Захищали Мороза громадяни села Космач Косовського району Вано-Франківської області, від яких надійшла заява до прокурора з приводу незаконного арешту: «… ми сказали, що він не винуватий, бо ми попросили, щоб зняв нашу пісню. Тому ми просимо Вас яко прокурора, щоби ви розглянули нашу скаргу, перевірили все, чи так бути, щоби нам псувати настрій біля Церкви і переслідувати релігію». Під заявою – підписи.
БОЛІСНЕ ШУКАННЯ ШЛЯХІВ ДО ЛЮДИНИ
[Стаття про Валентина Мороза]
«Сильним – трудно. Усі їхні х о ч у дуже великі – ті, що привели за ґрати, і ті, що поривають на волю.. Найстрашніше – замріятись… Тюрма – це людина без шкіри в перший день. Хто зуміє сказати про це – той розкаже про тюрму.
Та цього не розкажеш…
І все одно будеш розказувати.
Так буде – потім, потім…
А сьогодні – перший день…» –
писав Валентин Мороз в Івано-Франківській тюрмі КДБ 1971 року, через тридцять п’ять років після того, як народився – 15 квітня 1936 р. в селі Холонів Горохівського району Волинської області в селянській родині.
Вчився на історичному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1958 році. Учителював у середніх школах Горохівщини.
З лютого 1964 року викладав новітню історію в Луцькому педагогічному інституті, а з вересня того ж року в Івано-Франківському педінституті.
Підготував кандидатську дисертацію.
Одне слово, все йшло, здавалось би, як у «справжньої радянської людини», «гвинтика», але… «захистити дисертацію не встиг», бо, як «чисто сердечно відкрився капітан КДБ Казаков»: «ми, на жаль, не можемо заглянути, що у вас в голові… от коли б можна було це зробити і викинути (!!!) все, що заважає вам бути нормальною радянською людиною, не потрібно було б стільки розмовляти».
У «гвинтикові» «народжується Бог» (Василь Стус). Бог – як свобода, як мисль, як політ, як дух, якого не посадиш за ґрати.
«Який жах: думка, навіть насильно вкладена в людську голову, не лежить там, як елемент в електронній машині, а росте, розвивається (часом в напрямі, протилежному до запрограмованого), і встановити контроль над цим процесом не може ніяка апаратура» (Валентин Мороз, «Репортаж із заповідника імені Берії»).
КДБ цей контроль встановити намагалося, боячись. Так копиця боїться іскри.
1 вересня 1965 року «органи» арештували Мороза. Обласний Волинський суд засудив його 20 січня 1966 року на чотири роки таборів суворого режиму: «за антирадянську агітацію».
Вирок Валентин Мороз відбував у таборах політичних в’язнів у Мордовській АРСР.
І знову: «Тепер мене дуже цікавить проблема особистості. Бачу, що це в розвитку людства взагалі один з головних моментів <…>. Людина почалася з розподібнення духу, виникнення свого «духовного світу, оригінального, нестандартного…» (жовтень 1966, «З листів до дружини»). Там же: «Читаю Цицерона, Гоббса, Альберта Моравія…» (листопад 1966 р.).
У грудні 1966 року В. Мороз був засуджений додатково (разом з М. Горинем, В. Масютком та Л. Лук’яненком) на шість місяців табірної тюрми. Пізніше його часто саджали в ізолятор. «Зате німецька мова тепер виграла. Тепер маю для неї більше часу, хоч і раніше кожний день (крім неділі) приділяв їй трохи часу… Після того почну англійську… Читаю тепер Канта (січень 1967, «З листів до дружини»).
В 1967 році в’язня перевезли до слідчої тюрми в Києві, де тримали як свідка у справі В’ячеслава Чорновола, а потім за написаний «Репортаж із заповідника ім. Берії» («Гвинтик – вимріяний ідеал кожного «тоталізатора». Слухняний табун гвинтиків можна наректи парламентом, вченою радою – і з ними не буде ніякого клопоту, ніяких несподіванок. Гвинтик, якого наречуть професором чи академіком, ніколи не скаже нічого нового, а коли вже й здивує, то не новим словом, а блискавичною зміною своїх концепцій протягом доби»). «Репортаж» широко розповсюдився в українському і російському самвидаві.
