Талант (в літературі) – це той, хто може написати оригінальний текст (шедевр). А геній – той, хто може створити геніальний текст і свою геніальну біографію. Тобто створити легенду. Як правило, посмертну. Генія знає все людство, а таланта – нація, область, район… Звідси: талант – шедевр, а геній – легенда. Ці визначення, звичайно, як і всі порівняння, кульгає.
ІГОР ПАВЛЮК: «Я ПОЧИНАЮ ЗМІНЮВАТИ СВІТ…»
(Бесіда з письменником про інтимне)
1. Пане Ігоре, скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, той факт, що Ваше дитинство проходило без материнської любові, вплинув на фундамент Вашого творчого потенціалу у майбутньому? Чи не здається Вам, що Ви переносили Вашу любов до батьківського тепла, якої вповні не отримували у творчість? Чи допомагало це жити і писати?
– Це речі сакральні, доленосні. У долі, як і в історії, нема «якби»… Хоча я часто уявляю, як би я жив із мамою й татом, а не з дідусем і бабусею, прадідусем і прабабусею, які помирали одне за одним, явно наносячи своєю смертю (пам’ятаю їх труни біля моєї колиски…) травму за травмою дитячій душі. Прабабуся Ганна розповідала мені казки і разом із бабусею Тетяною (її донькою) вчила мене молитися. Я був щасливим і сумним. Бог беріг мене від терпкого відчування сирітства в дитинстві. Здавалося, що все так і має бути… Ліс, поле, котик, собачка, курочки, сусідки, друзі дитинства, школа… Школу я любив і мене любили вчителі. Золоту медаль дали в десятому класі. Школа також замінювала мені батьків, як я тепер розумію… Сам тепер батько двох доньок, відчуваю, що сирітство, та ще й кругле, – це велика рана в душі на все життя. Тому кажу людям іноді: вибачте, простіть, якщо я в чомусь неадекватний, ненормальний. А я вам стараюся прощати… Моє життя ненормальне з десяти днів після моєї з’яви у цей світ. Я справді не отримав материнської ласки, батькової підтримки. Бабусі і дідусі жаліли мене, нишком плакали… Потім життя поставило до мене свої жорсткі та жорстокі умови. В Санкт-Петербурзі, від болю і ностальгії моя душа шукала порятунку – і знайшла… писання віршів, а не молитву чомусь… Хоча я був навчений молитися з дитинства… В мені зазвучав якийсь нетутешній оркестр, загула велика музика, яку я інстинктивно, інтуїтивно почав записувати словами – і відчув себе легше, легше… навіть радісно… відчув космічну свободу і земне визволення… Свого роду блаженство. Це мене тримало у світі білому з вісімнадцяти до сорока п’яти років… А вже обмін цим душевно-духовним енергетичним блаженством (публікація, оприлюднення віршів) з іншими, подвоює, чи потроює це блаженство, солодку муку, катарсис, як древні греки казали… Тепер знову, як у глибокому, ніжному дитинстві, все частіше повертаюся до релігійної молитви, як мене учили… Хоча література наразі зостається зі мною. Але вже в іншій іпостасі. Отож, живу, як умію. Готуюся стати дідусем, не побувавши сином…
2. Чи є у Вас твори, присвячені матері чи батькові? А іншим родичам? Кому Ви зазвичай присвячуєте Ваші твори чи залишаєте їх безадресними?
– Є вірш, присвячений «пам’яті моєї мами» («Поліський край придумував мене») і є – присвячений батькові («Вірш, написаний після похорону батька»):
* * *
Пам’яті моєї мами
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама.
Доля усміхалась…
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.
Минало все.
Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись…
Минало все.
А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.
Стара солома.
Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами, між нами.
…Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо ж так високо!..
Кохана, мила, голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій.
Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я – вирій твій.
І не жалій, не сердься.
Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму, вичовганим серцем.
19 берез. 1992
* * *
Вірш, написаний після похорону батька
Сухозлоття печалі.
Два листки журавлів…
Чи то вже від’ячали,
Чи то ще на Землі?
Вірші з глини й соломи,
Як молитву, пишу
Десь далеко від дому,
Від дитинства, борщу…
Від горбочків хрестатих,
Де «Павлюк» через три…
Все це не описати,
Все це вийшло із гри.
Та зосталось в легенях,
Наче кисень, ледь-ледь,
Щось по-райськи зелене,
По-пекельному зле.
З ним мені вікувати
З темним медом гріха.
– Смерте, як Тебе звати?
– Зви як хоч…
Я глуха.
8 лип. 11.
Євірші – для бабусі, дідові («Розмова з дідом», наприклад):
РОЗМОВА З ДІДОМ
«Діду, діду, а болить вмирати?»
«А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав.
Не люблю сумних дерев над серцем.
Там – живе ялина.
І пташки…
Тільки би не мучитись, а вмерти,
Як вмирають трави і зірки.
«Ей, підсуньтесь.
Ич, як розляглися!» –
Так сказати Лугу і Дніпру…»
Наче свічі, погасало листя
І, як сльози, падало із рук.
Листя догорало над хрестами.
І летіли птахи, наче дим.
«Діду, діду, я також із Вами
Хочу йти до Бога молодим.
Скучно вже мені на цьому світі.
Я природі голосно болю.
Та й у мене підростають діти,
Наче крила в ірій журавлю.
Є кому сходити на могилу…
Діду, я не винен.
Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі».
