Богдану до Львова чергове число журналу «Світло спілкування», в якому вміщено його статтю «Таїна вічності», що має підзаголовок «фрагменти розмислів». Слід сказати, що ми не вперше друкуємо матеріали цього автора в журналі. І щораз вони вирізняються своєю глибиною, небайдужістю та щирим вболіванням за духовне здоров’я громадян нашої держави, неодмінно спонукаючи читача до співпереживань та роздумів. Таки не випадково ті публікації подавалися в рубриці «Духовні орієнтири». Маємо сподівання, що наша співпраця продовжиться й надалі…

  Не вдаватимусь тепер до аналізу цих на диво світлоносних видань Богдана Васильовича, отриманих мною. Скажу лише, що відклав усю свою намічену до читання лектуру, щоб ті безцінні подарунки «одним проковтом проковтнути», як колись у таких випадках незабутній Петро Сорока висловлювався. І не стомлювався подумки дякувати панові Богданові за ту велику втіху, яку отримав від його книжок, які надзвичайно багато тепла і світла таять у собі. Те почуття було зрідні всехопній радості, яку пережив у березні 2022 року, опинившись у вирі війни на Донеччині. Тоді наш зведений взвод охорони, в якому я був рядовим стрільцем, базувався на колишньому промисловому підприємстві. Там ми охороняли склади боєприпасів і ремонтну базу військової техніки. Зрозуміло, що шансів залишитися при життю небагато було. Подібні об’єкти – найперша мішень для ворога. Не слід забувати, що під боком у нас зберігалося близько пів тисячі тонн патронів, мін, снарядів та інших «джавелінів». Й ось тієї непростої пори я випадково натрапив на… бібліотеку. Хтозна-звідки на тому заводі могла взятися така багатюща, хоча й геть занедбана та нещадно понівечена книгозбірня. Це була справжня дивовижа. Пусте, що над бібліотекою зримо витав дух заплішеної радянщини, водилися там книжки не лише солов’їв соцреалізму, але й таїлися добротні академічні видання європейських письменників: Бальзака, Діккенса, Стефана Цвейга, наприклад. Доста й російської класики було. Проте з огляду на місце розташування бібліотеки і час формування фонду, твори українських літераторів лише зрідка траплялися. Хоча декого із хрестоматійних авторів таки вдалося розкопати.

  Горою книжки на паркетній підлозі лежали. І я інколи годинами неквапом перебирав ті вкрай запилюжені безцінні запаси у цілковитій тиші, а то й під виття сирен і грім вибухів, бо мало зважав на тривоги (виявляється, до тієї напасті теж звикнути можна). Якось чудові «Спогади про Тараса Шевченка» вдалося в тих завалах відшукати…

  Читання втихомирювало, повнило душу спокоєм, а серце – радістю. То дуже велика втіха, коли напевне знаєш, що на тебе очікує гарна книжка – одна з найприємніших життєвих насолод.

  Таки доречно буде тут згадати слова Альберта Ейнштейна: «Єдине, що ви повинні знати абсолютно – це місце розташування бібліотеки». Тому ніяк не міг збагнути, чому переважна більшість бійців зовсім того багатства не помічала. Як не прикро, але перед у рядах нечитайлів молодше покоління вело. Ті «юні й просунуті» лише свої смартфони з айфонами за будь-якої слушної нагоди без утоми шарпали, а ось до книжки в них руки чомусь не доходили. Мої настійні запрошення побратимів у чарівний світ книги голосом волаючого в пустелі залишалися…

  І раптом таке разюче суголосся! Пан Богдан нехай і вельми інтелігентно, а все-таки буквально криком кричить: «Читайте!!! Думайте!!! Плекайте рідне слово!!!» Адже «книжка рідною мовою додає нам сили, снаги працювати, допомагає за будь-яких обставин залишатися людиною…» (Богдан Дячишин. Передмова до книжки «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу: есеї, рецензії».

  «Людина, яка не читає – бездумна істота, яка стає рабом чужих думок…» – по-батьківськи застерігає нас Богдан Васильович у своїх «Думках й діалогах щоденних…», що мають окремий розділ «Думайте, читайте…». Бо «нечитання знесе Україну зі світу» (Євген Маланюк).

  На жаль, ми є живими свідками постання покоління невігласів, для яких книжка – така ж зайва річ, як ковзани в пустелі.

  І тим приємніше зустріти людину безмежно залюблену в книжку, яка вміє щиро радіти з чужих успіхів та достойно поціновувати високі зразки літератури. Це справді рідка, а тому й подиву гідна риса, що яскраво свідчить про власні чесноти цієї особистості.

  Вражає також широка ерудиція автора, а ще вельми імпонують глибокі, нетривіальні розмисли пана Богдана про віру, про Бога. (Принагідно зауважу, що на війні атеїстів не буває.) Відчувається, що всі ті посутні думки він пропустив крізь душу, своїм гарячим серцем зігрів їх, тому й за живе зачіпають вони кожного з нас. При цьому складається враження, що Богдан Дячишин завжди має на оці слова Стефана Цвейга, адресовані Льву Толстому: «Він втратив віру через безкінечні розмови про віру» (Стефан Цвейг «Лев Толстой»), тому що дуже відповідально ставиться до висвітлення цієї делікатної теми…

  Залишається тільки побажати шановному Богданові Васильовичу довгих років плідної і натхненної праці, такої необхідної нам тепер, у годину негоди.

  Ми обов’язково переможемо!

Григорій ЦИМБАЛЮК

головний редактор журналу «Світло спілкування»

м. Житомир

Leave a Reply

Your email address will not be published.