Політичний в’язень 15 травня 1968 року пише «Заяву Першому Секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту, де є такі слова: «КДБ готує нову розправу. Знову прозвучать фальшиві слова: «Іменем Української РСР…» Це неправда. Інтереси політичного організму, що зветься УРСР, не вимагають нового акту беззаконня… Сили, які інспірували розправу – це ті, час яких пройшов. Це ті, що хотіли б увіковічнити сталінщину. Вони не можуть тепер знищити мене фізично, як знищили недавно мільйони українців. Вони вже не мають половини зубів. Без сумніву, невблаганний хід історії потрощить і решту».
Були ще «клопотання» Прокуророві Української РСР («порушую клопотання про відвід слідчих органів КДБ»), «Вимога» Голові КДБ при Раді міністрів УРСР («Пройшло більше семи місяців з часу мого останнього побачення з родиною <…>. Вимагаю побачення, яке давно належить мені по закону»), «Асоціація Юристів Української РСР» («Здається мені, що Загальна декларація прав Людини ООН написана не тільки для негрів, але й для українців»).
За відсутністю доказів слідство припинили на початку 1969 року, а В. Мороза перевезли до Володимирської в’язниці біля Москви.
Першого вересня 1969 року після чотирирічного ув’язнення його звільнили.
Поселився в Івано-Франківську. Весь час був безробітним. Робив спроби працевлаштуватися (учнем різьбяра, на метеостанції тощо), але йому дозволяли працювати лише робітником на будівництві, на що В. Мороз не погодився.
26 квітня 1970 року він знаходився в селі Космач Косовського району цієї області «серед багатьох десятків туристів, які приїхали подивитися на Космацький Великдень з його неповторними писанками, уборами й співанками» (із заяви В. Мороза Прокуророві УРСР, Першому Секретареві ЦК КПУ тов. Шелестові, Голові КДБ при Раді міністрів УРСР тов. Нікітченкові). «Помітивши, що я записую великоднє богослужіння на магнітну стрічку, до мене підійшли троє невідомих, поширюючи навколо себе різкий сивушний запах. Не пред’являючи ніяких санкцій, не називаючи себе, п’яні зажадали, щоб я ішов з ними <…>. 29 квітня я приїхав додому. Через кілька годин до мене прийшли працівники КДБ – Пригодницький, Басистий, Баранов, Остролуцький – і «по свіжих слідах» зробили обшук. Забрали більшість книжок і журналів старих видань, незалежно від змісту, вірші Симоненка, Ліни Костенко, Вінграновського, Драча», – писав там же Валентин Мороз 2 травня 1970 року. У цей же час він працював над статтею про національний світогляд Лесі Українки (до сторіччя від дня народження поетеси).
А вже 1 червня 1970 р. органи КДБ в Івано-Франківську його знову ж арештували, звинувативши в антирадянській пропаганді з метою піді рвання радянського ладу (ст. 62, т. 2 Кримінального кодексу УРСР). Доказами були його есеї «Мойсей і Датан» («Добрі, чи погані наші часи, але в одному вони безперечно кращі від попередніх: люди вчаться слухати опонента. Слухати всіх, зберігаючи власну точку зору. Вчимося терпимості до інакомислячого – риси, без якої неможлива ніяка демократія, без якої суспільство неминуче сповзає до тоталітаризму»), «Хроніка опору» («Є мільйони людей з вищою освітою, які все з н а ю т ь, але нічого не м а ю т ь – нічого святого. Чи треба доводити, яким духовним капіталом на цьому холодному згарищі є космачачи, що почувають себе сиротою без Довбушівського іконостасу?», «Серед снігів» («Фальшиві алмази від справжніх тепер відрізняють легко. Відрізнити справжні емоції від н а л о с к о т а н и х – важче <…>. Для нас вже стало традиційним нарікати на свою слабість. Насправді ж Україна показала унікальний приклад сили. Інші народи в наших умовах давно зникли, стали Провансом. А ми – витримали! Яка ще з а б о р о н е н а мова дала таку багату літературу?).
Відновили також раніше припинене слідство в справі «Репортажу». Судили В. Мороза в обласному суді в Івано-Франківську 17 і 18 листопада 1970 року. Підсудний винним себе не визнав, вів себе на слідстві витримано, мужньо, з гідністю. Відомо, що під час слідства В. Мороз звернувся з листом до П.Ю. Шелеста, в якому писав про безпідставність арешту… Лист написано гостро і принципово, без будь-яких прохань про полегшення особистої долі.
