Історія цих сіл волинського Тернопілля не така проста, як може здатися на перший погляд. Якщо легендарний Данилівград знищений у XIII столітті, то Стіжок на Шумщинні існує ще й досі. В травні 1943-ого його палили фашисти. Тої ж весни гітлерівські зайди спалили Молотків на Лановеччині. А через рік більшовицькі «визволителі» прирекли на спалення Малу Іловицю на Шумщині. Лишень за те, що тої пори у селі зупинилися українські повстанці, які розгромили червонопогонників, котрі поверталися із сусідніх Антонівців, котрі комуністичний режим намагався стерти з лиця землі.

Ось тобі, Іловице, і Юріїв день
Про той день багато розповів Мартин Матвійович Головатюк (на превеликий жаль недавно пішов у засвіти) – уродженець Малої Іловиці, який нині мешкає у Шумську. Він стверджує, що того дня у селі зупинилися повстанці із сотні «Панька», які про рейдували з території теперішньої Лановеччини.
Так сталося, що уранці 6-ого травня 1944-ого вони влучними пострілами подолали групу солдатів, які трьома автомобілями поверталися з якоїсь каральної операції в Антонівцях.  Деким з них вдалося вирватися з-під вогню. І вони повідомили у гарнізон у Шумську про те, що сталося.
Покара не забарилася. Скоро у село з’явилися червонопогонники. Але ні повстанців, ні селян там уже не було. Розлючені карателі вбили двох жителів села, які з різних причин не встигли вибратися з Малої Іловиці. Вони ж підпалили факелами дев’ять десятків хат.
Залишилося лише 5-6 домівок, яких не зачепило полум’я.
Винуватці, звісно, мовчали про вчинене. Але, напевне, очевидно, це тривало недовго. Просто радянці чекали пори, коли із пам’яті багатьох людей (вони померли) зітреться очевидне і почали поширювати свої брехні. Прекрасно розуміло, що ніхто вголос протестувати не буде, бо з такими сміливцями швидко розбереться всесильний тоді КДБ.
І свій злочин чекісти повісили на фашистів. Принаймні, таку версію можна було прочитати у деяких виданнях, котрі прийшли до читачів в роки комуністичного тоталітаризму.
Як не прикро, брехня була очевидною. Про це можна визначити навіть з часових незівпадінь. Фашистів з території Шумщини почали проганяти у лютому 1944-ого. Мала Іловиця потрапила у першу десятку сіл, звідки витіснили гітлерівців. І більше їх сюди не пустили. А трагедія розігралася аж 6-ого травня, коли до лінії радянсько-німецького фронту було більш як сто кілометрів. І в жодних документах немає записів про якусь рейдуючу групу гітлерівців.
Навіть припустимо, що вона існувала, то й тут маємо незрозумілість. Чому, скажімо, під приціл коричневих окупантів потрапило нічим непримітне село, яке для обох сторін не мало істотного значення у воєнному плані?

