Я вже давно усвідомила, що таке поняття як справедливість занадто приблизне, а то й зовсім віртуальне. Хто його тільки придумав? Що воно означає? Якщо хочеш чогось домогтися – став собі конкретні цілі, продумуй шляхи їх реалізації, йти до своєї мрії впевнено, цілеспрямовано, весело напружуючи м’язи і підставляючи обличчя зустрічним вітрам.
Що ж таке справедливість? Ось я вважаю несправедливим … одну річ. Досить спірну. Але вона мені щемить. Солодко. І нездійсненно. Вже життя майже зігране. Всі вузлики розплутані. Таці розкладені по шухлядах. Але цього не сталося і я вважаю, що це не справедливо.
В автівці, що я зупинила край дороги, звучить французький шансон. Приємно. Здається Ив Монтан.
Так ось, я здалеку підбираюся до цієї вразливої теми. А саме до несправедливості. Справа в тім, що мене за все життя майже ніхто не запросив в кав’ярню на келих вина. Я маю на увазі ніхто з чоловіків. Родичів, зокрема батька, що привчав до красивого життя ще з юних літ, водячи нас по шикарних ресторанах, не рахую. Облишимо також за душками численні ювілеї, корпоративні вечірки, обіди з коліжанкою, все це не те. Мене майже ніхто не запрошував до кав’ярні, романтично. Як привабливу жінку. Так, щоб приємно провести час. Насолодитись бесідою, підсвітити з середини те, що заховано в буденності.
Автівка різко гальмує. Молодий її власник кудись поспішає. Він пристрасно коментує, все що відбувається на дорозі, потім переходить до проблем мегаполісу, а згодом і до глобальних політичних зрушень.
„Політичні зрушення” – це м’яко сказано. Знаходимося в самому епіцентрі подій. Після чотирьох місяців „Майдану”, втечі президента, втрати Криму, існуємо в передчутті масштабної російсько–української війни. Страшно. Але життя тече звичне, буденне. Хіба що все місто поділене на дві частини: „На первый – второй рассчитайсь!» – так і хочеться сказати після виступу чергового політика. Одні пристрасно підтримують, інші – з такою ж силою заперечують. Власник авто теж в цій стихії: «Какой там майдан,- с амбициями промовляє він, – они все проплаченные. Кому нужна эта Украина? Вот Путин прав…». Чую я такі несприятливі для моєї психіки інтенції. Але в протиріччя не вступаю. Це чутно скрізь, на кожному кроці. А доїхати до центра міста хочеться без проблем. Я нейтрально мовчу.
Ива Монтана змінює Едіт Піаф. „Padам, Padам, Padам” – чується з колонок.
А мене так ніхто і не запросив на келих вина… Нещодавно, правда, була кава… Теж непогано. Його очі палали кавказьким вогнем. Він був чемним, інтелігентним та дотепним. Оточуючим здавалось, що ми ведемо приємну ліричну бесіду. Але насправді в мене хотіли відібрати наш бізнес.
„Ви повинні бути щасливими, що ми зацікавились вами, – говорив він, – ми підіймемо цю справу на зовсім інший рівень… Якщо ви не згодитесь, у нас достатньо засобів, щоб зруйнувати ваше підприємство. Ви залишитесь ні з чим. Погоджуйтесь, у вас будуть прекрасні перспективи, якщо ви віддасте нам контрольний пакет…” Мені було приємно, що мене вмовляють, мене домагаються, на мене дивляться пристрасними очима. І це тільки за тим, щоб ошукати мене, як це було з жінками у всі часи. Тільки раніше завдяки облесливим словам чоловіки отримували безкоштовний секс, а зараз, (о, світ змінився!), хочуть мати мій бізнес.
Майдан відбувся і внаслідок цього. Такий пресинг не міг тривати довго. Майдан нас врятував. Вони, ці зацікавлені добродії, відступились…
І мною, як жінкою, вже знов ніхто не цікавиться.