Присуд: 6 років спец тюрми, 3 роки таборів особливого режиму і 5 років заслання – разом 14 років позбавлення волі (!).
У цей же час (влітку-восени 1970 року) він пише вірші, серед яких «Волинські орнаменти» («Прелюд», «Поліські там-тами», «Почаїв»).
Любарте-князю, срібнобородий лицарю,
Вже заніміли гудців твоїх яворові гуслі,
Маєстати княжі на спорожнілому паргаменті вицвіли,
і почорніло ймено твоє на щербатім залізі.
Прошумить копитами Ратно, засяє щитами Вовниця,
на штири боки протрубить Рожище туровим рогом,
вгостить медами Липно – дуплаве деревище,
а Городило валами вгорнеться за нешироким Бугом, –
згадував Валентин Мороз у вірші «Луцьк», а у вірші «Вірую»:
У громі – Бог. А ти зробивсь камінним,
і Боже слово викуй на граніті,
бо камінь лиш у громі не згоряє,
і лиш на нім карбують заповіти.
Спаліть солому. Доказам не вірте,
Великі правди пишуться вогнем.
У громі – Бог. Його наказ одвічний:
Плекайте Силу, затиснувши меч.
Справді, «пролізти крізь ґрати неможливо – ні сюди, ні туди – не залишивши на них шкіру»… Хіба що «зробитись камінним». «Кожного разу – хай буде він сотим – тюрма забирає мито…» Це також із записів в Івано-Франківську, в тюрмі КДБ.
Першу частину покарання відбув у Володимирській тюрмі. Органи КДБ і тюремна влада робили все можливе, щоби зламати, або хоч би зігнути його дух: тримали разом із кримінальними злочинцями, переводили до «одиночки», підсипали в їжу хімічні речовини.
Статті, моральні принципи, єдність слова й діла Валентина Мороза здобули популярність, викликали жваву, гостру полеміку серед певних верств української громадськості (найбільше – стаття «Серед снігів», написана з приводу заяви І. Дзюби до Президії СПУ: «Але «безнадійно-донкіхотівський» Дзюба і на цьому не заспокоївся. Він ще пустив у світ свою книгу… і от виявилося, що донкіхотство дало більше користі, ніж «реалізм» усіх премудрих поросят, разом узятих»).
Захищали Мороза громадяни села Космач Косовського району Вано-Франківської області, від яких надійшла заява до прокурора з приводу незаконного арешту: «… ми сказали, що він не винуватий, бо ми попросили, щоб зняв нашу пісню. Тому ми просимо Вас яко прокурора, щоби ви розглянули нашу скаргу, перевірили все, чи так бути, щоби нам псувати настрій біля Церкви і переслідувати релігію». Під заявою – підписи.
Була заява Оксани Яківни Мешко Голові Президії Верховної Ради УРСР тов О. П. Ляшкові, копія: Голові КДБ тов. В.Ф. Мікітченкові, депутатоі Верховної Ради УРСР тов. Б. Є. Патону: «Я на собі відчула всі страхіття концтаборів культівської доби, коли нізащо-ніпрощо була засуджена на ОСО на 10 років позбавлення волі з фіналом – реабілітація і вибачення <…>. Вважаю своїм моральним обов’язком і правом обізватись на захист Валентина Мороза, який не вчинив злочину: злочин йому органічно не властивий».
І. Дзюба, І. Світличний, З. Франко, В. Чорновіл, Є. Сверстюк написали листа Голові Правління СПУ, депутатові Верховної Ради СРСР О. Т. Гончареві, який починається так: «Вельмишановний Олесю Терентійовичу! Вважаємо своїм обов’язком повідомити Вас, письменника і депутата Верховного органу нашої країни, що 1 червня 1970 року в Івано-Франківську знову арештовано талановитого публіциста, колишнього викладача історії в Івано-Франківському педінституті Валентина Мороза <…>. Ми просимо Вас, Олесю Терентійовичу, поставити питання про долю Валентина Мороза у відповідних інстанціях і сприяти тому, щоб воно було розв’язане відповідно до вимог нашого суспільного життя, яке потребує здорових і чесних сил…».