19 серп. 1991
Присвячував і сестрі, дружині, яка уклала цілу книгу моїх віршів, які їй найбільше подобаються: «Гра і битва», друзям, музам… Правда, деякі присвяти позначені криптонімами, псевдонімами, лише пестливими іменами, деякі повними іменами і прізвищами. Інколи я дарую вірші із присвятами тим, кому вони адресовані, інколи люди навіть не знають, що я присвятив їм вірш… Люблю присвячувати друзям акровірші, де перші букви рядків – літери з їх імен та прізвищ. Траплялися навіть смішні конфузи: коли я один і той самий вірш через необачність дарував кільком… музам… На те вона й творчість – щоби бути непередбачуваною, епатажною, дивною, чарівливою… Тобто в мене чимало присвят, адже поезія – то розмова з близькими по духу, душі і по крові людьми, а молитва – то розмова із Всевишнім. Буває поетична молитва і молитовна поезія.
3. Як Ви вважаєте натхнення – це Божа іскра чи просто механічне явище? Ви здатні керувати Вашим натхненням чи воно приходить нізвідки? Що для Вас натхнення?
– Божа іскра. Однозначно. Яка розпалює багаття долі і підтримує його. Це іскра-нота музики в душі, яка прагне, як і вся природа, оформлення з органічного в неорганічне – і навпаки: в картину, церкву, скульптуру, казку, пісню… просто в акт кохання, любові… Тобто натхнення – в самій природі таланту, геніальності… Воно у певних межах контрольоване, як і настрій: буває тужливе, радісне… Іноді спонукає до творення, іноді приходить у процесі роботи, варто, скажімо, взяти ручку до рук і листок паперу. Тільки в когось, наприклад, талановито виходять вірші, а в когось діти… А в когось те й інше. У мене, наприклад, і доньки красиві… (Сміється).
4. Існує таке твердження: творчість продукують таланти, але тільки генії здатні створити шедевр? Як Ви у цьому контексті розрізняєте поняття: “генії” і “таланти”, “шедеври” і “творчість”?
– Талант (в літературі) – це той, хто може написати оригінальний текст (шедевр). А геній – той, хто може створити геніальний текст і свою геніальну біографію. Тобто створити легенду. Як правило, посмертну. Генія знає все людство, а таланта – нація, область, район… Звідси: талант – шедевр, а геній – легенда. Ці визначення, звичайно, як і всі порівняння, кульгає. Але Ви запитали, я постарався коротко і просто відповісти. Хоча який би не був великий Геній, варто пам’ятати, що творити (комбінувати) він може лише з матеріалу, який даний Всевишнім. Геній – це той, хто пішов строго проти своїх генів: сором’язливий став рішучим, боязкий – сміливим тощо, або строго за ними, вгадавши, підсиливши свою природу: сильний став ще сильнішим і почав ділитися силою з іншими. Ще кажуть, що людину талановиту за життя не люблять конкуренти, а генія ненавидять…
5. На кого з митців Ви рівнялися, коли почали писати? Хто є для Вас авторитетом зараз? Можливо, хтось із класиків?..
– Я заочно, але впритул, пройшов школу Сергія Єсєніна, лорда Байрона… Люблю Булгакова та Ільфа і Петрова, наших Григора Тютюнника, Володимира Сосюру, Євгена Плужника… Врешті, в кожного письменника є чомусь повчитися. От я ні про чию творчість нічого критичного й не писав. Тільки хороше пишу, або нічого… Зараз, до речі, перечитую Достоєвського. Який це геній-мученик!
6. Як Ви вважаєте, яким чином Ваші твори вплинуть на розвиток історії, становлення майбутнього суспільства і чи будуть вони цінуватися через 10, 20, 50, 100 років?
– Розвиток історії – справа суєтна, бо людська. Хотілось би хоч одну заблудлу людську душу по вертикалі – до Всевишнього, до неба – спрямувати. Але для цього самому треба через біль і страждання до цього прийти. Дорівняти свій талант і талан до якостей людських. Адже так мало митців однаково добрих як люди і як власне митці. Література для мене лише один зі шляхів до Храму. Мій дід Яків дуже хотів, щоби я став священиком. Я по-дитячому сміявся з його ідеї. Тепер я розумію, що він мав на увазі. Тому все більше тягне мене в монастир…
7. Чи маєте Ви наразі конкретну мету, наприклад, прославитися ще більше (якщо так, то яким чином), стати широкознаним у світі та увійти в історію, як, наприклад, Толстой, Шекспір, Шевченко та інші. Або ж Ви більше переслідуєте земну мету (зробити ремонт, купити машину, виховати дітей чи онуків тощо)? Що є для Вас у цьому контексті пріоритетним?
– Щоби не лукавити – я хотів би зостатися в пам’яті людей, людства красивою легендою, прикладом-надіє, що можна прожити це життя цікаво, – для такого ж хлопця із «села без сільради», якому буде важко… Але останнім часом більше мене хвилює проблема спасіння душі, тобто не прогнівити Всевишнього, який забрав у мене маму при народженні, але дав натхнення творити, щоби змогти жити в цьому світі і готуватися до переходу в Той… Інколи слава земна (від людей) і слава Божа – одне й теж, але загалом то духовні старці кажуть, що «похвала від людей позбавляє нас похвали від Господа»… Марнославство – важкий гріх. Тому кожен тут вирішує для себе сам у кожен період, кожен день, кожну мить свого життя. Треба слухатися своєї совісті. Вона підкаже. Адже як царство Боже, так і талант, усередині кожного з нас. І найбільша перемога – то, справді, перемога над своїми вадами. І змінювати світ потрібно, почавши із себе. Я починаю змінювати світ…
Інтерв’ю з Ігорем Павлюком взяла Олеся Василець.