„А, Paris…” – з французьким прононсом виводить шансонье. Напевне там, в Парижі до жінок ставляться інакше. Останні століття навчили чоловіків поважати жінок, не економити на них, насолоджуватись спілкуванням з ними. Любуватися їх виглядом.
Це в радянський час, одесит Жванецький писав про скромність та невибагливість наших подруг: „ Стакан «Алиготе» налил, на трамвае прокатил – твоя».
Жінкам вже було приємно від того, що на них звернули увагу. Що їх виділили з натовпу. І тільки за одне це вони були навіки вдячні.
Я теж пам’ятаю випадок. В мене був один невеликий начальник. Були великі. А був такий собі – середній. Треба сказати, що начальникам я по–молодості чомусь подобалась. І середнім і навіть великим. Час був такий. І от цей невеликий начальник до мене завжди був приязним, говорив приємності, підтримував за талію… навіть першим вітався. На Восьме березня традиційно поздоровляли у нас в колективі всіх жінок. Своїх, а ще більше тих, що в горі. Керівниць. Служительниць парткомів, профкомів, санстанцій, управлінь. Їм належало дарувати найкращі квіти та ще й пакунки. Це коштувало немалих грошей.
Я, як і всі у відділі отримала яскраву листівку і на тому свято мало б закінчитися. Та ось моєму невеликому начальнику терміново знадобився якийсь папір. Він прислав секретарку, але напевне згадав, що все ж свято, тому передав з нею для мене одну квітку. На знак приязні. Папір я надала, секретарка пішла. Я розгорнула целофан, підняла квітку…а в неї зламана ніжка. Напевне вона призначалась для якоїсь могутньої дами, та дарувати таку було не гарно. Треба було викидати… Але передумали і подарували мені.
„Па-да-да-рі, Milord! – співає Піаф…, – та-та-та-та, Milord!”
Водій продовжує свою тему… Але різко змінює напрям.
„І чому я в Німеччину не поїхав?” – раптом бідкається він. – В мене там друзі. Вже б давно працював би на хорошому місті”.
Я вже нічого не розумію. Ми ж завдяки Майдану теж рухаємося в Європу. Подалі від не передбачуваної Росії. Адже Німеччина – це Євросоюз, в який ми, Україна так прагне.
Прозріння приходить до мене повільно. Цей молодий парубок, водій „Шкоди” хоче або Росію, або Європу. Тільки не Україну. Але чому? Він тут народився, виріс.
А тому, що Україна ще не відбулася. Він не знає, що таке Україна. Він на свій простий розум прагне того, що зрозуміло. Того, що стабільне та прогнозоване. Хоч і діаметрально різне. Чи азійський Схід, чи європейський Захід, але тільки не невизначеність.
Я все ще мрію, що мене хтось запросить на келих вина.
В нас буде тоді досить цікава розмова. І про минуле: меланхолійно-пастельна. І про майбутнє: романтично-проектна. Але чи варто мріяти. Якщо навіть одна дуже відома російська актриса згадує – а за мене ніхто ніколи не платив. Завжди розраховуюсь я сама. У моїх супутників, постійно – то фінансові кризи, то пам’ять погана (забули гаманець вдома), а то я їх сама і запросила. От так от. Хочеш келих вина в товаристві презентабельного друга. Плати сама! Насолоджуйся!
Я заздрю своїм наступницям. Я впевнена, що колись тут настане час коли і чоловіку і жінці буде комфортно сидіти поруч, просто вести розмову, просто тішитися спокійним солодким часом. І ніхто не буде думати про гроші. Бо це так мізерно і необачливо. Прораховувати, економити. Витрачати на це золотий час. Замість того, щоб просто насолоджуватись миттю.
І тоді в Україні буде все стабільно, передбачувано, ліберально-затишно. Тоді ніхто не захоче її ганьбити. Вона зробиться рідною і зрозумілою.
Треба просто змінити своє ставлення до жінки.
І запросити її на келих рожевого вина.
Арсенія Велика