Звертався до Олеся Терентійовича також Михайло Косів: «Згідно з своїми службовими, чисто людськими й письменницькими обов’язками – зацікавтесь долею В. Мороза. Її вирішення треба поставити під громадський контроль. Від цього, будьте певні, нашому суспільству буде тільки користь.» Ще – Михайло Осадчий: «Шановний Олесю Терентійовичу! Я не належу до особистих приятелів Валентина Мороза, я навіть не згоден з рядом його дискутивних думок та скоростиглих характеристик, але я передовсім ровесник Валентина Мороза. Мене болить коефіцієнт морального престижу нашої з Вами Батьківщини, яка з такою немилосердністю ізолює від суспільства людей, для яких сміливість та воле вияв особистості став запорукою чесної суспільно активної праці».
На захист Валентина Мороза написав листа до ЦК КПУ, КДБ при Раді Міністрів УРСР Василь Стус: «Певен, що сьогодні є багато питань, необхідність розв’язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота <…>. Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки? Безперечно, Валентин Мороз має непересічний талант публіциста. Це добрий, людний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий».
Була колективна заява Голові Ради Міністрів УРСР, Першому Секретареві ЦК КПУ, Голові Комітету Держбезпеки УРСР, Головному Прокуророві УРСР – від Ірини Стасів, Ігоря Калинця, Марії Качмар-Савки, Людмили Шереметьєвої, Стефанії Гулик, Ніни Строкатової, Олени Антонів, Ярослава Кендзьора, Юрія Шухевича.
Протести з приводу вироку писали Б. Антонечко-Давидович, В. Чорновіл, Ольга Горинь, В. Драбата, священик с. Космач Косовського району Івано-Франківської області Василь Романюк, журналіст Павло Чемерис, Татьяна Ходорович.
Ігор Калинець видав у видавництві «Сучасність» (Нью-Йорк) поетичну книжку «Підсумовуючи мовчання» ( 1971 р.), присвячену В. Морозові. Там є вірш «До Валентина Мороза»:
Я хотів би, щоб ся книжка
була для Тебе хоч на мить
хусткою Вероніки на хресній
дорозі.
Я хотів би, щоб ся книжка
як хустка Вероніки нагадувала
нам про святість твого
обличчя.
Раїса Мороз (дружина Валентина Мороза) зверталася до Міжнародного Пен-Клубу.
Страдницькою долею українського інтелігента зацікавилася міжнародна громадськість. «Теперішніми символами української боротьби проти російського панування є 38-літній історик Валентин Мороз, що його – як повідомляють – радянська таємна поліція тримає у Володимирській тюрмі» (із газети «Нью-Йорк Таймс» 12 вересня 1974 року).
«Я думаю, що кожна чесна людина мусить бути потрясе на жорстокостями над чесною людиною – Валентином Морозом. І якщо світова опінія не прийде йому на допомогу, він загине. Як він умре, то це буде на сумлінні всіх людей і це буде непростиме, – заявив академік Андрій Сахаров у розмові телефоном з представником Комітету оборони Валентина Мороза в Канаді. – Мороз виглядав крайнє ослаблений – він втратив понад 20 кілограмів і тепер важить 52 кілограми. Після насильного годування він віддає моч з кров’ю. Він терпить страшні болі в кишках і жолудку. Вони плянують припинити годувати його насильно через уста та почати годування до жил: це правдоподібно погіршило б його стан. Голодівка своє робить: лице пожовкло, очі глибоко запались <…>. Його дружина ходила в Москві до КГБ. Вони їй сказали, що вони йому нічого не пообіцяють і не допоможуть йому. Найважливіше, КГБ їй погрожувало, і тепер також її треба обороняти. Вони погрожували їй та обвинувачували її за те, що вона передає матеріями до антирадянського телебачення, до наших ворогів за кордоном, передає матеріяли до Сі Бі Сі <…>. Погрозу піддержано киненням величезного каменя через її вікно, який вдарив і зранив їй голову. Тепер їй погрожують судом».
Підтримував В. Мороза публікаціями в американському щоденнику «Нью-Йорк Таймс» колишній радянський політичний в’язень Джері Лейбер («Він хворий на розлад крови й печінки, а дають йому такі медикаменти, які, як він побоюється, пошкоджують його мозок. Першого липня він почав голодівку, заявляючи, що воліє смерть, ніж божевілля»).