Стіжок у полоні брехні
З попередніх абзаців видно, що комуністична пропаганда з вигодою для себе намагалася використати навіть трагедію, спричинену більшовизмом. Але не гребувала вона випадками, коли намагалася видати бажане за дійсне.
Приміром, в «Історії міст і сіл Української РСР. Тернопільська область» можна побачити, що Стіжок на Шумщині гітлерівці спалили за допомогу червоним партизанам-ковпаківцям.
Яка огидна брехня! Її видно навіть неозброєним оком. Фашисти спалили село і 153-ох його мешканців 8-ого травня 1943-ого, а знаменитий «карпатівський рейд» ковпаківців торкнувся Шумщини аж у липні того року. І проходили радянці лісами біля Суража, за багато кілометрів від Стіжка. Виникає цілком закономірне запитання: чому ж тоді ніхто із шумчан не приєднався до партизанів Сидора Ковпака?
Не було сміливців? На мою приватну думку, така постановка питання не витримує серйозної критики. Сотні уродженців краю боролися з ворогами в повстанських сотнях і куренях. Та й знаходився Стіжок майже у центрі повстанської Антонівецької республіки. Та туди гітлерівці боялися поткнутися. Бо знали, що залишаться без покари. А радянці на цій території і не з’являлися. Принаймні, жодного такого факту не зафіксовано.
Комуністична пропаганда мовчала ще про один факт: єдиною збройною силою, яка покарала гітлерівців за розправу над селом виявилися вояки з таборів «Хрона» (Миколи Медвецького) та «Крука» (Івана Климишина). Вони, коли карателі поверталися з акції, влаштували засідку біля Лішні (сусіднього населеного пункту) і завдали їм значних втрат. Про це детально оповів у своїй книзі «Туди, де в бій за волю» колишній курінний УПА «Макс» (Максим Скорупський – уродженець сусідніх Антонівців).
До речі, це чи не єдина писемна згадка про ті часи. Та згадаємо не лише про це. Дивує і те, що більшовицька пропаганда нічого не зробила для вшанування пам’яті стіжочан – полеглих від рук карателів. Каплиця на місці колишньої кузні з’явилася з ініціативи ОУН Миколи Плав’юка уже після проголошення незалежності України.

Навколо Молотківської трагедії
Якщо Стіжоок на Шумщині гітлерівці спалили наприкінці першої декади травня 1943-ого, то Молотків Лановецького району карателі намагалися знищити наприкінці квітня того ж року.
29 квітня карателі під орудою гауптман Ферстера з усіх сторін оточили село й почали екзекуцію. Людська пам’ять зберегла чимало подробиць про той час. Анастасії Сандецькій куля карателя поцілила в потилицю, коли вона із групою селян намагалася сховатися у зарослях черемухи. Ряд спогадів-розповідей свого часу записали від Петра Мосейка, Євдокії Гірук, Андрія Мельничука, інших свідків трагедії, у якій загинуло 617 жителів села.
За що ж така покара впала на село. Радянська пропаганда з користю для себе намагалася використати дві версії. Мовляв, село спалили за те, що молодь не хотіла їхати на примусові роботи до Німеччини. Але тоді виникає питання чому гітлерівці так не карали інших сіл, хоч там теж вистачало тих, хто ухилявся.
Радянці також говорили, що у сусідніх Осниках повстанець вбив родину перекладача Лановецького ляндвірта Галька Брандта. А той месник був родом з Молоткова, про що свідчать випадково залишені на місці злочину документи.
Ця версія виглядає більш правдоподібно. Але будемо відвертими. Навіщо повстанцям було нищити родину перекладача, коли вони без проблем могли убити його і ляндвірта на сільській дорозі. Адже останні їздили без охорони.
Скоріше за все це була провокація червоних партизанів-одухівців, які дислокувалися у сусідніх селах Хмельниччини. Радянці відзначалися грабунками у населених пунктах Великодедеркальщини., Лановеччини, де люди жили багатше. І червонці лютували через те, що тої весни їм почали протистояти повстанські загони. От вони і замислили провокацію. Згадаємо, що за подібним сценарієм у Рівному діяв «легендарний розвідник» Ніколай Кузнецов, «випадково» залишаючи документи помітних оунівців на місцях своїх терактів.

Через роки пам’ять промовля
Та не тільки ці села можна віднести до спалених. Лихий вогонь воєнних літ торкнувся також Осинків на Лановеччині, Шпиколосів на Кременеччині, Старої Гути на Шумщині. Зрештою, цей сумний мартиролог можна продовжувати. Бо за підрахунками письменника і краєзнавця Сергія Синюка з Шумська з мапи району за роки війни і післявоєння зникло 50 сіл та хутірців. Приблизно таку ж ситуацію можна спостерігати і в інших районах Тернопілля.
Та, на жаль, над цим не задумуємося, занурені у сьогочасні проблеми. Але не маємо права забувати гіркотющу минувшину, якщо хочемо уздріти завтрашній день.
Адже не маємо права забувати, що так повеліває християнська мораль нашої пам’яті.

Ігор Фарина