Ті роки запам’яталися вогнем від трохи відсирілих полін, запашним чаєм з дикої м’ятки і казками – кожен вечір іншими, які мама складала спеціально для мене. Неправильні, певно, в мене якісь дев’яності…
З великим букетом
«Лихі дев’яності» — для мене то фраза більше, аніж відносна. Звісно, то був для мене особливий період – це коли кіт старший за мене, це коли перші основи макіяжу – зеленка на коліна, а написати цілу сторінку прописом без підступної чорнильної клякси – подвиг. Перемальовувати мультик – заняття номер один, якщо таки пішов дощ, і в м’яча не можна. А ще цікаво би перевірити що там цікавого мами в бібліотеці – головне нічого не перекинути і не завалити он той нерозібраний стос книжок. А ще … це коли рік поділений на «треба в школу» і «не треба в школу», коли травень – це лінійка, віршики напам’ять і великі букети з гладіолусів, а вересень – все те саме, тільки букет цього разу з жоржин. Отакі були мої дев’яності. А ще це ті десять років, коли я кожен день бачила маму і могла з нею робити вігвами з книг, збирати гербарії і розглядати її колекцію метеликів – бо жуків боялася, навіть тих, що в скляній коробочці.
Рівно в 2000-му вже інша школа, друзі, і багато вражень, які ще дотепер приємними спогадами виринають по одному, але тоді вже «Мама приїхала!», — звучало набагато рідше, а «Мама на роботі» — частіше. Ті самі дев’яності запам’яталися і першими дитячими-недитячими образами, зате засвоїла значення слів «постояти за себе». А ще ті роки запам’яталися вогнем від трохи відсирілих полін, запашним чаєм з дикої м’ятки і казками – кожен вечір іншими, які мама складала спеціально для мене. Неправильні, певно, в мене якісь дев’яності…
А за те, що була дуже чемна, мама брала з собою до бабки з дідиком, а там цілий сливовий сад, хітанка на яблуні, подружка Улянка і гладка польова дорога, по якій так добре босоніж бігати. Кожного вечора дідик приносив з пастухів великий букет польових квітів – поки пас Зірочку, вибирав волошки з ромашками, сокирки, повитичку – і робив з того красивий такий букет. Коли заходив на подвір’я, ховав той букет за плечима і питав хитро: «Знаєш, шо я маю, Іва’?». Знаю, дідику, певно що знаю…
А кінець серпня називався дуже просто – «скоро в школу» — це знов їхати від дідика з бабкою, знову рано вставати, знову аж вуха в чорнилі… Але зате вересень — це новенькі розмальовки, знов багато маминих книжок і здоровезний такий букет жоржин, який потім таки подарувати доведеться, зате нести як приємно. Недалеко правда нести – від мами до школи іти, може, хвилини дві. Це якщо не поспішати, бо з великим букетом…
