Декому може здатися неймовірним, що пишу захоплені рядки про поета, якого в реальному житті майже не знаю. І все ж кілька слів про мого співбесідника. Він народився 1955 року у містечку Скалат Підволочиського району. Там закінчив середню школу, згодом служив у війську. Навчався в Тернопільському медінституті, працює у Чорткові, де мешкає донині.
За цими віхами біографії немає згадок про літературну творчість. Однак вона 20 років тому увійшла в його життя і стала органічною частиною буднів та свят галичанина.
У 1999-му побачила світ його перша поетична збірка “На зламі тисячоліть”. Вірші, поеми, вінок сонетів увійшли до книги “Ніжний манускрипт”, яка прийшла до читачів через 5 років. А ще через два його шанувальники отримали “Пізні кетяги”, після яких лікар-поет став членом Національної спілки письменників України.
Йосип і далі продовжує літературну творчість. Етапною на цьому шляху, як мені здається, стала книга “Подорожній”, в основі якої вінок сонетів, написаний останнім часом. Не можна, на мою думку, оминути увагою переклад творів з французької мови на українську поета Жозе Марії де Ередіа з промовистою назвою “Трофеї”.
Що можна сказати про цей доробок чортківського поета? Напевно, має рацію відомий літературний критик Євген Баран, коли говорить про “досвід, який ніколи не відіб’є бажання читати і слухати”. Долучімо до цього висловлювання думки Петра Сороки про справжність лірики. Згодімося, що такі висловлювання відомих у літературному світі людей є промовистими.
Якщо перші книги більше тяжіли до традиційної сповідальності (зрештою, в цьому немає нічого поганого), то уже в “Подорожньому” є відбиток постмодернізму. Не буду твердити щось протилежне. Мені видається, що талановитий чортківчанин наполегливо шукає себе, йдучи на грані між неокласицизмом і постмодернізмом. У випадку з віршами Йосипа Свіжака маємо дивовижу – зовні поетика не змінилася, але водночас вірші стали дещо жорсткішими та привабливішими і саме цим вони вигідно вирізняються на загальному літературному тлі.
Уже це змушує його вимогливо ставитися до свого слова. Зі спілкування з ним знаю, що за останній рік написано лише два вірші. Дуже мало? Я не був би таким категоричним. Через те, що головну роль відіграє не кількість написаного, а його якість. А панові Йосипу – не соромно за жоден написаний рядок.
До речі, цей стиль проглядається і в перекладах сонетів Ередіа. Мабуть, це зауважить кожен, хто має можливість порівняти ці інтерпретації з переспівами Миколи Зерова, Максима Рильського, Дмитра Паламарчука. Можна стверджувати, що наш краянин недаремно віддав цій справі 7 років свого життя. Інша справа, що у нашій державі, на жаль, не вміють шанувати істинних подвижників.
Згоден, що ця думка не є мажорною. Але тішить те, що самобутній поет і перекладач не зважає на це. Бо справжній віршник знає, що наполеглива праця над словом облагороджує душу.
Ігор ФАРИНА.
Дотик до тиші
Доторкнутись крадькома до тиші,
в натовпі не скрикнути «ау-у!»,
розібратись, хто був “третій лишній”
там, де сльози падали в траву.
Розпізнати друзів по поставі,
Не вважати потолоч людьми.
До грудей, зеленої отави
Ніжно притулитися грудьми.
Жити і віддавна розуміти,
хто предтечі на оцій землі –
не людці і не круті бандити,
а оті, які немовби діти –
із знаменням Бога на чолі.
* * *
Комусь поетика – черствий окраєць хліба.
Комусь – як пісня, довга і сумна.
Комусь – як сяйво сонячного німба.
Комусь – як кухоль доброго вина.
Для когось вірші – крила махаонів.
Тонкі, прозорі, зіткані з чудес.
Для когось – наче війни полігонів,
де вибух, детонація, протест.
Для когось вірші схожі на монети.
Для когось – сила, що здіймає ввись.
Для мене – те, що втримує планету –
її надійна, довговічна вісь.
Скрижалі
В добу, коли вторують віроломні догми,
запроданці завжди переживуть віки.
Якщо у рукавах, немов чарівники,
вони ховають честь, трухлявішу соломи.
Якщо святенники гуртуються у сонми
Звиваючись в пітьмі, як ниці хробаки.
Коли очиці їхні брешуть без утоми,
як зрада вилітає з помахом руки.
Тоді, зневірений, під оберти печалі,
шукаєш між “іконами” святі скрижалі.
Щоб не змаліти духом в сірому житті.
І слухаєш, як б’ється серце у планети.
Коли в акордах рим звучать лише поети,
хвилюючи думки високі та святі.