Григорій Сивокінь. “Не такий м’який, щоб зійшов з правди”

Сьогодні (27 серпня) виповнилося б 89 років Феодосію Роговому – відомому українському письменникові, лауреатові Державної премії імені Тараса Шевченка (1992 року). Хтось із літераторів вже сказав: “Нелегкою була творча доля митця, який став на нелегку дорогу пошуку Істини й Правди, не поступався моральними принципами, доля людини, котра мала право впевнено заявити: “У житті я не взяв жодної фальшивої ноти”.

 “НЕ ТАКИЙ М’ЯКИЙ, ЩОБ ЗІЙШОВ З ПРАВДИ”

Коли читаєш Феодосія Рогового, мимоволі виникає певність того, що справді художній твір потверджує цю свою властивість у кожній клітині і його можна читати з будь-якого місця – одразу-бо пірнаєш у стихію (“По-вченому, сказати б, стиль” – зауважив би при цьому оповідач чи герой Рогового в дужках), у природне життя слова, яким романіст володіє бездоганно і по-своєму (“Не звикай жоване їсти” – знову в дужках, це вже з конкретного твору, з “Порук для батька”). Звичайно, важить і сюжет, і намір (“Ідея по-науковому чи критико-літературознавчому”), і шлях життєвий кожного героя – цього не заперечиш. Однак найбільш мене вражає у Феодосія Рогового якась виняткова чесність перед мовою і перед словом, яке для нього – жива істота.
В епілозі щойно згаданого роману – пригадуєте? – впадає в око Вчителеві, він же оповідач, сітка, якою ловили дрібну рибу на мілководді… і “обрадувався нашому такому чистому, як суляна вода, старовинному слову: чистак, чистачок. Скільки потім не обпитував тутешніх і не тутешніх степових людей – ніхто не чув такого. Значить, наше воно, тільки посульське… Гай-гай, колись мокловодівське! І мені стало його, беззахисного, жалко до нестями: загубиться між чужими, зваляється, забуте під новітньою стріхою…”
Ні, тепер уже не забудеться, врятоване Роговим!
“Всього святого, первісного жаль. Воно ніби ближче до правди, до істинності. В ньому справжність, у ньому… хочеться, хоч і страшно (“Мовчи, язичок, дам кашки”) сказать… виживання наших ентеерівських душ…” Або ще, з того ж роману “Поруки для батька”: “Наш люд ладен забути цілі муки за одне ласкаве слово”.
У цих та в багатьох інших сентенціях – природа (“Ментальність, мовлячи по-теперішньому”?) “нашого люду”, родини й роду Окраїнців, в тому числі й самого автора, делікатність, скромність котрого буквально обеззброювала, але будила велику повагу, бо насподі делікатності, м’якості характеру Феодосія Рогового вгадувалась основа, ім’я якій ПРАВДА, а також певність своїх позицій, своїх принципів і віра в незнищенність нашу.
Десь у спілчанських коридорах згубилися початки нашого знайомства, але всередині 1983 року (27.06 “понеділок”, – з педагогічною ретельністю зазначалося), як факт цілком звичайний, я дістав з Устимівки листа такого змісту:
“Дорогий Григорію Матвійовичу!
Бажаю Вам здоров’я і добра – пробачайте, але турбую.
Напишіть мені, будь ласка, адресу В.Брюховецького. Я не знаю, де він живе, а в довіднику Спілки його прізвища немає. Він так багато (закреслено) сердечно каже про мою книжку, що я не знаю, як йому дякувати. У шостому “Дніпрі”, кажуть (сьогодні я побачив у “ЛУ” й сам), є його рецензія на мій роман – то хоч послав би “Свято останнього млива”.
Прошу Вас. І ще раз дякую Вам за прихильність. Ваш Роговий.
P.S. Пишіть хоч трішки про себе”.