Одним із кращих радянських інтелігентів назвав Валентина Мороза видатний російський математик, філософ і поет, учасник руху за громадські права в СРСР Олександр Єсенін-Вольпін, який теж був ув’язнений впродовж п’яти років, а потім емігрував до США, став професором університету в Бостоні. «Світ допустив закрите судилище над Морозом – довелося допустити і дальше винищення української інтелігенції. Чи дійсно Україна не заслуговує на серйозну увагу людей Заходу, що мислять? Життя Мороза в очевидній небезпеці. Він не поступиться перед «реальністю» саме тому, що бореться з нею, і ця боротьба, незалежно від його волі, спонукала його на самозгубне рішення. Негласні суди небезпечні саме тим, що злочини влади лишаються невідомі. Їх безкарністю легко можна спокусити тирана першої-ліпшої країни, а тому небезпека ця є міжнародною і всесвітньою» («Сучасність», 1974, ч.ч. 7-8).
Батько В. Мороза – Яків Мороз – надіслав листа до Брежнєва, в якому зокрема писав: «Першого липня мій син оголосив голодівку, яка триває до сьогодні. Працівники приїхали до мене додому і наполегливо просили поїхати до сина і переконати його припинити голодівку. Учора я бачив свого сина, а вірніше те, що від нього залишилося. Переді мною сидів скелет з опухлим лицем, з мішками під очима. Ви також маєте дітей і повинні мене зрозуміти – мій син повинен залишитися живий».
Раїса Мороз про стан свого чоловіка написала звернення:
« – Усім добрим і гуманним людям,
– Організації Міжнародної Амнестії,
– Міжнародному Червоному Хрестові,
– Пен-Клубові,
– Президентові США Форду,
– Прем’єр-Міністрові Канади Трудо,
– Канцлеру Федеративної Республіки Німеччини Шмідту,
– Головам усіх держав, які втримують зв’язки з СРСР,
– Усім газетам і радіостанціям світу…».
І – «Я живий, фізичних сил у мене немає, але духово тримаюся міцно. Іду під Божим знаменем, а Бог – це могутність. Він нам допоможе подолати те зло, що як гора стоїть перед нами» (З листа В. Мороза до родини).
…Десять днів перед закінченням голодівки, 12 листопада 1974 року, президент Гарвардського Університету проф. Д-р С. Бак, виконуючи постанову Надзірної Ради університету, запросив Валентина Мороза разом з його родиною провести академічний 1975/76 рік у Гарвардському університеті в Кембриджі, Масс., США. «Ваші видатні кваліфікації та вклад в ділянці української історії були доведені до нашої уваги <…>. В додатку, Інститут радо покриє всі видатки, зв’язані з Вашими відвідинами», – гласив лист «Дорогому Панові Морозу».
У результаті договору між урядами США та СРСР В. Мороз і чотири інших радянських дисидента обміняли на двох радянських резидентів 27 квітня 1979 року і відправили до Сполучених Штатів.
У 1979-80 рр. він працював у Гарвардському університеті.
У 1981-му році переселився до Канади, де прожив довгі роки.
Видавав журнал «Анабазис» (1980-1992 рр.). Засновник радіопрограми «Бумеранг» (Торонто).
Доктор історичних наук з 1982 р.
Довгі роки викладав в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).
У кінці 1991 р. остаточно повернувся в Україну і став професором історії України в Українській академії друкарства, завідувачем кафедри.
Зараз професор історії України на кафедрі українознавства Львівського інституту фізкультури.
Веде телесерію «про далеке і близьке» на львівському телебаченні.
Вийшло загалом близько 20 книг різними мовами. Серед них:
«Репортаж із заповідника імені Берії» (1968), «Серед снігів» (1971), «Бумеранг» (1974), «Есеї, листи і документи» (1975), «Мойсей і Датан» (1978), «Тверді мелодії» (1980), «Лекції з історії України» (1982), «Україна в ХХ ст.» (1922).
Більшість творів перекладені англійською мовою.
… Сонячна червінь, важка чорнота –
твої барви
вигнуті вії летючих тополь –
твоя пісня
сплетені берла трирогих богів –
твої знаки
сивого степу нічне шепотіння –
молитва
сонячний присок на синьому небі –
знамено
(вірш Валентина Мороза «Україна»).
Він знову з Україною. Знову болісно шукає шляхів до Людини «під божим знаменем».
І, однозначно, доки є такі Люди серед нас, є надія, що «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі»…