Не знаю, чим заповнена була пауза в нашому листуванні аж до 1985 р., забув, з якого приводу ми з В.Брюховецьким (працювали тоді в відділі теорії літератури разом) писали листа (видно, спільного), але відповідь, датована 5 вересня (“четвер”) 1985 р., варта того, аби навести її повністю:
“Спасибі вам, дорогі Григорій Матвійович і В’ячеслав Степанович, за почуття до мене, за вітання – будьте й ви здорові і нині, і прісно.
На хутір Дивосил, що в Ходорові (хто тільки з добрих знайомих не побував у тому “хуторі” Брюховецького над самісіньким Дніпром! – Г.С.), хочеться мені дуже, а чи втраплю коли… До речі, недавно (29 серпня ц.р.) я був у Києві (кілька годин) – мусив бути. Возив свої “Поруки для батька” і стрічався для розмови про їх публікацію з Павлом Архиповичем Загребельним.
Схоже на те, що знову (штучно) складається чи вже склалася насторожлива ситуація довкола згадуваного мого роману.
Подав я його (закреслено) твір майже одночасно ще в липні 1984 року до “Рад. письменника” і в журнал “Вітчизна”. Для журналу рецензував його, як я тепер дізнався, Михайло Слабошпицький – сказав чоловік схвальне (може, навіть перехвальне) слово на трьох машинописних сторінках, рекомендуючи роман для друку. Та друкувати “Поруки для батька” у “Вітчизні” бозна-чому відмовили, повернувши (теж бозна-навіщо) тамту схвальну рецензію і… відмову. Пішов слушок (кимсь підпущений), що “то роман про “севеушника”.
Склалося (“ниньки”!), як не бажалося: всі, причетні до видань, визнають буцімто роман як річ (простіть за самохвал) художню і навіть новинну, а діло з виданням згальмоване: “Теперечки хай читає сам Загребельний” – благословить, мовляв, чи ні… Тому й стрічався з Павлом Архиповичем (пообіцяв читати не раніше жовтня, бо має (у вересні) лікувати слабі свої очі).
Спасибі, кажу, й на цьому, що підказали добрі люди хоч таке зрушення…
Похвалився вам (мабуть, нескромно), але як найріднішим, бо видно, що не осудите, бо чую вас, як свої поруки…
Доброго вам здоров’я, великих здобутків у праці, що всім нам на користь, на поступ, на міць – ваш Роговий.”
Далі, як завжди, – ретельно і повністю: дата і адреса, прізвище з ім’ям і по-батькові. І P.S.: “Озивайтеся хоч коли-не-коли: яка то втіха для душі, для серця”.
Звичайно, цитуючи написане дослівно, посвідчуючи ним найперш дивовижну скромність Феодосія Рогового як письменника, впадаєш у небезпеку власної нескромності, тим більше, коли йдеться не просто про вияв чемності, а й про твою власну працю в поцінуванні устимівського її читача. Знову ж таки, не пам’ятаю, за яких обставин я дарував Феодосію Кириловичу свою книжку “Одвічний діалог” – про історію української літератури як історію її читацтва (тоді я, вклавши велику працю в написання цієї книжки, дуже чекав її виходу і думав про неї значно вище, ніж вона того заслуговує, і значно краще, ніж думаю тепер). Однак факт залишається фактор, про що свідчить лист з Устимівки, датований 29 січня 1986 р. (“середа”!):
“Спасибі Вам з низьким поклоном, дорогий Григорію Матвійовичу, за “Одвічний діалог”, за щирі почуття дарчого напису. До слова тут кажучи, я дякую долі за наше знайомство, початок якого дав нам незабутній Григір Михайлович якось в Ірпені.
Читаючи Вашу книжку, як Ви кажете, нарис, “початок… великої і важливої роботи”, я взяв для себе як відправне начало, щоб зрозуміти її, Ваші слова про те, що “в історії літератури безліч прикладів (на Україні, либонь, найпаче), коли реальний читач або неправильно сприймав письменника, або прогледів його, або й зовсім не брав його до уваги (тобто не був уже реальним)”.
До цих трьох “або” кортить додати четверте: або письменника (за певного стану кон’юнктури) сприймали упереджено, твори делікатно замовчували, і це впливає, звичайно, не абияк на визначення критикою реального стану взаємовідносин письменника й читача (а відтак – і стану свідомої суспільної думки). Найпаче за умов, коли поруч з цим імітація художньої творчості процвітає і навіть активно підтримується (зокрема, байдужістю до такої книжкової продукції), ніби все це йдеться на користь, а насправді саме ця імітація затуляє людям (і без цього збайдужілим до української літератури, до її думки і слова) – затуляє людям очі, як ніби для того (комусь корисливого), щоб не бачити, не помічати літературу, яку прийнято називати справжньою. Тобто саме ту, яка будить чуття, ворушить пам’ять. Спонукає до аналізу, до запитань, до сумніву, до роздуму і власних міркувань, без яких нічого путнє не робиться. І не зробиться.
Наговорив купу слів, а тепер засумнівавсь: навіщо? Сприйміть як спалах затухаючих можливостей – не інакше.
Я Вам по-доброму завидую, що вмієте сказати так глибоко й переконливо про те, про віщо не маю (і вже, мабуть, не зумію мати) своїх власних, чітких і послідовних розумінь та переконань: “постарили, брате, мене чужі хати. Чужа роботонька та зла недоленька!”
Праця Ваша, дорогий Григорію Матвійовичу, мені видається оригінальна й велика. Пошли, боже, дослідницької сили – Ваш Роговий”.
І знову: дата, день, “Устимівка” і P.S.: “Привітайте В.Брюховецького”.
Шкода було опустити в цьому листі деталі, бо компліменти “упаковані” тут у важливі міркування письменника про справжню, художню літературу та її функціональні поневіряння. А ще – така природна в Рогового скромність. І сумніви як ментальна, вельми національна риса. Не кажу вже… про уточнення подробиць щодо першого нашого знайомства, яке відбулося не в спілчанських коридорах, а в Ірпінському будинку творчості та ще й при сприянні незабутнього Григора Тютюнника.
Виявляється, я все переплутав. Бо то остання наша зустріч з Феодосієм Роговим відбулася в коридорах спорожнілої на літні місяці Спілки. Діялося наприкінці серпня 1986 року: поздоровкалися, та й по своїх кутках. Коли ж я вийшов за якийсь час на ґанок, Роговий стояв під вузьким захистком входу, бо надворі панувала щедра серпнева злива. До його нічного поїзда на Полтаву було ще багато часу, і ми, вибравши малу прогалину між двома хмарами, пірнули в метро, де домовились перебути лиху годину в мене вдома. Але на “Університетській”, а потім і до самої вулиці Чкалова нас так періщило, що увійшли до хати мокрі, як хлющі (Феодосій Кирилович, до того ж, не міг пришвидшувати ходу: серце). Він боявся ще й простуди і на мою пропозицію зігрітися чаркою мусив відмовитись: серце. З великим натиском вдалось перевдягти його в щось сухе та напоїти чаєм. Зате до самого поїзда ми мали час наговоритися.
За кілька днів по тому я одержав лист, датований 28 серпня (“четвер”):
“Дякую Вам (і пробачаюсь), вельмишановний Григорію Матвійовичу, за ті “дощові” клопоти, яких зазнали. Які випали для нас (для зустрічі) нібито спеціально – спасибі. Все згадую з приємністю і задоволенням. Сподіваюся, що ми й далі будемо пам’ятатися.
Додому дістався другого дня. Благополучно і не простуджено, чого, признатися, побоювався, бродячи в струминах київських вулиць.
Бажаю добра, здоров’я, творчих здобутків. Ваш Роговий.”
І ретельно: дата, день та незмінне P.S.: “Обзивайтеся хоч інколи”.
Обзиваюсь, дорогий Феодосію Кириловичу…